"Всі намагалися попити крові — хоч комуністи, хоч фашисти..."

Сталося так трохи незвично: мій батько Михайло Ткаченко - 1923 року народження, а я, Дмитро Ткаченко, народився в 1972-ому, коли татові було 49 літ! Можливо, через таку відстань у часі мене завжди страшенно цікавили батькові розповіді про минуле.

Помер тато у 2006-ому, скуштувавши всього, що ці тяжкі часи запропонували пережити нашому народові. Зауважу, що батько був пересічним східним українцем, юність провів у селі, решту життя - в Дніпропетровську, звичайний трудівник. Пропоную його розповідь про воєнні роки.

...Грянула війна. Коли німець був уже на підході, колгосп евакуював свою худобу. Нас, старших хлопців, мобілізують гнати й стерегти стадо. Поблизу села Військового на переправі через Дніпро збилися докупи сотні тисяч голів худоби. Важко дуже було: дощ і погані харчі... Все це багатство дісталось німцям. Ми втекли додому.

Перші підрозділи німецької армії з'явились в селі - ми принишкли, спостерігаючи, як по большаку сунуть мотоциклісти. Кинулось у вічі безліч зовнішніх ознак цивілізації на техніці й амуніції німців, різних ремінчиків, завісів, приладів, всіляких зручностей на відміну від радянської простоти. Прямо на вулиці солдати стали голитися, в кожного ранець, там рушник, бритва, якісь цяцьки. Веселі, впевнені, спокійні.

Прихід німців зостався в пам'яті гнітючим почуттям розпачу. На відміну від нас, молодих, старші люди досить спокійно (якщо не сказати прихильно) поставились до приходу ворога. Їм у свідомому віці випало пережити колективізацію й голодомор -  здається, Радянська влада достатньо залила їм за шкуру сала.

Німці перейменували колгосп в "Die Kollektivwirtschaft" і перебудували його структуру: роздали худобу по дворах (нам припала сіра кобила), кожному давали наряд і всі працювали на німців. Я працював на різних роботах. Одного разу справляли обжинки, я напився і щось виступав перед односельцями, ще й російською мовою. Потім було дуже соромно перед людьми за таку витівку.

В нашій хаті в одній половині стояв офіцер, в другій жили ми. Німці поводились коректно, пригощали нас шоколадом, просили в нас соняшникове насіння, називаючи його "сталінський шоколад". Коли вони невміло лускали насіння, видно було, що це для них абсолютно нове діло.

Один раз зібралося декілька німців, мабуть якесь їхнє свято, у них пляшка вина. Посидівши, розійшлись, зоставивши недопиту пляшку. Дивовижно.

Мій батько Михайло Ткаченко в Німеччині, 1945 рік

Навесні 1942 чути було далекий грім фронту, десь від Харкова. Через тиждень затихло.

Німців замінили мадяри чи румуни. Ми з хлопцями полізли до школи, що стояла пусткою. Нас там застукав солдат, примусив вивернути кишені і знайшовши в мене перочинного ножика, зацідив мені по пиці. Молодий такий хлопець, мого віку.

Почали відправляти молодь на примусову працю до Німеччини. Для мене це стало шоком. Поїзд повільно долає перегони, здається, вже ми хтозна-де від рідного дому. Страшна туга! Безвихідь!

У товарному вагоні двері прочинені, німець з автоматом куняє при них. Я лежу біля дверей, помалу ногою посуваю їх далі, збільшуючи проєм. На затяжному підйомі поїзд уповільнює хід, я нечутно вивалююсь назовні. Зоставсь у вагоні мій клунок на пам'ять про мене.

Виявилось, що насправді заїхали ми не дуже далеко, десь всього під Верхньодніпровськ. Згодом дістався додому, через людей зробили якісь довідки, безкарно минулося мені. А тоді ж хлопця з нашого села, Івана,  при спробі втекти з ешелону застрелили.

При всіх властях приходилось бігать, як солоному зайцеві, всі однаково намагалися попити крові - що комуністи, що фашисти.

Мій батько (ліворуч) зі зведеним братом Іваном перед війною

Наближався фронт. Ми, наші рідні, сусіди, односельці ждали наших. Знали, що тоді нам на фронт, на смерть, а однаково ждали.

Село Башмачка знаходиться за 4 км од Дніпра. Восени 1943-го якийсь радянський підрозділ з боку Вовниг увірвався до Башмачки. Мабуть, розвідка. Одразу ж німці кинули декілька танкеток, я бачив, як вони йшли по полю. Наші розбіглись по селу, поховалися по людях, поперевдягались.

Німці об'явили, щоб всі молоді чоловіки з'явились на облік, зрозуміло, аби їх вивезти. Тієї ж ночі я, зведений брат Іван, інші хлопці з села, взявши заздалегідь приготовлені торби, дременули з села.

Жили в посадках, у балках. Похолодало. Якось довелось два дні лежати, не підіймаючи голови. На скирді німці влаштували спостережний пункт, може коригування артилерійського вогню, протягли телефонні дроти. Вони товчуться, а ми лежимо ні в сих, ні в тих. Раптом дуже швидко вони згорнулися й умотали.

Ми повернулися в село. Я на власні очі бачив, як німецький солдат біг по вулиці з велосипедом, так і не сівши, кинув його й побіг далі. Паніка.

Прийшли наші. Звичайно, велика радість! Велика маса українців не любила радянської влади, не хотіла за неї віддавати свою кров, але все ж таки люди раділи, що наші вернулись.

29 жовтня 1943 року польовим військкоматом мене призвано в армію. Нас погнали через Дніпро, переправу бомбили, все бігом.

Швидко формують підрозділи, мене, що вчився в технікумі, як більш освіченого, призначають в "пулемётный расчёт" третім номером. До "Максима". Особистої зброї не видали, форму - частково, я зостався у своїх штанях і чоботях.

Швидко назад через Дніпро, на захід. Проходили повіз Башмачку, та ніяк же заскочити. На фронт. 458 стрілецький полк 78 стрілецької дивізії 3-го Українського фронту.

Ми, що перебували на окупованій території, працювали на ворога, були в очах Радянської влади наближені до штрафників. Тобто, нас одразу без підготовки, слабко озброєними, як попало вдягненими кидали на другорядні напрямки просто як масу. Більшість скоро гинули. "Не велика потеря!" - вважало радянське керівництво.

Німці відходили, стримуючи нас невеликими ар'єргардами. Наш командир, младший лейтенант, підніма в атаку, кричить, нахваляється пістолетом (на власні вуха чув, як старші дядьки гомоніли, що треба б його пристрелити). Бійці неохоче підіймаються, біжать, падають, повзуть. Знов біжать. Особливо жахливо кричать поранені в живіт.

Біжиш вперед, видно попереду, як ворожа черга вибиває фонтанчики землі. Здається - добіжу туди, і все. Але ж він не по одному місцю б'є.

Ми викинули щиток від кулемета, бо його здалеку видно, німці накривають мінометами. Мотузок метрів 15 прив'язали до кулемета, постріляли - міняємо позицію - переповзаємо, а потім за мотузок тягнемо кулемет. Осінь, дощі, в німців кулеметні стрічки металеві, в нас - брезентові, намокають, постійно заїдають в замкові.

Я підібрав собі німецьку гвинтівку, вона важча за нашу "трьохлінійку", але автоматична.

Постійний рух вперед. Я сильно охляв. Неголені, голодні (нас практично не годували), брудні. Дощі. Ми взяли в якомусь селі в людей возик, котимо кулемет...

Якось уночі німці вздовж переднього краю пустили танк з ввімкненими завиваючими сиренами. Жахлива паніка, всі побігли, як барани.

Колись нічний привал у скирді. Прокидаюсь посеред ночі - сам. Наші рушили далі. Кинувся навздогін, натрапив на німця. Самотній німець, рвонув од мене в ніч. Біжи.

...Я зовсім знесилився. Від голоду паморочиться голова, пече шлунок. Терпіть немає сили.  Як отак мучитись, хай скоріше б вже вбили. Я щиро так думав в ту мить!

В одній з атак зненацька наче колодою по коліну! Поранили. Ще брат Іван поміг мені, гукав санітарів (загинув він незабаром), санітари вже пізніше тягнуть мене до брички, а я випросив у них окраєць хліба й жую. Дуже голодний.

Важке поранення в ногу, пошкоджено сухожилля. Чотири місяці в госпіталі в Тбілісі. Пам'ятаю, давали кагор грамів по сорок, спокійно, тихо. Там я одійшов, поправився...

Я вижив!

Дмитро Ткаченко, начальник складського комплексу (Дніпропетровськ) 

Детальніше про проект "1939-1945. Неписана історія. Розкажіть, як ваша родина пережила Другу світову" читайте тут.