Немає кращої основи для сценарію драматичного багатосерійного фільму, ніж листи вкладників Ощадбанку, яких точніше за все називати потерпілими.
Автору цих рядків по службі довелося перечитати тисячі подібних листів. У них – відображення долі людей, які потрапили під "уламки" зруйнованої радянської держави.
Хтось залишився на вулиці тому, що поклав на рахунок гроші, отримані від продажу квартири, і йому не вистачило буквально декількох днів, щоб розрахуватися за нову.
Комусь для порятунку життя терміново потрібні ліки, і він просить видати хоча б 200-300 гривень з "намальованих" у його ощадкнижці 5 – 6 тисяч, або навіть оплатити за рахунок цих грошей лікування в "безкоштовній" лікарні.
Таких прикладів безліч, і майже всі вони не поступаються один одному за драматизмом.
Ясно одне – велика кількість громадян усе ще покладає серйозні (й іноді, на жаль, останні) надії на те, що обіцянка, яку дала українська держава щодо повернення боргів держави радянської, буде виконана.
Тому немає нічого дивного в тому, що політики щорічно експлуатують цю дійсно болючу для виборців тему. Причому, на жаль, експлуатація ця стає з кожним роком усе безсовіснішою…
Не знаю, хто в підсумку підставив Юлію Володимирівну, але з правильної ідеї "серйозно зайнятися вирішенням проблеми", вийшла передвиборча профанація, яка, на великий жаль, зрештою, знайшла своє відображення в коаліційному договорі.
І справа навіть не в тому, про що вже багаторазово писалося – у відсутності джерела коштів для виплати протягом 2-х років суми, практично рівної річному бюджету країни - хоча думаю, що як джерело автори вищезгаданої ініціативи збиралися використовувати улюблений "насос" під назвою "відняти/поділити".
Елементарні математичні розрахунки показують, що вирішити проблему внесків Ощадбанку СРСР за два роки неможливо фізично.
Проте подібними спробами можна запросто знищити "народний" державний банк, який надає сьогодні для населення найдоступніші фінансові послуги, та викликати тим самим всезагальну банківську кризу у країні.
Сьогодні на обслуговуванні Ощадбанку знаходиться більше 52 мільйонів рахунків колишнього Ощадбанку СРСР.
В основному це картотеки на паперових носіях, які зберігаються безпосередньо у відділеннях. Адміністрування цих рахунків – важка, практично ручна праця, яку, до речі, за рідкісним винятком 2006-го року, нікому з працівників банку ніколи не компенсували.
Для того, щоб хоча б почати перший етап – актуалізувати рахунки та скласти єдину базу даних, необхідно по кожному з 52 млн. рахунків провести контакт із вкладником.
Середній час такого контакту, за розрахунками спеціальної комісії Мінфіну, яка займалася вивченням цього питання, складає для досвідченого касового працівника 20 хвилин. В Ощадбанку орієнтовно три тисячі співробітників, які можуть виконати таку роботу.
Нескладний розрахунок дає результат – 722 дні.
З огляду на те, що в році 224 робочих дні, виходить, що тільки на виконання першого етапу – актуалізації внесків – знадобиться більше 3-х років, і то за умови, що Ощадбанк припинить працювати як банк – припинить виплачувати пенсії, не буде приймати комунальні платежі, проводити касове обслуговування, відкривати депозити, кредитувати – а буде займатися винятково знеціненими внесками.
Безумовно, теоретично можна спробувати збільшити кількість працівників, можна працювати по вихідних і навіть ночами (хоча не зрозуміло, з яких джерел платити зарплату – адже всі прибуткові операції банк повинен буде припинити).
Напевно, не всі власники 52 млн. рахунків прийдуть до банку – багато хто, на жаль, просто не дожив до цього моменту.
Але все це, окрім часу, вимагає значного фінансування з бюджету. А на сьогодні не передбачається навіть виділення коштів на придбання необхідної техніки та розробку програмного забезпечення.
Є, звичайно, ще один варіант – покласти всю відповідальність безпосередньо на Ощадбанк і пустити його на дно дуже швидкими темпами.
Можливо, саме це мали на увазі ті, хто запропонував за 2 роки вирішити проблему внесків? "Немає банку – немає проблеми"?...
Повертаючись до проблеми джерела коштів для виплат – навіть якщо воно і буде знайдено, такі темпи виплати готівкою коштів населенню призведуть до інфляції мінімум 30%-40% у рік.
Чи готові громадяни заплатити таку ціну за "вирішення проблеми внесків"? Навряд чи... І не зрозуміло, що ж вони в результаті зможуть купити на отримані кошти? Не факт, що вистачить навіть на ліки...
Чи не занадто дорого для галочки в графі передвиборчих обіцянок?
А розмови про те, що спочатку необхідно гасити внески до 2 000 гривень, а потім – більші, позбавлені будь-якого змісту та будуть розбиті судовими рішеннями.
Очевидно, що подібну ініціативу чекає доля визнаної неконституційною спроби розбити вкладників на вікові групи та виплачувати спочатку тим, кому за 80 і т.д.
У даному випадку мова йде про грубіше порушення конституційних прав громадян – чому, наприклад, вкладник-пенсіонер із внеском 2001 гривня має більше прав на отримання компенсації, ніж такий самий вкладник-пенсіонер із внеском 1999 гривень?
Безумовно, ситуація з внесками Ощадбанку СРСР дуже складна, і проблем насправді набагато більше ніж ті, про які було згадано сьогодні.
Але складна – не означає нерозв'язна.
Однак сьогодні головна проблема в тому, що подібні спроби вирішити питання не поетапно, а за допомогою свідомо нереальних авантюрних сценаріїв, не тільки відсувають терміни його вирішення, але і цілком дискредитують сам процес.
Чомусь здається, що автори ініціативи "даєш народу 120 мільярдів за 2 роки" листи вкладників не читали. Знущатися з людей, даючи їм надію подібними обіцянками, в принципі, поки ще легко. Але як потім дивитися їм в очі?..
P.S. Не виключаю, що збір підписів під коаліційною угодою проходив би набагато легше, якби вона містила менше подібних відвертих авантюр.
 |
Автор: член наглядової ради Ощадбанку Олександр Морозов
