Чому я голосував за відставку Тимошенко?

1) Чи є у мене ідеологічні розбіжності із Тимошенко або із фракцією БЮТ?

* В політику я прийшов у 2007 році із ОДНІЄЮ єдиною нав'язливою мрією – "нав'язати" суспільству через політичних лідерів і політикум об'єднавчу для країни ідею – ІДЕЮ конкурентоспроможності країни як ЗАГАЛЬНОНАЦІОНАЛЬНУ.

Вся моя наукова, публіцистична, викладацька, суспільна та політична діяльність протягом останніх 10-ти років, включно із створенням у 2006 році громадської організації "Рада конкурентоспроможності України", була і є присвячена реалізації саме цієї мети.

Саме цю ідею я запропонував у 2005-му році Віктору Ющенку, який не зміг оцінити та реалізувати її потужний потенціал.

Саме цю ідею я запропонував Юлії Тимошенко, коли вона, ознайомившись із нею з подачі одного із членів Ради конкурентоспроможності, запропонувала увійти до її команди перед виборами-2007. Я погодився, тому що побачив шанс реалізувати, хоча б частково, цю ідею.

Вже тоді було створено концепцію Технології економічного прориву, що дало підґрунтя для успішної передвиборчої кампанії БЮТ під гаслом "Український прорив".

Сьогодні для мене персональною ПОРАЗКОЮ є те, що ідея вкрай необхідного країні економічного прориву дискредитована і стала предметом туалетних жартів.

Моїм єдиним "попередженням" Тимошенко стосовно небезпеки дискредитації цієї ідеї була стаття "Прорив помер, хай живе прорив", де я написав наступне: "Смію стверджувати: піднята Юлією Тимошенко на прапор ідея "Українського прориву" така амбіційно важка й небезпечно необоротна, що можливий поступовий "з'їзд із теми", відхід від обіцяних непопулярних структурних та інституціональних реформ може поховати своїх прапороносців.

 І Тимошенко, сподіваюся, це розуміє. "Український прорив" (або називайте його, як хочете, — стрибок, диво, ривок) — це джин, якого випустили з пляшки. Це накопичені за всі роки незалежності очікування українців того, що в країни з'являться чітка перспектива та сильні духом й інтелектом лідери. …

 Якщо Юлія Тимошенко забуде про прорив або "розмиє" його суть непослідовністю, половинчастими заходами, засиллям сірості в своїй "команді прориву", ідею — у тій чи іншій формі — підхоплять ті, хто сьогодні з глузуванням називає його "проривом каналізації" або чимось подібним. Політикам прощають сірість. Лідерам не прощають зради мрії."

Я принципово не критикуватиму політику уряду Тимошенко, тому що уряд знаходився у тяжкому стані боротьби із кризою, про необхідність готуватися до якої я особисто попереджав Тимошенко ще влітку 2008 року, тому що я багато в чому сам захищав деякі розумні дії уряду, тому що критикувати легше, ніж діяти.

Але що мені ПРИНЦИПОВО ніколи не подобалось і не подобається - це заяви типу: "кризи в Україні не буде. Крапка", "кризу вже подолано. Крапка", а також відношення та стосунки типу "Всі люди діляться тільки на тих, хто мене самовіддано любить, та інших, які цього ще не зрозуміли".

2) Чому я голосував за відставку Тимошенко?

Причини і мотивації такі:

В країні надзвичайно тяжка фінансова, економічна і соціальна ситуація. Криза влади протягом 2007-2009 років - непримиренна боротьба між екс-президентом Ющенком, прем'єром Тимошенко, ворожнеча між Кабміном та НБУ тощо, на тлі самої руйнівної за історію України економічної кризи значно ускладнила ситуацію.

За різними оцінками, повернення економіки до рівня 2007 року може тривати від 3-х до 7-ми років. Зобов'язання за зовнішніми боргами, які у цьому році мають повернути держава і корпоративні позичальники, складають 25 мільярдів доларів – практично вся сума золотовалютних резервів країни.

Від НАЯВНОСТІ влади та консолідованих дій всіх її гілок, від негайного прийняття бюджету та програм підтримки реального сектору зараз залежить скільки триватиме болісне для всього суспільства одужання і чи вдасться запобігти можливому дефолту та реструктурувати борги.

Президентські вибори значно ускладнили ситуацію, перевели звичайний для будь-якого суспільства електоральний процес у "бійку на смерть". Подальша дестабілізація політичної ситуації після виборів – надзвичайно небезпечний політичний курс, який може закінчитись латиноамериканським сценарієм.

Будь-який поганий мир в цій ситуації кращий ніж хороша війна.

Програвши вибори, Тимошенко мала би добровільно подати у відставку, привести фракцію особисто на інавгурацію новообраного президента України, заявити про конструктивну опозицію, яка у цій ситуації мала би, крім всього іншого, означати і КОЛАБОРАЦІЮ із розумними та необхідними кроками нової влади задля покращення економічної ситуації.

Цим вона дала би президенту України шанс сформувати нову коаліцію, нову вертикаль влади і продемонструвати, хоча б протягом перших 100 днів, на що нова влада здатна. Такий крок був би свідченням про дійсну належність БЮТ до європейських партійних структур, про певний рівень політичної культури та зрілості.

Уявімо боксерський бій, в якому приблизно однаково сильні суперники відчайдушно б'ються за перемогу. Один перемагає по очках і простягає іншому руку, а переможений плює переможцю в обличчя.

Мені, як громадянину, як народному депутату, який присягав не фракції чи політичній силі, а ВСІМ громадянам – зі сходу, заходу, півдня і півночі країни – така позиція є неприйнятною.

Тому я, всупереч рішенню фракції БЮТ, прийшов на інавгурацію.

Я вважаю, що поступив по відношенню до Юлії Тимошенко відкрито і цивілізовано – ось текст моїх SMS-ок до неї:

1) 3-го березня 2010 року, 10:36 –

Шановна Юліє Володимирівно! Вважаю, що по оголошенню результатів виборів, Ви мали піти у відставку. Саме тому, а також з принципових причин, викладених у моєму листі, я голосуватиму за відставку. З повагою Ю.Полунєєв.

2) 3-го березня 2010 року, 10:49 –

Юлія Володимирівна! Не чіпляйтеся за це місце. Ви втрачаєте. В тому числі у фракції. До голосування подайте у відставку.

Юлія Володимирівна прочитала ці повідомлення.

3) Чому я голосував за зміни до регламенту, що уможливлюють входження до коаліції окремих депутатів?

Це рішення було пов'язане із голосуванням за відставку та розумінням, що весь політичний процес заходить у глухий кут, з якого потрібно терміново знайти вихід.

* Я не правознавець, але читання славнозвісної статті 83-ої Конституції дає широкі можливості для подвійного тлумачення, тобто: 1) коаліцію формують тільки фракції АБО – і 2) і фракції, і окремі депутати мають на це право.

Чому з'явилося відоме рішення КС, і на чому ґрунтувалися висновки судій, залишається для мене загадкою. Тим більше, що така жорстко регламентована, недемократична конструкція коаліції не відповідає загальноєвропейській практиці, висновкам Венеціанської комісії, здоровому глузду.

І ось чому:

– вона не захищає народного депутата, основного суб'єкта виборчого процесу в Конституції, від "диктатури" фракції у разі ідеологічних розходжень, тобто обрізає незалежність народного депутата, який (а не фракція) отримує мандат від народу, та його право, у разі знаходження поза межами фракції (які б не були причини), на свій РОЗСУД приймати рішення щодо участі або неучасті у коаліції,

– вона надає політичним партіям (читай – одній особі) необмежено авторитарний вплив і робить практично всю фракцію "гарматним м'ясом" та "кнопкодавами",

– і, нарешті, вона не узгоджується із Декларацією ООН про захист прав людини та принципами свободи вибору та ухвалення рішень, які також гарантовані основним законом України.

* Оскільки це так, то, залишаючи для КС остаточне тлумачення, кожний депутат, виходячи із власного розуміння ситуації в країні, усіх політичних та економічних ризиків, мав прийняти рішення щодо голосування за зміни в законі про регламент.

В кінці кінців, Конституція – це не святе письмо. Тим більше така недосконала та суперечлива, як наша. Саме тому конституції змінюють, або приймають поправки, практично в усіх країнах. Коли стає очевидним, що окремі її положення стають загрозою для політичної стабілізації, перешкодою для подолання кризи, захисту доходів людей та здійснення реформ, потрібно вміти брати на себе ризик.

* У якому форматі було створено коаліцію, це вже питання іншого характеру. У будь-якому разі коаліція і новий уряд країні потрібні. Хоча б для того, щоб дати демократичній опозиції легітимне підґрунтя для конструктивної критики.

В цьому контексті я виконав на свій розсуд конституційний обов'язок кожного народного депутата: дбати в першу чергу про загальнонаціональні інтереси – так, як я їх розумію в цей непростий момент нашої історії.

* Що стосується тези про можливість узурпації влади, то ця загроза є, на мій погляд, дещо перебільшеною.

Президенту Януковичу потрібно "сподобатися" Заходу, в тому числі США, тому що двосторонні та багатосторонні міжнародні кредити (МВФ, СБ та ЄБРР) – це сьогодні, по суті, єдине джерело стабілізації загрозливої фінансової ситуації, передумова відновлення масштабних інвестицій і кредитів та створення довгострокового ресурсу для модернізації країни.

Без цих кредитів і інвестицій буде погано як олігархам, так і простим людям. А міжнародні фінансові інститути прямо чи опосередковано прив'язують свої програми до здійснення структурних реформ та дотримання програми-мінімум щодо демократії.

Тому президент Янукович, і новий уряд, я сподіваюся, будуть змушені робити реформи, направлені на підвищення конкурентоспроможності країни та її платоспроможність. І допомогти їм в цьому мають – в тій чи інший формі - і парламент, і всі люди здорового глузду.

Юрій Полунєєв, народний депутат України