Залежність від шляху

Років двадцять тому американський соціолог Роберт Патнем сформулював так звану теорію залежності від шляху, яку в найпростішому вигляді можна  представити одним реченням: точка, до якої ти прийдеш, залежить від точки, з якої ти вийшов.

Щоб дійти такого глибокодумного висновку, не треба бути ані видатним соціологом, ані, взагалі, інтелектуалом. Кожен із нас з особистого досвіду знає, що не стане видатним музикантом, бо не має  до цього природного хисту, не стане спортсменом, бо не займався замолоду фізкультурою, і навіть як слід іноземної мови не опанує, бо запізно похопився. 

Кожен із нас має свій коридор можливостей, окреслений генами, вихованням, освітою, самоосвітою, середовищем тощо. Ми посуваємося цим коридором, намагаючись його потроху розширювати чи бодай підтримувати на наявному рівні. Бо вище себе справді не скочиш, зате нижче плінтуса завжди можна опуститися.

Роберт Патнем виводив свою теорію на підставі докладних соціологічних досліджень, які проводив з італійськими колегами у 70-80-тих роках у різних регіонах Італії. Його цікавило, чому та сама адміністративна реформа, ті самі інституційні зміни дають значно кращі результати на півночі країни, аніж на півдні.

Відповідь він знайшов у категорії суспільного капіталу, якість якого на півночі виявилася значно вищою. Під суспільним капіталом він розумів рівень довіри громадян одне до одного та до суспільних інституцій, їхню готовість співпрацювати, виконувати зобов'язання, бути відповідальними. 

Теорія ігор дотепно ілюструє наявність (чи відсутність) суспільного капіталу на прикладі так званої дилеми двох в'язнів. У цій історії двоє підозрюваних сидять в одиночних камерах, тим часом як слідчий намовляє кожного з них по черзі зізнатися - тому що для нього це єдиний спосіб їх засудити, жодних інших доказів проти них він не має. 

Тож його стратегія гранично проста: переконати одного з підозрюваних, щоб здав іншого й виграв для себе таким чином легше покарання. А інакше, пояснює слідчий, твій напарник ось-ось здасть тебе і отримає легше покарання, натомість тобі дістанеться на всю котушку.

Слідчий лукавить, представляючи в'язням фальшивий вибір: або ти закладаєш напарника, або він тебе. Тим часом найоптимальніший вибір для обох в'язнів - не зізнаватися, вірячи, що й напарник не зізнається теж. 

І тоді жоден із них не отримає покарання - ані легкого, ані важкого - бо ж прямих доказів проти них немає. Але для цього обидва в'язні мусять бути впевнені одне в одному, тобто мусять поводитися як соціальні істоти, а не як суто біологічні, що керуються насамперед інстинктом самозбереження. Це можливе лише за умови, що ув'язнені добре знають одне одного, мають належний досвід співпраці й твердо один одному довіряють. 

У перекладі на ситуацію у цілому суспільстві це означає, що стратегічно виграють ті спільноти, де є високий рівень взаємодовіри й відповідальності, тобто - значний соціальний капітал. 

І навпаки - програють ті спільноти, де соціальний капітал низький: ніхто нікому не довіряє, контракти не виконуються, банки банкрутують, інституції неефективні й безвідповідальні, за кожну послугу доводиться платити хабар. 

Варто зауважити, що люди в обох суспільствах - і з високим, і низьким соціальним капіталом - відрізняються одне від одного не так ідеальними уявленнями про належну людську поведінку й моральні принципи, як, насамперед, реальними очікуваннями тої чи іншої поведінки від своїх співгромадян - високими в одному випадку і вкрай низькими в іншому. 

Один із найпростіших прикладів: у суспільствах і з високим, і з низьким соціальним капіталом люди, як правило, усвідомлюють, що смітити - погано, бо врешті це перетворить громадський простір на суцільний смітник. Але поведінкові висновки вони роблять із цього кардинально відмінні. 

Одні - не смітять, бо довіряють своїм співгромадянам, тобто знають, що й ті так само керуватимуться неписаною угодою задля спільного блага. Інші - навпаки, смітять, бо знають, що всі так роблять, а тому навіть якщо хтось один (я, наприклад) утримається від смітіння, це все одно нічого не змінить, не варто й старатися. 

Позитивний соціальний капітал, стверджує Патнем, формувався століттями. На півночі Італії, як і в цілій Західній Європі, цьому  сприяло історичне  розмежування церковної влади і світської, що створювало певний простір для групових та індивідуальних свобод, для міського самоврядування, цехової й університетської автономії, контрактних відносин між володарями та підданими, що трансформувалися поступово в конституційний устрій.

Нічого цього не було на Сході, зокрема, у візантійській, а згодом російській традиції, де світська й церковна влади були нероздільні, як щось єдине і абсолютне, і де традиції цивільності, громадянськості були мінімальними. 

Різниця між північчю й півднем Італії має історичне коріння. В одному випадку суспільний капітал формувався в середньовічних містах-республіках, де громадяни взаємодіяли між собою у суспільному просторі як рівні політичні суб'єкти. 

У другому випадку переважали вертикальні патрон-клієнталістські зв'язки мафійного типу, що аж ніяк не сприяли формуванню позитивного суспільного капіталу під автократичним візантійським та нормансько-сарацинським правлінням. 

Роберт Патнем закінчив свою книжку 1992 року, якраз коли на його очах розпався Совєтський Союз і кільканадцять нових посткомуністичних країн, за його словами, стали на непевний шлях до самоврядування.

Більшість із них, застерігав Патнем, "мали слабкі громадянські традиції перед утвердженням там комунізму, а тоталітарне правління понищило навіть ті невеликі запаси соціального капіталу, які там були. Без норм відвзаємнення та мереж громадянського включення гобсівська ситуація новочасного Мецоджорно (себто півдня Італії) - аморальний фамілізм, клієнталізм, беззаконня, неефективне урядування та господарчий застій - куди вірогідніша там, ніж успішна демократизація та економічний розвиток. Майбутнім Москви може стати Палермо". 

Про майбутнє Києва він не написав нічого, можливо, вважаючи, як і більшість людей на Заході, що воно не може істотно відрізнятися від майбутнього Москви. А можливо - даючи зрозуміти, що воно, відповідно до теорії залежності від шляху, буде чимось середнім між майбутнім Москви і Варшави. 

Обидві ці спадщини нині однаково відчутні в українській політиці і культурі: візантійська й золотоординська - з одного боку, польсько-литовська і габсбурзька - з іншого. Одна з них робить Україну "недо-Європою", друга робить її "не-зовсім-Росією".

Скоріш за все, остаточне рішення щодо свого майбутнього зроблять самі українці. Бо хоч якою важливою є "залежність від шляху", вона окреслює лише певну траєкторію, по якій можна рухатися швидше або повільніше, а можна й істотно її змінювати. 

Теорія залежності від шляху до певної міри детерміністськa, але аж ніяк не фаталістичнa. Справді, ті самі інституційні реформи виявилися на півночі Італії значно ефективнішими, ніж на півдні. А проте і на півдні вони дали помітні позитивні наслідки. 

Тобто, пояснює Патнем, негативна історично-цивілізаційна спадщина справді істотно ускладнює розвиток. Та це зовсім не означає, що нічого не можна змінити, що всі зусилля марні. Це означає лише, що для позитивних змін із такою спадщиною треба значно більше зусиль і часу. 

Українці - принаймні під час Помаранчевої революції - показали доволі високий рівень громадянської поведінки, тобто взаємодовіри, солідарності і готовності до співпраці. Чималий соціальний капітал, накопичений у ті дні, міг кардинально змінити подальшу модель поведінки більшості громадян - із негромадянської на громадянську. 

Капітал, на жаль, виявився змарнованим - як через загальну нікчемність і недолугість політиків, так і через недосвідченість і незрілість, недостатню послідовність та наполегливість самого суспільства. 

Але якщо наше майбутнє справді залежить від нашого минулого, то мусимо пам'ятати, що в тому минулому були не лише століття рабства і зрадництва, страху та егоїзму, а й принаймні два тижні безкорисливої співпраці, взаємодовіри і громадянської солідарності. 

Наша невдача зовсім не означає, що зусилля були даремними. Вона означає лише, що зусилля були недостатніми. 

Американці мають чудову приказку: хто хоче вирішити проблему - той шукає рішень. Хто не хоче - шукає виправдань. Нові громадяни - це ті, що шукають рішень.