Остання колонка Любомира Гузара
Блаженніший Любомир Гузар був дописувачем "Української правди" з 2011 року. Він знаходив правильні і потрібні слова у найскладніші, найнезрозуміліші часи в історії нашої країни. Він ніколи не наказував. Але вів за собою тисячі людей дорогою любові й поваги до іншого. Проповідував любов навіть тоді, коли здавалося, що єдина зброя – злість і агресія.
"Не можна будувати країну на ненависті", – не втомлювався повторювати він. Нам тепер залишається не забувати ці слова. Сьогодні, в день прощання із Блаженнішим у Львові, "Українська правда" публікує останню його колонку, яку він написав для нашого видання.
Автор цих колонок, які час від часу з’являються в "Українській правді", дуже вдячний читачам, котрі не лінуються написати свою думку, свій коментар до прочитаного. Буває, що вони згодні з поглядами автора, і це його тішить. Однак трапляється, що читач критикує написане. У цьому разі також слід висловити подяку, бо такий коментар свідчить, що людина уважно прочитала текст і не вагалася викласти свою думку.
Нещодавно надрукований в "Українській правді" матеріал під назвою "Наскільки ті, кому ми доручаємо долю нашого народу, справді є богобоязливими людьми?" викликала низку негативних коментарів.
Найчастіше траплявся закид, що надто багато мовиться про людей при владі, що зменшує до них повагу. Коментатори слушно зауважують, що релігійність у виконанні обов’язків однаково важлива для всіх громадян. Ті, кого ми окреслюємо як звичайних громадян, тобто люди, які не мають якоїсь особливої владної відповідальності, не менше від їхніх співвітчизників, вибраних ними чи призначених, теж повинні послідовно позитивно поводитися, діяти як справді богобоязливі люди. Свята правда!
Автор цих рядків хоче звернути увагу, що не існує двох різних рівнів релігійно натхненної поведінки. Усі однаково повинні про це дбати, якщо справді щиро бажають будувати краще майбутнє для нашого народу. І всі однаково, незалежно від особистого покликання, мають справді щиро будувати.
Звертаючи увагу на особливу відповідальність осіб при владі, автор робить це не тому, що вважає їх гіршими людьми, а тому, що своєю непослідовністю у поведінці вони руйнують те, що мали б будувати.
Запитаймо себе: якою повагою в народі серед звичайних громадян втішаються можновладці? Далеко не такою, яку б повинні мати. А хто в цьому винен? З великою прикрістю мусимо ствердити, і звичайні громадяни цього свідомі, що самі люди при владі. Не буду описувати, як вони руйнують власну репутацію.
Нехай кожна особа, що має владу, незалежно на якому рівні відповідальності перебуває, щиро перевірить: як вона поводиться супроти інших людей, як використовує призначений для роботи час, якими словами звертається до інших посадовців, наскільки її слова віддзеркалюють об’єктивну правду, які права вона собі приписує?
Можновладці мають пам’ятати, що вони видимі для звичайних громадян. Не варто створювати враження (з допомогою технократів чи інших подібних спеціалістів) про бездоганну діяльність, бо нічого тривкого не можна збудувати на хитких основах.
Дуже часто чуємо питання: що і як нам робити, аби будувати солідну державу? На це питання так само часто чуємо таку відповідь: треба здійснити ті чи ті реформи, наслідуючи певні національні спільноти. Крім того, звучить ще багато інших порад.
Немає сумніву, що нам треба мудро та справедливо організувати наше суспільне життя. Але не достатньо перераховувати способи розв’язання труднощів, хоч би які мудрі та ефективні ці способи були. Кожна людина має конкретно, відповідно до своїх завдань і можливостей, здійснювати те, що справді може запевнити існування держави, якою повинна бути наша рідна Україна.
Нашим прагненням – а не просто мрією – повинно бути те, щоб усі ми, як добре виховані сини й дочки свого народу, здійснювали свої життєві завдання, вкладали свою частку в розбудову загального блага послідовними, справді богобоязливими зусиллями. У цьому нам, Боже, допоможи!
+ Любомир
