Про необхідність українського націоналізму в Україні
Ще жодна постколоніальна держава не спиралася на ноги, якщо в ній не діяли потужні націоналістичні партії та рухи. Класичний приклад – Індія.
Індійський національний конгрес, Мохандас Ганді і Джавахарлал Неру, поєднання сильної центральної влади з самоврядуванням штатів, нелегка боротьба з сепаратизмом і проведення успішної модернізації країни, яка сьогодні стрімко входить у число наддержав.
Не менш класичний приклад – Ізраїль.
Усі політичні партії, ліві і праві, на час заснування цієї держави були виразно націоналістичними.
Результат – хоча практично весь арабський світ оголосив Ізраїлю війну на знищення, ця держава зуміла ствердити себе, побудувати у пустельних місцинах передову економіку й зірвати радянські плани "десіонізації Близького Сходу".
Звичайно, радикальний націоналізм може призвести до кризи і навіть катастрофи у національному розвитку.
Проте ще гірші наслідки має відсутність дієвого націоналізму: держава може просто де-факто розпастися, як це сталося з Сомалі.
Адже націоналізм – це саме той політичний рух, який кладе почуття патріотизму в основу своєї ідеології та практики, а для постколоніальної держави це якраз і є найголовнішим – створити спільну Patria, Батьківщину для всіх мешканців території, звільненої від влади метрополії.
З націоналізмом у нас, в постколоніальній Україні, складно. З двох причин.
По-перше, через панівний ліволіберальний дискурс європейської політичної думки, який ототожнює поняття "нацизм" і "націоналізм" і доходить до того, що оголошує Олександра Лукашенка "останнім націоналістичним диктатором Старого Світу".
Мовляв, націоналізм – це щось жахливе, щось страхітливе, на що сучасні люди не мають права - і це в той час, коли всі без винятку європейські держави свого часу постали і ствердилися на ґрунті націоналізму.
Щоб не втратити обличчя перед Заходом, українські політики змушені відтак всіляко відхрещуватися від націоналізму - хоча в очах тієї ж ліволіберальної публіки служба в КҐБ не виглядає вагомим ґанджем.
По-друге, ті, хто претендує на роль українських націоналістів сучасної доби, здебільшого не розуміють, що таке нація, а відтак своїми уявленнями про націоналістичну ідеологію тільки підтверджують в очах загалу правоту західної професури та вітчизняних штатних "борців з буржуазним націоналізмом", котрі зараз перекувалися з марксистів-ленінців на "общєчеловєків".
Візьмімо для прикладу дві політичні сили, які претендують на роль справді націоналістичних.
Перша з них – Конгрес українських націоналістів. У його програмі сказано: "Основою ідеологічної доктрини Конгресу є український націоналізм". І далі – дуже багато про Українську Націю (обов'язково з великої літери).
Але чи варто аналізувати цю риторику, якщо чинний лідер партії Олексій Івченко, знаний серед журналістів як Льоша-Мерседес, створив КУНу тверду репутацію "даху" над газовими бізнес-оборудками з Росією?
Значно серйознішим гравцем на націоналістичному полі є Всеукраїнське об'єднання "Свобода" на чолі з Олегом Тягнибоком.
Ця партія не задіяна у корупційних скандалах, у ній нема "грошових лантухів", її лідер походить зі знаного галицького роду, чи то пак "дому", до чолівки "Свободи" входить низка інтелектуалів і т. д.
Та й поведінка цієї партії більш виразна – скажімо, акція "Національна мобілізація" на початку вересня в Івано-Франківську чи заява про те, що перебування Віктора Ющенка на посаді президента становить загрозу національній безпеці України, оскільки впродовж всієї своєї каденції глава держави демонструє свою неадекватність ситуації та непрогнозованість, спонтанність власних дій і рішень.
І програмні документи партії конкретніші, ніж у КУНу – скажімо, йдеться не просто про захист національних прав українців, а про конкретні квоти для етнічних українців в органах влади – 78%, про мовний режим у ЗМІ, який би відповідав етнічному складу населення, про впровадження курсу "Геноцид українців" в освітні програми тощо.
Але партія Тягнибока, як на мене, також не тягне на справді націоналістичну, ґрунтовану на українських традиціях. І ось чому.
По-перше, надто багато у діяльності "Свободи" слів і пієтету перед минулим, надто мало дій і націленості в майбутнє.
Можна по-різному ставитися до радикального українського націоналізму 1930-40-х років, але він відзначався звитягою, жертовністю і націленістю у майбутнє.
Надметою була УССД – самостійна соборна держава української нації, гаслом рядових націоналістів – "Здобути або не бути!"
І хоча справжню державу у ті роки здобути не вдалося, але над сталінським колгоспним рабством вояки УПА разом з "лісовими братами" Балтії перемогу здобули, а ще навчили кримінальний світ аж донині з шанобою ставитися до політзеків.
Отож то був чинний (себто дієвий) націоналізм, і в тім була його сила. Змінилася ідеологічна база цього націоналізму – з авторитарної на національно-демократичну – але активність, дієвість лишилася.
Що ж "Свобода"? Її чин – більше словесний чи ритуально-некрофільський. Звичайно, треба шанувати пам'ять полеглих, бо ж це – одне з фундаментальних визначень людини, але скільки ж можна ридати під Крутами чи Берестечком?
Чому ми відзначаємо лише поразки, а не перемоги? Чому торік, коли поляки святкували "Чудо на Віслі", тобто перемогу Пілсудського над Тухачевським, котрий вів "червоних коней" до Рейну і Марни, "Свобода" не наполягла, щоб спільно відзначити не менш важливу перемогу генерала Безручка над Будьонним під Замостям?
А от недавні події в Феодосії, та й по деяких інших містах Криму. Чи не варто було б там продемонструвати націоналістичний чин, щоб поставити на місце російських "козаків"? Чи українські націоналісти боялися зачепити російські геополітичні інтереси? А чи, може, злякалися навіжених вітренківських бабусь?
Може, я помиляюсь, але якби Олег Тягнибок у прямому ефірі ICTV напередодні березневих виборів затопив у пику Жириновському, коли той почав по-хамськи висловлюватися на адресу Інни Богословської, була б зараз "Свобода" у парламенті.
Але чину в українському націоналізмі не вистачає.
Натомість там ціла купа дурниць, пов'язаних із ототожненням нації та етносу, із преференціями для "справжніх" українців, наче належність до таких гарантує патріотичність, фаховість і чесність.
Схоже, ідеологи "Свободи" ніколи не вчили українську історію, а то б вони знали про молдованина митрополита Петра Могилу, полковників Морозенка-Мрозовецького (поляка), Герцика (єврея), Джелаліїв (татар), Немирича (напівполяка, наполовину взагалі невідомо кого), гетьманів Пилипа Орлика (мати – з сім'ї хрещених євреїв) та Івана Мазепу (була таки у нього польська кров).
Знали б вони і про старших офіцерів та генералів УНР, ЗУНР, Гетьманату з не дуже типовими для українців прізвищами Дельвіг, Кравс, Отмарштайн, Бізанс, Сінклер, Комнін-Палеолог, Греков, Галкін, Алмазов, Кудрявцев, Рябінін, Астаф’єв, Булатов, Кануков, Губер – німці, шведи, росіяни, татари...
А ще про члена проводу ОУН Ріко Ярого, поета Юрія Клена, визначного філолога Юрія Шереха-Шевельова (етнічні німці чи австрійці), поета Максима Рильського й авіаконструктора Костянтина Калініна (польська кров). Я не кажу вже про двох провідних теоретиків українського націоналізму – В'ячеслава Липинського (етнічний поляк) та Дмитра Донцова (котрого щойно згаданий Липинський називав "кацапом").
А як бути із членом Центральної Ради, по тому – головою Всесвітнього союзу українок Софією Русовою (батько – швед Федір Ліндфорс, мати – француженка Анна Жарве) чи з головою Союзу Українок Галичини, а затим і всього світу Міленою Рудницькою (мати – єврейка Іда Шпіґель)? І куди подіти, зрештою, Георгія Гонгадзе?
Іншими словами, "Свобода" йде казна-куди і казна-як.
Тож у підсумку ясно: націоналістичного ферменту, який би не давав спати українському постколоніальному суспільству, нема, бо націоналісти наші не розуміють, що таке нація і як слід діяти в її ім'я. А жаль.
Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу "Сучасність"
