"Побігла піхота, а ми вже вийшли на позицію, тож відступати не стали"

"Пам'ятаю, як німець бомбив цю станцію. Оце точно, як в книжках пишуть, горіли небо і земля", - згадує мій дід, коли зупиняємося у Попільні. На дворі 1995-ий, ми їдемо автобусом Коростень-Умань на весілля моєї старшої сестри Марини.

Минуло понад півстоліття, але він, колишній фронтовий водій, пам'ятає кожне містечко, ніби був тут учора.

"У Сквирі нас хазяйка самогонкою частувала, я тоді чи не вперше спробував, ох і важко на ранок було, - всміхається він. - А у Білій Церкві з міліцією побилися, щось вони нам зауважень багато робили".

Мій дід по материнській лінії Міхєєв Іван Сергійович завжди дотепний у розмові, навіть коли згадує війну. Не тому, що такою вже кумедною вона була для нього. Така вже вдача - думаю, саме вона і допомагала йому у важку годину на фронті.

Як і багато юнаків свого часу, Іван Міхєєв хотів піти до аероклубу і стати пілотом, але склалося так, що натомість вивчився на водія. "Воно й на краще, - каже дід Іван уже тепер. - А то догорів би у бур'янах у перші дні війни".

У його рідному Юр'єв-Польському районі Владімірської області (Росія) у червні 1941-го формували стрілецьку дивізію, яка майже вся полягла, обороняючи Смоленськ. Але діда Івана як письменного комсомольця доправили в евакуйоване з Ленінграда політичне училище.

І хто зна, яких зірок на погони здобув би новоспечений політрук Міхєєв... але завадив швидкий німецький наступ.

У свої 86 дід Іван досі почувається молодим, навіть кермо не полишив

Кілька місяців курсантського буття з внутрішнім казарменим протистоянням "міських" і "сільських", з "темною" (коли накидають шинель і б'ють усі разом) для лютого старшини - і все-таки на фронт, у піхоту, рядовим.

"Город Ленина в опасності", - сказав у прощальному слові комісар.

Січень 1942-го - найстрашніші дідові спогади. Волховський фронт. Голод. Брак зброї, набоїв. Морози, непролазні новгородські болота. "Штабелі трупів - молоді чорняві хлопці, іспанці з Блакитної дивізії. Здається, вони й не воювали, а просто позамерзали, - згадує дід Іван. - А в нас рідко який солдат доживав до третьої атаки".

 І ось під час однієї з таких атак гахнула десь зовсім поруч німецька міна - скалки уп'ялися в ногу, деякі з них так і не змогли витягти лікарі у шпиталі. Поранення сталося у лютому, а вже у квітні армія, в якій воював мій дід, попала в оточення у місцевості із страшною людожерською назвою - Мясной Бор.

Це була та сама Друга ударна армія, рештки якої потрапили у полон на чолі з генералом Власовим, який піде на співпрацю з нацистами і очолить сумнозвісну Российскую Освободительную Армию - і тільки невеличка часточка бійців вийшла з оточення і приєдналася до оборонців Ленінграда...

Шпиталь: "постоянный пшонный суп" і довоєнна кінокомедія замість вечері. Переформування, передислокації... І вже на Курській дузі Іван Міхєєв стає водієм в артилерійській бригаді "катюш".

Перший орден "Слави" - за Прохоровку, другий - за Охтирку: "Побігла піхота, не прикрила нас, а ми вже на позицію вийшли, відступати не стали", - після кількох жартів з розряду "щоб відчепився", пояснює мені дід Іван.

Покинута у весняній багнюці німецька техніка під Шепетівкою, степ, в якому ніде заховатися від бомбардувальників, важкі муки пораненого у живіт взводного під Проскуровим, запеклі бої за Житомир, сльози переляканих полонених фольксштурмовців, поранення в останні дні війни...

Сотні довгих фронтових кілометрів.

І водночас веселі бойові побратими - хлопці з Поділля, колишні моряки, призвані на флот ще до війни і списані у сухопутну артилерію, кумедні поляки у куценьких штанцях, перший побачений на власні очі ресторан у Кракові.

Дотепне і трагічне в оповідях діда Івана переплітається, як не в кожного талановитого сценариста. Авжеж, він бачив війну не на екрані.

Діда по батьківській лінії - Петра Федоровича Крапивенка я пам'ятаю погано; він помер, коли мені було 8 років. Мені у спадок дісталися його нечисленні медалі, орден Вітчизняної Війни і припорошена часом родинна оповідь.

Нагороди – єдине, що в мене залишилося від кубанського діда Петра. Серед ювілейних медалей є орден Вітчизняної Війни, а їх просто так не давали

Кубанський парубок Петро Крапивенко потрапив на фронт на початку війни. Так само, як і дід Іван, він був водієм. Під час битви за Кавказ його поранило. Потрапив у полон. Тікав, воював чи то у словацькому, чи то у чеському партизанському загоні, потім пристав до Червоної Армії.

Але вже після війни "компетентні органи" нагадали про полон і заслали на Урал.

Не знаю, чи за заслання, чи за колективізацію і репресії, від яких натерпілася лиха небідна кубанська родина Крапивенків, але дід Петро щиро ненавидів Сталіна.

Після Уралу він перебрався до Тбілісі, де довго працював водієм автобуса. Серед грузинських водіїв тривалий час спостерігалася мода на портрет "Коби" у кабіні. Автобус Петра Крапивенка ця мода оминула - бувало, що він навіть бився з новими напарниками, які намагалися почепити у машині Сталіна.

Дмитро Крапивенко, журналіст

Детальніше про проект "1939-1945. Неписана історія. Розкажіть, як ваша родина пережила Другу світову" читайте тут.