"Коли мені виповнилося 18, мене привезли на суд до Львова"

Хочу коротко розповісти про кожного з нашої родини - багато хто не пережив війну, а для інших вона тривала і довго після 1945-го. Сімейну історію переповідає моя мама - Ірина Хименко (Заяць).

"Я, Хименко Ірина Миколаївна, народилась 15.10.1926 року на хуторі Лісові, що в 3 км від села Берлин (тепер Хмільове) Бродівського району Львівської області. Закінчила 7 класів.

Тато Микола Матвійович, 1878-1940 рр.

Був грамотний, знався на політиці. У нас завжди було людно: читали газети, говорили, сперечались. За професією був швець, мав машинку "Зінгер", будинок на дві половини, велике господарство.

Підстригав, голив чоловіків. Тата час від часу кликали до війта, щоб дав згоду змінити своє прізвище на польське: "Адже маєш трьох хлопців". 

Моя мама – яка й розповідає цю історію – у 1947 році, перед судом. Фото відновлене

Мама Текля Володимирівна, 1883-1972 рр.

З "богомільної" родини Дутка. Гарно співала, була грамотна: читала старослав'янські молитви, знала мадярську і трохи чеську мову.

Перед польською війною дуже конкретно ми відчули діяльність наших сусідів поляків. Стояли під вікнами, підслуховуючи, що говорять в домі батьки, слідкували, хто до нас приходить, перепитували, коли був такий-то.

Лікувала і годувала протягом 1941-42 рр. чужинців, ховаючи їх від сторонніх очей. З уривків розмов я довідувалась про кур'єрів із Волині - наших повстанців.

Було страшно, як прийшли партизани - ковпаківці. Нас евакуювали до Конюшкова, на нашім хуторі був бій і пограбування.

Протягом 1947-55 рр. (поки я відбувала заслання), мама жила на поселенні у Кемеровській області Росії.

Сестра  Юстина, 1907-1978 рр.

Була першою співунею на фестивалях і виставах. Знаю про її поміч нашим повстанцям. А як опікувалась, душею згорала, коли з'являвся брат Владик - хворий, майже інвалід!

Юстина була засуджена в 1950-ому до 10 років таборів і 5 років ушкодження прав. Термін відбувала в Мордовії. У 1956 р. її звільнили достроково.

Її дочок, Марію й Ганну, засудили 1948 р. - так само. Відбували в Магадані. У 1956 р. - достроково звільнені.  

Мамин рідний брат Владик (1911-1950)

Брат Владик (псевдо "Лісовий"), 1911 р.н. Загинув 03.09.1950 "у ході знищення боївки повстанців".

У польськім війську служив кавалеристом. Коли брав перешкоди на вишколі, кінь спіткнувся. Падіння - і 7 переломів на правій нозі, госпіталь у Кракові.

Брати були у підпіллі (ОУН) ще за Польщі. Протягом 1937-39 рр. Владика і Михайла не було з нами. Повернулись влітку, розповіли про польський табір для політв'язнів "Береза Картузька", розказували, як у юшці плавала одна пшонина.

Роки підпілля в УПА дуже важко Владикові давались - в нашій місцевості болота, сухих бункерів не було. Листівками його агітували здатись, сексоти доносили, коли і де його бачили.

З братовою сім'єю доля розправилась через москалів так. Владик не здається. Забирають сина Маріяна і висилають з родиною якихось Караїмів в Якутію. Дочку Оксану віддають жінці в Бродах, яка теж носить прізвище Караїм. Дружину Каську засуджують на 25 р. Повернулась у 1955 р. Хвора й одинока, померла, ніким не оплакана (діти про неї забули). 

Мамин рідний брат Йосип (1913-1945)

Брат Йосип, 1913 р.н. Загинув 14.03.1945 "в бою за Социалистическую родину" на території Німеччини (м. Ратиборхаммер - тепер Рацібуж, Польща). Був нежонатий, працював у Бродах слюсарем у млині.

Пішов на фронт, не відмовляючись, говорив, жартуючи з  братами: "Як мене уб'ють на фронті, то наша мама хоч пенсію отримає." Наче знав, що так станеться. Пенсії мамі приносили аж 12 крб на місяць! 

Мамин рідний брат Михайло (1921-1952)

Брат  Михайло (псевдо "Зенко", "Влодко"), 1921 р.н. Загинув 03.12.1952 "в ході чекістсько-військової операції" в с. Конюхи Козівського району Тернопільської області.

З 1942-го року перебував на нелегальному становищі.

Якось я була присутня при зустрічі брата з  товаришами. Я хворіла і лежала у кухні на тапчані, а біля мене брат робив фальшиві печатки - мав каліграфічний почерк, це йому вдавалось.

А мама була сторожем, бо у другій половині будинку перебували... німецькі офіцери.

В 1946 р. був направлений, як кур'єр і печаткар, від полковника Василя Кука до головного командира УПА Романа Шухевича. Був керівником охорони головнокомандувача до дня його загибелі 05.03.1950 - напередодні за наказом командира відійшов разом з 11-ма охоронцями з його криївки у Білогорщі.

Я в 1942 р. вступила в ряди ОУН-УПА і до 7.12.1944 працювала зв'язковою. До моїх завдань входило налагодження зв'язків, розвідка, передача "грипсів" (шифрованих повідомлень). Доставляла пошту в сусідні села Конюшків, Язловчик та на хутір Мідно.

Якось я мала віднести важливу звістку в нашу церкву, це в 3-х кілометрах від дому. Весняна пора. Приходжу до церкви, а там повнісінько коней поприв'язуваних і військові курять. Звичайно, я зніяковіла, повернула до виходу. Тут підходить до мене один військовий, говорить пароль, я свій у відповідь - і вільна!

Переходити через міст мені було заборонено (там мене могли впізнати). Треба  було йти навпрошки через розлив річки до другого села. Коли я вже знайшла потрібний дім, до мене вийшов старенький дідуньо і питає мене: "Ти, дочко, кудою йшла?" "Навпростець",- кажу.

"О Боже! Там усе вчора замінували! Ти, дитино, ще в Бога щаслива!" Дідусь вивів мене з Конюшкова і я ще досі жива, маючи в Бозі надію дожити до дійсно незалежної України.

З січня 1944 р. почались арешти станичної організації, заарештували й мене. Спочатку я перебувала у Бродівській КПЗ, опісля мене перевезли на слідство до Львова. Я проходила, як неповнолітня, по справі з Юлією Вовк. Етапу ми дожидали у в'язниці "на Лонського". У вересні 1945 р. етап нарешті зібрали.

На одній з  вузлових станцій ми стояли довго. Солдати, які їхали на фронт і з фронту, якось довідались про нас, дівчат-"бандерівок", "ворогів народу". Хтось відкрив їм наш вагон.

Ми сиділи на соснових кругляках, хворі лежали на своїх речах. Нас підняли і давай обзивати брудною московською лайкою, а кожну десяту дівчину бити. Було дуже страшно!

Привезли етап на Воркуту, у зовсім інший світ. З формуляра довідались, що я не засуджена і неповнолітня, залишили мене біля "дневальної". Пам'ятаю, що вона з Донбасу, Бабкіна Шура. З розмови з нею я дізналась, що скоро Паска.

Між чужими людьми я була зовсім одинока і безпорадна, тож одного сонячного ранку піднялась на рейки, не думаючи, що буде далі. Раптом чиїсь сильні руки спихають мене з насипу! Чую крик старшого путівника, палицею він б'є мене по спині, матюкається, а я пам'ятаю себе такою байдужою до всього, що могло статися.    

Знову дорога, - як нам говорили, до Карських Воріт. Простора тундра і тайга зелена, мокра й холодна. Живемо в палатках, виснажлива робота на "вертушках", куди підвозять пісок, щебінь, цеглу, шпали, цемент, якусь арматуру, цвяхи в ящиках. Праця вдень і вночі у дві зміни, сильні прожектори - тільки працюй! Їжу підвозять, як і солдатам, що нас охороняють. Будуємо залізницю у Халмер'ю.

Коли мені виповнилось 18, мене привезли на суд до Львова.

Не пригадую прізвища слідчого, до якого мене привели, але пам'ятаю своє здивування з  приводу того, що так багато чоловіків прийшли на мене подивитися: "бандерівку" привезли з Воркути! Ніч, посадили в "чорний ворон", зовсім формально зачитали присуд.

18.06.1947 вироком  військового трибуналу мене засудили  на 10 р. таборів і 5 р. ушкодження прав. Спішно долучили до етапу - уже в Інту Кожвинського району Комі АРСР.

З самого початку я працювала у бригаді, яку виводили на очистку снігу: було завдання перекидати сніг з одного місця на друге, і так до кінця робочого дня. Це знущання тяжко було переносити, бо промерзали до кісток на морозі від пекучого вітру зі снігом, хоч і рухались.

У бригаді латишів, естонців, литовців не було до кого й заговорити, але я прижилась у їх товаристві. З часом організували майстерню для ослаблених ("дистрофіків", як нас називали). Я туди була зарахована після медичного огляду.

За зону не виходила, працювала в майстерні. Старшою в нас була Герта Дзедатайс. Пані Герта звернула на мене увагу, бо я швидко опанувала техніку вишивання на швейній машинці. Це була художня вишивка на оксамиті, шифоні - вечірні блузи, сукні. За майже 2 роки я стала майстром 6-го розряду.

Моя мама Ірина Хименко з орденом Княгині Ольги, 2008 рік

Звільнилась 18.05.1954, на мій день ангела, під підписку про невиїзд із обов'язком відмічатися щотижня. З 21.11.1954 - замужем.

У 1992 році реабілітована. За конфісковане майно 10.02.1999 Бродівський архів виплатив мені 487.70 грн". 

Лариса Шевченко, інженер (Черкаси)

Детальніше про проект "1939-1945. Неписана історія. Розкажіть, як ваша родина пережила Другу світову" читайте тут.