Соломія Павличко – десять років вічності

31 грудня, останній день року. Десять років тому це був останній день ЇЇ життя. Смерть замість свята. Справжня помста.

Одна з особливостей колонії - відсутність верхньої еліти. Не через брак відповідних людей, а тому, що верхня еліта, яка генерує ідентичність - модель свого світу, можне знаходитись тільки в метрополії.

В Університеті була у мене приятелька з Куби Барбара. Так вона розповідала, що найгірше було, коли пішли колонізатори. Звичний світ, творений імперією упав і тепер потрібно було давати собі раду самим, а цього ще ніхто не робив. Стало не зрозуміло, як далі жити. Все попереднє втратило силу і сенс, а на заміну напоготові не виявилося нічого. Все необхідно було починати спочатку і не на рівному місці, а серед руїн, що їх треба було спершу розбирати.

Те саме сталося трохи пізніше і з нами. Як написала Вона (не плутати з "вона") в статті "Насильство як метафора": "Україна є типовим постколоніальним суспільством. Його культурні дискурси повторюють радянські  формули...і не хочуть дистанціюватись від ідей, успадкованих від минулого. Водночас саме сьогодні переосмислення культурних цінностей і модернізація культурних дискурсів є невідкладним завданням". Коротка формула програми ЇЇ життя. Адже новий світ можна витворити тільки з нічого і себе. Але для цього необхідно бути Деміургом.

Саме Вона дала початок цьому переосмисленню, організувавши його як виробничий процес. Не  тільки власними монографіями,  перекладами світової класики (без якої  культура - провінційна). Але і діяльністю цілого інтелектуального середовища, що згуртувалося навколо Неї.

Соломія Павличко

Чого варта хоча б блискуча плеяда феміністичної критики 90-х, не згадуючи вже про безліч інших проектів, що відбулися завдяки ЇЇ  значному впливу, найголовніший серед яких - це видавництво "Основи".

Про Неї можна сказати ЇЇ ж словами про Гертруду Стайн: "Вона не просто була там, де творилося нове, воно творилося навколо неї, живлячись її естетичними й філософськими ідеями, вона впливала на це нове, задаючи його координати і напрями".

Ця загальна праця потроху висновувала новий образ України. Таку, яка спроможна за формулою Лесі Українки "своїм життям до себе дорівнятись". Це творило цільний грунт для власної модерної української ідентичності.

Все, що витворювалося Нею і навколо Неї перетворювало українське з недолугого і секондхендного на першокласне і  привабливе. Це був уже інший світ, в якому хотілося жити. Тут з'являлося багато повітря і перспективи. Інтелектуальний простір не гірший за європейський, а, проте, наш, власний.

Можна констатувати, що потенціал, згуртований Нею, є єдиним у новий час прецедентом національної еліти. Національної не за етнічним, чи навіть мовним принципом, а за принципом "гри за Україну".  ( Хоча, з огляду на обставини, термін "війна" був би більш підходящим).

Адже визначення еліти не статусне, а функціональне. А саме - творення для свого народу власного світу. Свого "дому буття". Для цього необхідно сформулювати і оприявнити його життя в усьому його різноманітті і дати йому вимір майбутнього.

Робота, яка полягає в тому, щоб творити ідентичність - генерувати цінності, констатувати виклики і загрози для країни. Формулювати на цій підставі її завдання і стратегії розвитку. Пропонувати рішення.

За колоніальної доби така інтелектуальна діяльність була чистим подвижництвом, з Кирило-Мефодієвського Товариства, починаючи і Розстріляним відродженням і почасти шістдесятниками закінчуючи. Не дуже змінилися умови і за незалежності.  "Не тільки нагороди за все те" не доводилось ждати, а дуже часто платити злиднями, свободою, або ізоляцією і навіть життям. Від Шевченка до Стуса. А, може, і до Соломії Павличко.

Зрозуміло, ця ЇЇ робота викликала не тільки захват і підтримку. Купа дядьків, звиклих жувати сльозливо-солодку колоніальну жуйку, просто стервеніли від блискучого професійного продукту ЇЇ інтелектуального кола.

Як ЇЇ тільки  не обзивали... Воно й зрозуміло - задавалася така професійна планка, з точки зору якої вони виглядали вельми жалюгідно, незважаючи на всі свої звання та нагороди.

Проте, можливо, найголовніше, що Їй вдалося -  сукупними зусиллями вперше запропонувати  загальний дискурс, спроможний об'єднати дві не перетинні донині спільноти - україномовну громаду з російськомовними українськими інтелектуалами півдня і сходу.

Між ними традиційно була неперехідна прірва. Дві множини, що фізично знаходились в одному просторі і часі та ніколи не пересікались. Одна часто навіть мало здавала собі справу, що існує інша. Та годі сподіватися, що Україна можлива без їхнього синтезу в одну національну еліту, як по вертикалі, так і по горизонталі.

Магістральна парадигма ліквідації розривів - між модерним та традиційним, між не поєднаними, а часом і необізнаними один про одного локальними інтелектуальними осередками і пов'язування всього цього в єдиний континуум українства.

У Їй посвяченій канонічній книзі Оксана Забужко іронічно зауважила про цю біблію сьогоднішього  наступального українства ("Notre Dame d'Ukraine") як про "грубецький том літературної екзегетики - без особливої надії, що в країні, яка стрімголов упадає в дописемне варварство, у того тома знайдеться більше ніж кількасот душ читачів".

А до моєї радості між тим, - купа моїх російськомовних друзів з півдня і сходу читають цей "грубецький том", не завжди і будучи професійними інтелектуалами, а просто потребуючи синтезу своєї ідентичності.

До речі, - велика подяка Богданові Кравченко та Вірі Агеєвій за цьогорічне перевидання, здається, всіх ЇЇ текстів. За розкіш без прив'язки до бібліотеки читати ЇЇ роботи. Місяць тому якраз трапилось мені тижневе відрядження і я взяла чотири ЇЇ книжки, майже на п'яту частину валізи - "очі завидющі, руки загребущі".

Іще подумала: "навіщо я це роблю?". За 14 тисяч кілометрів дурно перти томи, та ще й на цікавющий світовий конгрес серед раю із 12 годинним світловим днем і Карибським морем та температурою повітря 27 градусів цілодобово! Ну яке за таких умов чтиво? Та на зворотний рейс не було чого читати, майже, як дихати. Така захоплива гігантомахія українства, що детективи - відпочивають.

І не можу оминути сюжету про "свободу, рівноправ'я та інші нісенітниці". Не тільки тому, що це найближчим чином перший критерій і показник елементарної цивілізованості будь-коли і будь-де, від Африки до Китаю. А тому, що сьогодні справи з цим у нас набагато гірші, ніж в Африці і Китаї.  

Може, тоді здавалася надмірною наполегливість, з якою Вона ставила тему "другої статі" і прав меншин. Бо з того, що країна потребувала на початку не було геть нічого, а принцип рівності статей був частиною попередньо панівної ідеології і більш-менш визнавався в суспільстві.

Час, що минув відтоді продемонстрував, до якої міри Вона є права! Адже тоді в загальному рівні суспільної атмосфери патріархальні комплекси трактувалися як вияв маргінальності і ретроградства, як прерогатива неосвічених  верств.

Так що можна було ними тішитися нишком та не  кожен насмілювався їх декларувати вголос. Тепер же це стає складовою "доброго тону", перетворюючись з комплексів на ідеологію. Мачізм живе й перемагає.

Так престижно сьогодні бути мачо , що - найсумніше ( щоб не сказати найкалічніше), що під цей образ заради соціального домінування косять зараз і деякі жінки, щоб цим надолужити  брак справжніх підстав для свого лідерства. "Наліцо" наочна демонстрація невід'ємності антифемінізму від занепаду і деградації. ЇЇ всесвіт - це простір, де є і він і вона -  світ партнерства, творчості і майбутнього.

А що є в одностатевому світі "сєбя з собою"? Неосяжна самотність, хвороблива пиха, безпросвітня обмеженість, невигойний страх і невідворотність кінця. Одначе, видно, час у нас такий, що твердження про двічі по два-чотири вимагає запеклої і непримиренної боротьби.

Та тема емансипації і фемінізму для нашої постколоніальної країни має не тільки загально-демократичну, цивілізаційну  коннотацію. Вона безпосередньо дотична до тайни нашої долі - прокляття України. В тексті "Література як помста:образи жорстокості в епоху романтизму" Вона пише, що: "... прокляття України, сфокусоване в насильстві, спрямоване майже винятково проти жінок".  

Насильство породжує насильство і передовсім по відношенню до слабкого,  роль якого найпершою виконує жінка. В цій голограмі - набір сюжетів, по яких можна ходити до скончанія віку, як віслюк навколо жорна.

Це - зачароване коло безвиході з притаманним йому набором сценаріїв нашого життя, які всі - прокляті і ведуть тільки до смерті. Коли всі зусилля безплідні, бо парадигма хибна.

Ключ  у пошуку шляхів звільнення від прокляття не пролягає дорогами помсти і крові, бо то знов-таки  зачароване коло - глухий кут. Сьогодні,  ЇЇ "крейдяні позначки" концепту помсти, насильства і прокляття України актуальні, як ніколи.

Напередодні день у день назріваючого громадянського вибуху, коли вже чуємо заклики до відплати, - того ж зачарованого кола, перепрочитання ЇЇ ідей це, зокрема, - наш шанс не наступати знов на ті самі граблі.

ЇЇ праця спрямовувалася  на перегляд старого і витворення нового канону. Сьогодні Вона сама - канон і система координат. Гамбурзький рахунок, по шкалі якого тільки і міряється все, що виробляється  у нас сьогодні інтелектуального, планка, нижче якої - то уже продукт з іншої  сфери.

Так сталося, що в цей день я завжди думаю про Неї. Серед радісної і святкової біганини та метушні про ялинку, вечерю, привітання друзям - вимір вічності. Той вимір, де Бог, за Ортегою-і-Гасетом, думає про нас. І через те, що Вона була з нами і  є у нас, маємо надію, що, може, Він подумає про нас і щось добре. Бо Вона сьогодні заступається за нас перед Ним.

Відомо, що Деміурги не вмирають. Адже світ, одного разу Ними створений починає жити своїм життям.

Сьогодні, ЇЇ репрезентація - це не засніжена могила з червоними квітами на дільниці 49-б Байкового кладовища, а модерний і динамічний світ України. А також невидима, але не мовчазна громада, що ідентифікує себе навколо ЇЇ світу і  продовжує не тільки жити, але і працювати.

Олена Скоморощенко, кандидат філософських наук, магістр державного управління