Інакше націю, про яку мріємо, ми не збудуємо…
Понеділок, 12 квітня 2010, 10:10
10 квітня 2010 року в результаті авіакатастрофи Польща втратила значну частину своєї політичної еліти на чолі з президентом Польщі Лехом Качинським.
Спостерігаючи за траурними заходами у Варшаві та інших містах Польщі мене не полишали суперечливі відчуття.
З однієї сторони, це були відчуття і рефлекси, пов’язані з генетичною пам’яттю українців, з, м’яко кажучи, непростою історією стосунків українського і польського народів. Спільні історичні періоди і досі розділяють нас. Розділяє релігія, геополітичні пріоритети, оцінка деяких історичних фактів.
Ми, безперечно, маємо різне уявлення про боротьбу ОУН-УПА, про Бандеру і Шухевича, про витоки і причини волинської трагедії 1943 року, про мовну і культурну політику польського уряду на території Західної України до 2-ої світової війни і про багато іншого.
Разом з тим, я нарешті вловив те почуття, котре не полишає мене від початку репортажів із Польщі. Це почуття нехай не злої, але невеликої заздрості.
Людині властиво абстрагувати ту чи іншу подію на власну країну і пробувати уявити реакцію суспільства.
Я зрозумів, що просто трохи заздрю, що у Польщі влада може не набагато більше, ніж в Україні, але ближча до народу і народ відповідно реагує на загибель значної частини цієї влади.
Я зрозумів, що можу лише мріяти про такий самий рівень політичної, територіальної та національної єдності української нації.
Я побачив, якої наполегливості потрібно докладати державним діячам, щоб через стільки років після подій у Катині здійснювати державний візит такого рівня до меморіалу пам’яті. І одразу пригадав оцінки деяких українських політиків, що заперечували сам факт Голодомору української нації 32-33 років, політичних репресій, гонінь інтелігенції тощо.
Я здивований реакцією польської молоді і можу лише мріяти, щоб українська молодь, особливо студентська, проявляла таку ж реакцію не лише в церемоніальних моментах, але й у відстоюванні власних прав.
Я не знаю чи вийшли б десятки і сотні тисяч киян на вулиці, щоб зустріти траурну процесію своїх політиків, – радше навпаки – значна частина звістку про загибель президента, депутатів, міністрів та інших високопосадовців зустріла б з полегшенням.
Тому подібні події повинні стати приводом для глибоких роздумів і для вітчизняних політиків.
Але сьогодні я хочу сказати про інше. Сьогодні я висловлюю співчуття сім’ям загиблих і польській нації.
І справа не в політичних поглядах, а у вмінні прощати. Сьогодні ми повинні показати полякам, що не тримаємо і не тримали зла за історичні події між нашими народами, бо навряд чи ви будете згадувати сусідці по будинку, з котрою сварилися все життя, всі ваші сварки, коли її родину спіткає горе.
Бо потрібно пам’ятати і добро, а що би хто не говорив, але Польща останні як мінімум 10 років була найбільшим адвокатом України в Європі. І не лише України, Грузії, балтійських держав, але й окремих політичних діячів.
Позиції Качинського щодо України я не дивувався, бо ще на початку 90-тих чув заяву одного польського депутата про те, що без незалежної України не буде незалежної Польщі.
Це проблема не Леха Качинського, що він симпатизував політичним лідерам Майдану 2004 року, це, перш за все, наша власна проблема. Це ми не змогли контролювати наших лідерів, їхніх вчинків, їхніх дій, їхніх "рук, що не крали".
Історія, традиція, обличчя і символи української нації творяться сьогодні не кимось а нами самими, нашою громадською позицією, нашими голосами на виборах.
Але деякі наші традиції потрібно ламати.
І в першу чергу це стосується хибної української традиції "щоб в сусіда хата згоріла", інакше націю, про яку ми мріємо, нам не збудувати ніколи…
Олег Вітович, для УП
Спостерігаючи за траурними заходами у Варшаві та інших містах Польщі мене не полишали суперечливі відчуття.
З однієї сторони, це були відчуття і рефлекси, пов’язані з генетичною пам’яттю українців, з, м’яко кажучи, непростою історією стосунків українського і польського народів. Спільні історичні періоди і досі розділяють нас. Розділяє релігія, геополітичні пріоритети, оцінка деяких історичних фактів.
Ми, безперечно, маємо різне уявлення про боротьбу ОУН-УПА, про Бандеру і Шухевича, про витоки і причини волинської трагедії 1943 року, про мовну і культурну політику польського уряду на території Західної України до 2-ої світової війни і про багато іншого.
Разом з тим, я нарешті вловив те почуття, котре не полишає мене від початку репортажів із Польщі. Це почуття нехай не злої, але невеликої заздрості.
Людині властиво абстрагувати ту чи іншу подію на власну країну і пробувати уявити реакцію суспільства.
Я зрозумів, що просто трохи заздрю, що у Польщі влада може не набагато більше, ніж в Україні, але ближча до народу і народ відповідно реагує на загибель значної частини цієї влади.
Я зрозумів, що можу лише мріяти про такий самий рівень політичної, територіальної та національної єдності української нації.
Я побачив, якої наполегливості потрібно докладати державним діячам, щоб через стільки років після подій у Катині здійснювати державний візит такого рівня до меморіалу пам’яті. І одразу пригадав оцінки деяких українських політиків, що заперечували сам факт Голодомору української нації 32-33 років, політичних репресій, гонінь інтелігенції тощо.
Я здивований реакцією польської молоді і можу лише мріяти, щоб українська молодь, особливо студентська, проявляла таку ж реакцію не лише в церемоніальних моментах, але й у відстоюванні власних прав.
Я не знаю чи вийшли б десятки і сотні тисяч киян на вулиці, щоб зустріти траурну процесію своїх політиків, – радше навпаки – значна частина звістку про загибель президента, депутатів, міністрів та інших високопосадовців зустріла б з полегшенням.
Тому подібні події повинні стати приводом для глибоких роздумів і для вітчизняних політиків.
Але сьогодні я хочу сказати про інше. Сьогодні я висловлюю співчуття сім’ям загиблих і польській нації.
І справа не в політичних поглядах, а у вмінні прощати. Сьогодні ми повинні показати полякам, що не тримаємо і не тримали зла за історичні події між нашими народами, бо навряд чи ви будете згадувати сусідці по будинку, з котрою сварилися все життя, всі ваші сварки, коли її родину спіткає горе.
Бо потрібно пам’ятати і добро, а що би хто не говорив, але Польща останні як мінімум 10 років була найбільшим адвокатом України в Європі. І не лише України, Грузії, балтійських держав, але й окремих політичних діячів.
Позиції Качинського щодо України я не дивувався, бо ще на початку 90-тих чув заяву одного польського депутата про те, що без незалежної України не буде незалежної Польщі.
Це проблема не Леха Качинського, що він симпатизував політичним лідерам Майдану 2004 року, це, перш за все, наша власна проблема. Це ми не змогли контролювати наших лідерів, їхніх вчинків, їхніх дій, їхніх "рук, що не крали".
Історія, традиція, обличчя і символи української нації творяться сьогодні не кимось а нами самими, нашою громадською позицією, нашими голосами на виборах.
Але деякі наші традиції потрібно ламати.
І в першу чергу це стосується хибної української традиції "щоб в сусіда хата згоріла", інакше націю, про яку ми мріємо, нам не збудувати ніколи…
Олег Вітович, для УП
Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
