До молоді: прощення прошу за безмайбуття
Я не говорю про пенсіонерів - їм потрібна підвищена пенсія. Байдуже - за чий рахунок.
Я не говорю про робочих - їм потрібна робота. Байдуже, хто там "на горі".
Я не говорю про співаків - їм байдуже, за кого співати. Головне - наспівати чим-більше.
Я не говорю про футболістів - для них продаватися - це найбільше щастя.
Я не переживаю за Тимошенко - вона зводитиме кінці з кінцями в Україні чи поза її межами. В опозиції чи у владі. Над Януковичем чи під Путіним.
Я не згадую Бандеру - він навряд чи чекав присвоєння Зірки Героя.
Я не плачу за вирізаними заводами і фабриками - Китай виробить для нас все. І дешевше.
Я не плачу за втратою рейтингу комуністів - їх давно чекає дєдушка Лєнін.
Я не ридаю через "падіння" націоналіста Тягнибока на націонал-демократа Костенко - вони в курсі яке місце нижче спини заслужили своїм хуторянським націоналізмом. І весь народ знає, куди їм потрібно після цього піти.
Я не сумую за Ющенком - йому давно пора було підтримати ВФЯ. Просто на Майдані цього зробити йому не дали МИ.
Я стаю на коліна перед мільйонами знедоленої нашої молоді. Пробачте, синочки, за слабодухість мою і нерішучість.
За втрату майна і землі, які ми не донесли до вас від дідів.
За зникнення всього, що кров'ю надбали розкуркулені діди.
За те, що не передали вам досвіду і знань.
Не донесли до вас української України. Що народили ви для нас онуків, а ми прирекли їх на рабство.
Що із землі райської по світу вас розкидали в пошуках раю на чужій землі.
Що обклали вас законами, які зв'язали б ноги навіть Сатані!
За те, що жити по-людські для вас стало ще менше доступно, чим за пана!
Що занапастили землю хімією та радіацією, а душі ваші - розпустою та чужими піснями.
Низько схиляю голову за втрату вами сміху і радості.
І не прошу прощення - я його просто не заслуговую. Як і мільйони тих, що народилися вашими батьками .Так, батьками.
Та не відповідальними перед Вами та нашими дідами.
Простіть нам непростимі гріхи наші... І ти прости, Господи...
Скажете - "До чого твої сльози, Петре?"
Для того, щоб не йти далі цим шляхом. Ніколи. І нізащо.
Петро Камінь, член Товариства "Мале Коло", для УП
