"Багато сімей вивозили в Сибір, а деяких карали свої ж за нібито співпрацю з кагебістами"

Записала спогади своєї бабусі - Марії Олександрівни Цимбалістої (1920-2004), вчительки з села Бовшів Галицького району Івано-Франківщини.

1939 рік: Бігли зустрічати українську армію з квітами - а потім їх повикидали

За Польщі ми вивчали, що таке УРСР, самостійно, бо в школі того не вчили. Школи були утраквістичні - це значить, навчання велося і по-українськи (мова, література, математика, географія) і по-польськи (польська мова, історія, література).

А вже в 6-7 кл. навчання було платне - 10 злотих на рік і вже все було на польській мові. В останні роки перед війною навіть листа не можна було адресувати по-українськи - на пошті не приймали. Щоб бути простим робітником на гостинці, потрібно було змінити віросповідання...

...Тяжко жилося під Польщею. Були львівські "Бригідки" (тюрма), "Береза Картуська" (табір), утиски на мову, арешти, труси. Але от 28 серпня - війна. І вже 15 вересня прибігає до нас жінка і радісно оголошує, що до села їде українська армія Тимошенка.

- Звідки ж взялася українська армія?

- Та українська, та Тимошенко українець.

Давай, біжать люди з квітами зустрічати військо. Прийшли - на пілотках п'ятикутна зірка, російська мова. Хто був ближче, кинув квіти на танки, а решта квіти попри себе - хто кинув в бур'яни, а хто поніс додому.

Почалось господарювання. Рознесли все, що було в економії. Гостинець по кістки був встелений пшеницею, житом, взагалі збіжжям. Кшечоновіч (польський граф) встиг виїхати, посесора Розтроповича розстріляли. Хто притих, а хто і радий був, бо набрав з двора збіжжя, худоби, меблів.

Ділили поле. Землевпорядником був Цимбалістий Іван Никифорович. Головою сільради був Дем'янець - чоловік бідний, але лагідний, чесний. Секретарем був мій чоловік (мій дід - авт.).

Почали організовувати колгоспи. Набрали аж 23 заяви, які зберігалися в сільраді. І ці заяви десь пропали. Вина впала на секретаря (діда). Звільнили з роботи, а через місяць арештували. Тиждень був у Більшівцях, відтак завезли в Станіслав (Івано-Франківськ), зі Станіслава на Схід. Передач не приймали. Так чоловік з ув'язнення потрапив одразу на фронт і повернувся додому аж 1945-го.

Молодь почала тікати за кордон - таємно переходили. Тоді і тьотя Оля пішла з дому, перейшла границю і жила у м. Варяжі. (Ольга Стасюк - член ОУН. Вчилася у Львівській вчительській гімназії. На третьому курсі була заарештована поляками).

Перестала працювати "Просвіта", Союз українок, т-во "Січ", гуртки, які були при "Просвіті".

Дали розпорядження (пізно восени) - йти на голосування за приєднання Галичини до УРСР. Наказ був йти раненько, кожний участок села зі своїм десятником під червоним прапором. Голосувати мусіли йти, тому що була "боївка" - військова частина, але щоб не йти під червоним прапором, то вже опівночі люди почали сходитися до школи.

На призначену годину вже було майже все село. "Визволителі" пояснили це, як велике бажання народу до прилучення їх до СРСР. 

Моя бабуся у 1942 році

22 червня і німецька окупація: Один із німців дістав пістолет і вистрілив у дитину 

Вранці німецькі літаки почали бомбардувати збудований радянськими військами аеродром. Страшний гуркіт, баки з бензином загорілися, чорні хмари оповили село. Моєї мами брат Микола вибіг на подвір'я подивитися, що воно таке, і був поранений у груди. Солдати розбрелися хто куди, найбільше їх було у наших берегах.

Через два тижні німці були в селі. Почалася нова господарка. Було в селі 2 комсомольці - забили, голову сільради так побили, що він невдовзі помер.

Багатьох дівчат і хлопців, які були на вулиці, заарештували і повезли до Львова. Батьки їхні пішли за ними - то пішки, то хтось по дорозі підвіз. Там договорились з тюремщиком, що він їх випустить, але якщо привезуть 25 тис. злотих. В суботу були вдома. Ми розбіглися по селу, і на вечір вже були гроші, і вони зранку пішли назад до Львова (100 км). Прийшли запізно - діти вже були розстріляні.

Молодь забирали на роботу в Німеччину. Тоді хлопці почали вступати у загони бандерів (мельниківців у нашому селі не було). На гостинці між Бовшовом і Слобідкою хтось забив начальника повітової поліції і двох поліцаїв. 14 березня 1944 р. прийшла розплата.

Ще затемна облягли Слобідку, Більшівці. Ми повибігали надвір - страшна картина. Слобідка, Більшівці - все палає, стрілянина не вмовкає (фашисти оточили села і спалювали людей по хатах, а хто намагався втекти - розстрілювали). Звідти від Слобідки підходить військо і стріляє на Бовшів. З крайньої хати вийшов чоловік, Курдидик Микола, і тут впав неживий.

Але вже всі наші зрозуміли, що йде біда. І молоді, і старші мужчини виступили зі зброєю, і німці мусіли відступити. Але тут почався новий ґвалт - що на нас ідуть танки. Значить, потрібно знищити міст на Гнилій Липі. На це вже не було часу, знищили той, що коло церкви на Млинівці.

Вся та вулиця, що йде з Більшівців, аж до цього знищеного мосту, згоріла. Люди заздалегідь повтікали. Танки доїхали до порубаного моста і завернули назад. А на Слобідці, в Більшівцях все згоріло, багато людей постріляли, багато подушилися по підвалах.

В Більшівцях священик був молодий, і мав сина трирічного. Під час цього пекла він пішов до церкви і правив Службу Божу. Вони з церкви його забрали і наказали, щоб жінка готувала сніданок. Поснідали і наказали їм збиратися. Жінка якось не поспішила, і один з німців вийняв пістолет і вистрелив у дитину.

Священнику зв'язали руки, вона підхопила дитину, і повели їх на церковне подвір'я, де вже було до 200 людей, і всі ниць лежали на землі. Жінка збожеволіла, і її застрелили.

Люди лежали на землі, а вони сікли їм понад голови з кулеметів. Вже як задовольнилися, жінок відпустили додому, а мужчин, 110 чоловік, забрали з собою і так слід за ними пропав.

Тоді загинули батьки Ольги Грибички (бабусині тітка й дядько), Олі було 13-14 років. Оля і Ганя жили в нас і в чоловікової сестри, поки не скидали собі якусь хатчину.

До нас додому прийшло багато людей, старих, малих. Наша хата і бабцина з другої хати була повна людей. Старі, малі спали на ліжках, а молоді були напоготові і по змінах вартували від річки і від пасовиська. А як потрібно було відпочити, то наприклад: я, взута, в пальто і в хустині, лягала в кухні під лавкою.

Мій дід – солдат Червоної армії у 1944 році

Прихід радянської армії: "За нами прийдуть такі люди, що зайвого при них краще не говорити"

Вже десь у квітні прибігають хлопці - більшовики наступають. За Більшівцями на копанях було (скільки - не знаю) радянських розвідників. На конях, з біноклями. Подивилися, покрутились і повернули назад.

Німецька влада притихла, польської, радянської не було. Так продовжувалось коло 2-3-ох тижнів.

Потім у нас квартирували військові радянські льотчики - дуже порядні, вже старші люди. Розговорилися, вони сказали, щоб ми не боялися, бо це передова армія, але вслід за ними будуть йти такі, що зі словами треба бути обережними.

І от в неділю я пішла до церкви, йду з церкви попри школу (у школі штаб), зупиняє мене військовий. Виджу, що офіцер. І пристає до мене: чого ти плакала? Я кажу, що я не плакала. Шкода говорити - плакала за бандерами і все.

Що мені робити? Я тоді кажу: так плакала, в моєї сестри тяжко захворів чоловік, а лікаря зараз ніде нема. Він посилає солдата, щоб покликав полкового лікаря, а мене не відпускає. Ну і куди я того лікаря поведу? Солдат вертається - нема лікаря, кудись вийшов.

Я відпрошуюсь додому. Він мене відпускає з тим, що мусіла йому показати свою хату. Йду я додому і переживаю. Приходжу, на подвір'ї стоять два наших квартиранти і кажуть мені, що мама моя пішла до сестри, бо її чоловік тяжко захворів, і щоб я також туди йшла.

Лікар сказав, що це дифтерит. Він цілу ніч просидів біля нього, ще цілий тиждень рано, ввечір приходив до нього, аж поки той не став на ноги.

Підпілля: "Мене викупили у НКВС за корову, два ліжка і 10 літрів самогону"

Фронт пішов вперед. Почалися заворушення підпільних організацій УПА і переслідування їх і населення.

Багато було криївок. Криївки були по селах під підлогою, вхід через яму з картоплею, по городах - вхід з берегів ріки, ровів на полі, у стогах збіжжя. Вдень уряджували облави кагебісти, вночі господарили бандерівці.

Час був жахливий. Багато сімей було вивезено в Сибір, багато арештовано, багато покарано своїми ж за нібито співпрацю з кагебістами. Так загинув брат мого чоловіка Теодор.

Його вивели на сцену, пообіцяли, що помилують його, як він чесно розкаже про свою співпрацю з КГБ. Він все розказав, а що з ним робили, ніхто не знає. А син того чоловіка, який убив Теодора, пізніше одружився з його дочкою.

У 1944-ому застрелили вуйка Миколу, бо він був обраний головою сільського кооперативу. Лишив 5 дітей, найстаршій дочці Олесі було 10 років, а найменшому Миколі 6 місяців.

7 лютого 1945 я прийшла з роботи на обід і мені сказали, що в нас зробили обшук, шукали криївку, але не знайшли і пішли з нічим. Моя мама, тітки Наталка, Іванка, Юстина просили мене, щоб я вже не йшла до школи (працювала у дві зміни). Я лишилася вдома, але порадила, щоб Іванка, Надя, Ірця і Юстина куди-небудь пішли з дому.

Через півгодини суне їх на подвір'я яких 40-50 солдат і просто до ями з картоплею (хтось виказав). Витягли шістьох хлопців: вуйка Семка, Шкоцу Андрія, Славка (сусід), Лоуса Павла і двох Бандурів, Степана і Михайла. Мене зразу кілька разів "смальнули" - я ж, як вчителька, повинна була їм все це розказати).

Я стояла на своєму, що про криївку нічого не знала, цілий день працювала, а вночі боялася з хати виглянути. Нас всіх: мене, тітку Наталку, хлопців, руки назад, ґудзики від пальта відрізали.

Я була взута в мештах з саморобки, а тьотя в дерев'янках. Надворі дощ ллє, болото, мокро. Так нас завели до Більшівців. З нами йшло ще більше жінок і дівчат з Бовшева. Посадили в камеру меншу, як наша кухня. Ми мокрі, зимно, навіть стояти було тісно, а воші аж капають зі стелі.

Пізніше нас стало менше - кого звільнили, кого повезли дальше - то ми вже могли лягти на бетонну підлогу, але тільки боком, як оселедці. І там я простудила свої ноги, особливо правий бік.

Дома - все забрали, що було в хаті, навіть мішки кропив'яні. Комин завалили. Один із стрибків, Белей, який нас виводив надвір, сказав мені, що я мушу захворіти, щоб мене випустили. Ну, я вирішила захворіти на шлунок.

Не їла, не пила, язик потріскав, і я дійсно виглядала на хвору. Лікар був з Липиці, він признав, що я важко хвора: і серце, і шлунок, і легені. А справа була в тому, що мене хотіли викупити.

Через посередника бабця дала корову, директор школи Нога дав два мебльові ліжка, Бартків Павло (Зоні тато) дав 10 л самогону, ще (не пам'ятаю вже, хто) 10 папуш тютюну, хтось насмажив пампухів, так що я через 3 місяці прийшла додому.

Але наші сказали, щоб я старалася з большевиками не зустрічатися і покинула роботу. Цілий рік я не ночувала в своїй хаті, а де попало.

Несподівано зустрілася з зав. райвно. Він мені сказав, щоб я верталась на роботу, щоб я не боялась, що він все владнає. Я так і зробила, але за попереднім дозволом своїх хлопців. Дістала призначення в сусіднє село Нараївку. Того ж 1945 року в грудні демобілізувався мій чоловік. Зимові канікули я проводила вдома.

Фото бабусиної родини наприкінці 30-их років. Бабуся - Цимбаліста Марія - у самому нижньому ряду посередині

1946, квартирування НКВС: "Прийшов радянський солдат і повідомив про облаву"

І от 10.01.1946 приїхало військо - карна пацифікація. А що наша хата була на той час найбільша в селі і далеко від сусідів, то вони нас виселили, а самі поселилися в ній. Найперше побили мого чоловіка, замкнули його роздітого в стайні при морозі -20°, хоча він прийшов із фронту з медалями за взяття Варшави й Берліна.

Нам не дозволили з хати, ні зі стриху нічого взяти, крім постелі і одежі. Сіно, солому винесли серед города і спалили. То люди допомагали - носили нам хто що міг. Буряки цукрові - на чай, муки, олії, а навіть якогось м'яса.

А коли я після Свят раненько прийшла в Нараївку на роботу, то я села не впізнала - то було не село, а згарище. В одної вдовиці була дочка Христя, то її  знайшли неживу над рікою, мокру, зв'язану колючим дротом.

Звірства над людьми чинились страшні. Надю Романишин забрали - катували так, що її спина, стегна - все було в ранах-струпах. Багато тоді загинуло хлопців, дівчат.

...А маму Василя, Ольги Сосновської (дідова племінниця) свекруху, катували за синів, стрибали на неї зі столу, а потім винесли на 25-градусний мороз, кинули на сніг, і вона так і закостеніла. Вона мала тоді 75 років.

Але був і такий випадок. В суботу десь об 11 год. вечора хтось стукає. Відкрили - радянський солдат кличе чоловіка надвір, через пару хвилин чоловік приходить до хати, одягається і йде з солдатом.

Десь коло 5 год. ранку чоловік приходить і розказує, що хтось доніс у гарнізон, що в чоловікової мами на Куті (район села) у стодолі між снопами є криївка, і рано енкаведистська боївка туди йде.

Цей солдат покликав чоловіка, пішов із ним, розбудили маму, чоловікового брата Івана, сестру Ольгу, і всі разом розібрали криївку; хлопці під покровом ночі розбіглися, все те встигли прибрати, а в 6  годині НКВД вже було на Куті. Шукали, перевертали і проклинали того, що їх обдурив.

Щоб все розказати - неможливо. Дещо призабулося, в кожному разі, звірств було дуже багато. Жили ми в постійному страсі, в нужді. Не було такого села, щоб не горіло. На Благовіщення тільки енкаведисти вибралися. Можете собі уявити, що вони лишили по селах і в нашій хаті...

...На зміну їм прийшла боївка під командою лейтенанта Попова. Нас уже не виселяли, розташувалися в другій хаті у великій кількості, а в цій маленькій кімнатці, що виходить в сад, зробили катівню.

Крики, стогони - все через стіну чути, а вночі то найгірше.

Ми порадилися з чоловіком, взяла я однорічну Наталю (мою маму - авт.) на руки, а він ліжечко і вийшли лишень за хвіртку, а вони вже йдуть із ловів. Ми хотіли до когось попроситися на якийсь час, бо Наталя зривалася вночі і не спала. Вони нас завернули, заборонили навіть двері до хати закривати.

Десь на Дворищу (район села) було весілля, всі вони туди погнали, а в хаті лишили замкненого, побитого, зв'язаного Стефука Омеляна. Він просить хоч ковток води. А як це зробити?

Ми порадилися з цьоткою Наталкою, вона пішла вартувати коло ліски, а я спарила молока, взяла грубе стебло, вложила в дірку від ключа. Кілька разів він піднімався до цеї дірки, падав, але все-таки молоко через стебло витягнув. Горнятко я тримала при дверях.

Він мене просить, щоб я пішла до його батьків, щоб вони якось йому допомогли. Я пішла, і перед вечором йде його жінка, тягне хабарі в обох руках. Вони її закликали до кімнати, кошики забрали, а її катують, вона вищить не своїм голосом. А я в хаті микаюся - це ж я ходила по неї! Рано побитих відпустили додому.

Їхали саньми, дівчина оглянулася - це вже був привід, щоб її цілу ніч катувати. Що робити? Сіли ми з Наталкою, порадилися і написали листа в Більшівцівське КГБ і райком партії.

Через пару днів приїжджає троє (енкаведисти була на промислі), зайшли до тої кімнати - а там кров на стінах, на підлозі. Щось там писали, і через пару днів боївка вибралася, і більше Попова ми не бачили.

Прислали інших, і знову в ту саму кімнатку. Начальник Микитенко. Вони завжди кудись ходили, але нікого не приводили, і стало спокійніше.

А от ще був такий випадок. У нашому селі був такий Швекун Микола. Він служив у міліції, був дуже жорстокий до своїх людей. І от одного дня я прийшла з роботи, а всі домашні, сусіди в полі на жнивах. І раптом чую у напрямку Довбаків стрілянину. До цього ми вже привикли, і я роблю свою роботу.

Аж біжить Микитенко і каже: "Слухай, я лізу до походющої ями (там вже картоплі не було, була вже молода), а ти закрий мене в'язанкою соломи". І тут чую, що в ямі стріляють. От тобі на, чи він застрелився, чи що? Та ні, висувається наперед солома, а затим його голова і він цілий.

І розказує мені, що він, його хлопці і Швекун їхали підводою, з кущів почали стріляти, Швекуна вбили, а він не встиг вистрелити і мусів у ямі постріляти, щоб при перевірці було видно, що він теж стріляв у бандерівців.

Взагалі за роки 1939-1950 молодих хлопців, жонатих в нашому селі загинуло більше двох сотень. А скільки вивезено, арештовано...

Ірина Данилюк, вчителька (Львів)

Детальніше про проект "1939-1945. Неписана історія. Розкажіть, як ваша родина пережила Другу світову" читайте тут.