Невивчені уроки Майдану

Навесні цього року російські кінематографісти, які знімали документальний фільм про Україну, питають мене: "Слушай, вы, украинцы, постоянно твердите: Майдан, Майдан. Нам чёта не понятно. Ну, постояли, песни попели, ну избрали, кого хотели. Все равно ж вас потом кинули – все разочарованные теперь. Почему же вы так гордитесь Майданом? В чем фишка?".

Намагаюсь, пояснити "на пальцях": "Розумієте, Майдан для нас – це щось схоже на рішення звичайної людини одного дня почати здоровий спосіб життя. Кинути палити, пити, жерти все підряд, і прийти нарешті до спортзалу.

Тільки на відміну від естонців, канадців, чи шведів – ми не залізли на тренажери і не надриваємося на них щосили. А прийшли, сидимо на лавці і дивимося, як працюють інші… До речі, а ви, росіяни, – взагалі лежите на дивані з банкою пива і думаєте, що ви такі класні. І вам це зовсім не потрібно".

Дивно тепер читати і чути від багатьох про "розчарування" в вождях революції, про зраду політиками ідеалів Майдану. Можна подумати, вони поводилися б інакше. Можна подумати, ніхто не чув про те, що влада розбещує. А абсолютна влада розбещує абсолютно.

Можна подумати, ніхто не в курсі, що для того, щоб мати красиві м’язи треба роками (!) регулярно (!) ходити до спортзалу. Відповідно, щоб мати пристойну і притомну владу треба роками (!) регулярно (!) працювати як громадяни: пікетувати, вимагати, скаржитись, об’єднуватись.

Оскільки, будь-який нормальний політик, якщо його систематично не смикати за шкірку, швидко перетвориться на брехуна і негідника. Потрібен доказ? Включіть новини.

Ну а ми що? Після Майдану, нам здалося, що з почуттям виконаного обов’язку ми можемо розійтися по домівках. Що тепер на каштанах самі собою виростуть банани. Що політики, чиє право бути обраними, ми відстояли в прямому і переносному сенсі, зроблять з цієї країни європейську державу.

У нас з’явилася нова вишукана розвага, інтелектуальний вид шоу-бізнесу: політичне мило в студіях чисельних "Свобод слова". Поки ми пристрасно обговорювали чергову перепалку "вчора у Савіка", ці негідники спекулювали національною валютою, розвалювали армію, крали державну власність цілими маєтками, влаштовували сафарі на людей.

Дві старі шкідливі звички, які тимчасово подолав Майдан, дуже швидко повернулися в наш суспільний побут:

По-перше, все невдоволення політиками та чиновниками живе тільки на кухнях та в офісних курилках.

По-друге, на пропозицію щось робити, з’явилась забута колись відповідь: "Ой, шо воно поможе?".

Шокуючи факти зловживань, свавілля, безкарності, брехні не вивели нас тисячами знову на вулиці. Ми ж бо своє вже відстояли на Майдані. Скільки можна бігати?

Тоді питання, актуальною наразі медичною лексикою.

Хто нам лікар?

Невже не докладаючи зусиль, ми маємо право претендувати на інший результат? На іншу країну? На інших керманичів?

Тим наївніше виглядають тези деяких дописувачів, про те, що незабаром звідкись прийде нова еліта, вимете стару, і от тоді ми заживемо, ого-го! Не мрійте, панове, Рюриковичів не буде. До ледачих та посварених приходять тільки Батиї.

Банальне питання "і що ж тепер робити?" – краще не ставити. Відповідь бо ж проста. І всі її знають, тільки соромляться, як дівка поцілунку.

Громадянська дія і громадянська солідарність. Оптимізм і свобода.

Ці головні цінності Майдану мають стати образом життя для більшості, якщо ми хочемо щоб ця країна стала приводом для гордості.

Е-е-е, скаже хтось, а можна так, щоб жити по-європейські, а бути громадянином по-українські? Щоб після роботи (а то й під час неї) не ходити на "збіговиська" громадських ініціатив? Не смикати друзів чи колег та не відстоювати разом свої зґвалтовані права? Не збирати разом сусідів та не впорядковувати власний будинок, не захищати власне подвір’я від забудовників?

Можна. Але результат той самий, як і при купівлі поясу для схуднення: грошей нема, а черево лишилося.

Хоча почати нове життя зовсім не складно. Не треба одразу хапатися за неосяжне. Знову як з тією фізкультурою: змусити себе прийти в спортзал хоча б на півгодини – не важко. Головне – не кидати. А через рік ти вже звикаєш настільки, що вже не можеш не ходити. Так само як не можеш не почисти зуби зранку.

Може така порада мало кого надихає, але є люди, які розуміють, що інакше більше не можна. Не можна не чистити зуби, не можна не вимагати від чиновників поводитись порядно.

Ці люди – нечисленні громадські активісти, які не вірять політикам і щиро вважають, що найкраща влада – це влада у стані крайнього переляку. Вони не кинуть свою справу, якою б важкою і безнадійною вона не була. Якими романтиками чи придурками їх не вважали б.

Приєднуйтесь до їх числа, припиніть сварити політиків на кухнях, дзвоніть друзям – виходьте на майдани – перед ЖЕКами, райадміністраціями, судами.

Пишіть запити, скарги, звернення. Організовуйте слухання, місцеві ініціативи, органи самоорганізації населення. І не здавайтеся.

Іншого шляху, на жаль не має. Досвід розвинутих країн це доводить.

Вибір у нас не великий, як у тому прислів’ї: "Той, хто шукає щастя, дуже рідко його знаходить. А хто не шукає – не знаходить ніколи".