У межах і за межами колоніалізму
Останні події спонукають кожного небайдужого до долі України громадянина зробити декілька висновків.
Перше. В Україні, за активної участі Росії та за схвалення провідних країн Заходу, остаточно призупинені процеси національного державотворення. Фактично завершується розбудова неоколоніальної влади.
Такий собі режим внутрішньо окупації: коли влада належить не українському народові, а тим чи іншим космополітично й антиукраїнськи налаштованим кримінально-олігархічним кланам.
Друге. Тривожні факти антидержавної діяльності, що сталися за перші 2 місяці перебування команди Януковича при владі.
Антиконституційне форматування депутатської більшості, яка відразу запропонувала низку антидержавних та антиукраїнських законопроектів. Наприклад, тих, що призводять до зменшення сфери вживання української мови.
Формування чергового уряду без українців, затвердження на високих державних посадах явних українофобів.
Укладення газових контрактів, вигідних лише окремим олігархам, активізація процесу розпродажу українських стратегічних об'єктів.
Плани переписування української історії на догоду імперським силам Росії та Заходу. Антинаціоналістична істерія. Посилення русифікації українського інформаційного простору.
Підтримка владою реваншистських, комуноїдних сил, що активно популяризують Сталіна та здійснюють інші антидержавні акції. Заперечення на найвищому рівні Голодомору 1932-33 років як геноциду української нації.
Продаж, під тиском США, збагаченого урану Росії. Утвердження військової присутності Росії на території України. Взяття кабальних кредитів у контрольованих США фінансових структур, наприклад, у МВФ, тощо.
Третє. В Україні об'єктивно створюється революційна ситуація.
Однак, на жаль, не видно системного й ефективного плану дій із боку противників влади, втілення якого могло би якісно змінити ситуацію в країні.
Наразі так званою "опозицією", яка в більшості випадків складається з дискредитованих за останні п'ять років помаранчевих політиків, ведеться лише деструктивна боротьба "проти". Проти влади, проти окремих представників влади, проти окремих дій влади.
Усе це повністю повторює принципи дій опозиції щодо президента Кучми. Неефективність такої боротьби доведена часом.
Адже зміна людей влади без зміни системи влади - не є продуктивною. Така формальна ротація лише видозмінює, посилює, чи тимчасово послаблює режим внутрішньої окупації. А згодом - приводить до адміністрування більш чи менш деструктивний олігархічний клан.
Четверте. Не варто забувати про ганебну й підступну роль демократично-ліберальних активістів. Серед них - чимало націонал-демократів, які зробили все від них залежне, щоб відтворити в Україні не національну державу українців, а псевдодемократичну неоколонію.
Саме лібералістичні інтелектуали, усі роки незалежності, послідовно поборювали ідеологію українського націоналізму. Вони ототожнювали його з фашизмом і нацизмом. Приписували йому ксенофобію, та, зокрема, антисемітизм.
Лякали малоросійського обивателя "жорстокістю" УПА. Не випадково сучасні привладні українофоби так люблять посилатися на ліберальних істориків та політиків, поборюючи український націоналізм та досвід його героїчної боротьби з окупантами.
Саме ліберали утверджували неоколоніальну космополітичну доктрину.
Вони діяли за сумнозвісним антидержавним принципом: якщо Україна не буде демократично-ліберальною - нам не треба ніякої. Відбувалося спекулятивне протиставлення космополітичної, "мультикультурної" демократії - національному народовладдю, громадянське суспільство - національній державі, права людини - правам нації.
Саме ліберали систематично ігнорували патріотично-державницькі, національні інтереси, ставили під сумнів - бо ж "полювання на відьом"! - процеси декомунізації та дерусифікації, фактично утверджуючи ідеали побудови неукраїнської України.
Саме ці люди, зачаровані запозиченою ліберальною доктриною, некритично утверджували західну "ліберальну цивілізацію". Цивілізацію начебто "без ідеологій" та "без насильства". При цьому, наказуючи українському політикуму та громаді безапеляційно відмовитись від національних цінностей.
Натомість ними пропонувалось прийняти "загальнолюдські цінності" та "права людини", "прищепити себе" до Заходу, навчитися "тонких суспільних технологій Заходу", підтримувати процеси агресивної антинаціональної глобалізації тощо.
Але найголовніше досягнення апологетів ліберальної демократії - утвердження в масовій свідомості політичного міфу про те, що начебто в українців "уже є своя українська держава".
Невже б у справді українській державі могли б законно прийти до влади антиукраїнські сили?
Тепер чимало відважних лібералів або раптово замовкли, або ввійшли до владної команди Януковича. Їхня теперішня часткова боротьба з новою проросійською владою ведеться, на жаль, не в інтересах українського народу, а в інтересах лібералістичних західних держав, в інтересах західного імперіалізму. А отже, є програшною з національно-культурної та політичної точок зору.
Ця лібералістична боротьба призводить до безперспективного утвердження неоколоніальної, денаціоналізованої, начебто "демократичної" державності. Щоправда, не проросійського, а прозахідного зразка.
Така "державність" не рятує ані від етноциду, ані від геноциду. Не вирішує жодної із проблем ані корінної нації, ані національних меншин.
І останнє.
Завданням сучасного покоління українців є, вочевидь, не заміна одних людей влади на інших, а революційні, якісні політичні перетворення. Тобто -витворення такої державної системи, яка б унеможливлювала прихід до влади антиукраїнських та антидержавних елементів.
А це можливо лише за умов провадження політичної боротьби на основі національної ідеї, на основі ідеології національного державотворення. На основі принципів українського націоналізму, які сформулював ще Тарас Шевченко.
Бо тільки національна держава виводить ту чи іншу націю поза межі будь-якого колоніалізму. І, як сказав Іван Франко, дає кожному народові можливість для самостійного творчого розвитку в "своїй хаті", і на "своїм полі".
Петро Іванишин, науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова, спеціально для УП
