Андрій Парубій: Закон про Генпрокуратуру – це було питання національної безпеки

За останні два роки Андрій Парубій, спочатку в ролі секретаря РНБО, потім віце-спікера, а тепер – голови Верховної Ради, доволі успішно вжився в роль бюрократа та паркетного чиновника.

Інколи не віриться, що це та сама людина, яка в 1997-му році у Львові билася з комуністами за їх намір встановити біля пам'ятника Івану Франку червоний прапор. Або яка в 2010-му метала димову шашку в сесійній залі, щоб зупинити голосування за "Харківські угоди", і яка в 2013-2014-х роках на Майдані навчала сотні активістів правилам самооборони, та особисто неодноразово штовхалася з силовиками.

Сьогодні Парубій — це виважений у кожному слові та скрупульозний у кожній дії чиновник.

На фоні свого попередника Володимира Гройсмана він виглядає надто "правильним". Намагається за деякими винятками послідовно слідувати процедурі та регламенту, стримує емоції у намаганні дисциплінувати депутатів та дипломатично переконує колег розблокувати трибуну.

Хоча ще в 2010-му році замість дипломатії Парубій як член ""Нашої України"" використовував силу, виштовхуючи з прямого ефіру на той момент безпартійного екс-"бютівця" Олега Ляшка, який без запрошення увірвався в студію Савіка Шустера.

У Львові, звідки родом Парубій, його добре пам'ятають саме як правого радикала.

До 2005-го року він був членом Соціал-національної партії України, яка була перейменована в "Свободу".

Після "помаранчевої революції", де в якості коменданта "Українського дому" Парубій показав себе ефективним організатором, він спробував навіть створити власну партію "Народний союз "Українці"".

Зрештою, Парубій пішов в над популярну на той час правоцентриську "Нашу Україну", почесним головою якої був президент Віктор Ющенко.

В команді з Ющенком Парубій був аж до 2012-го року, коли та мала вже нульові рейтинги. Причиною виходу з "НУ" назвав жорсткі дискусії з Ющенко про необхідність об’єднання опозиції у боротьбі проти президента Януковича, які були безрезультатними.

За кілька місяців Парубій стає членом партії Арсенія Яценюка "Фронт змін". Саме за квотою тепер уже "Народного фронту" він і став спікером. То ж в кар'єрному плані з партійним вибором не помилився.

Хоча одразу після Революції гідності деякі його соратники закликали створювати власну партію на основі "Самооборони Майдану". Але Парубій відмовився від цієї ідеї.

УП попросила про інтерв'ю Парубія за межами кабінету, щоб відійти від звиклого всім образу паркетного чиновника. У відповідь нам був запропонований номер в готелі "Київ". Там Парубій проживає з 2007 року.

На поверсі нас зустріли два охоронця, які детально перевірили особисті речі та провели особистий огляд.

Сам Парубій каже, що до останнього не хотів мати охоронців, бо цестворює додатковий дискомфорт.

Проте після випадку з гранатою, яку під готелем кинув у його бік невідомий (за версією Парубія, це замовлення з Кремля), а потім у зв’язку з повідомленням про можливе його викрадення, довелося погодитись на додаткові заходи безпеки.

Двокімнатний номер спікера виглядає необжитим, ніби Парубій сюди вселився тільки днями. Хіба фотографія дружини з донькою поруч телевізора та тренажер для вправ, вмонтований в стіну, виказує, що в цього номера є конкретний господар.

Запитуємо, чи товаришує номерами з сусідами. Каже, що ті постійно змінюються, та й знайомитися нема коли, бо повертається з роботи "додому", зазвичай, після першої ночі.

Навіть у суботу, коли ми записували інтерв'ю, у Парубія виявився щільний графік, тому на розмову нам виділили менше години. На жаль, в цей час вдалося втиснути хіба половину запитань.

З іншого боку, трохи більше місяця на посаді – доволі мало, щоб звітувати за зміни правил гри у парламенті, який при попереднику Володимиру Гройсмані не відповідав уявленням про парламентсько-президентську форму правління.

Чи вдасться Парубію зробити парламент більш незалежним, можна оцінювати вже восени – за результатами першої проведеної ним сесії, та після введення ініційованих ним змін до регламенту.

А поки скептики звинувачують нового спікера в продовженні старих традицій проштовхування потрібних президенту законопроектів, прикладом чого стало голосування за закон "під Генпрокурора Луценка". Тоді команда Порошенка до останнього затягнула розгляд питання, а потім в авральному режимі "витиснула" потрібний результат .

Я в цьому номері жив до Майдану, після Майдану і зараз проживаю

– Життя в готелі – це економія коштів на квартиру чи комфорт, коли поруч робота?

– Це не зручний, але єдиний можливий спосіб проживання.

Ідучи у парламент, я обіцяв, що не братиму державного житла. Хоча за законом, як немісцевому мені передбачалася квартира, яку можна було приватизувати і так, на жаль, робили інші депутати.

Але я двічі, як депутат відмовлявся від отримання державної квартири.

Верховна Рада завжди давала можливість іногороднім депутатам жити в готелі. І конкретно в цьому номері я мешкаю вже п'ять років.

– Вам як спікеру не передбачено більше квадратних метрів, ніж звичайному депутату?

– (Сміється). Я в цьому номері жив до Майдану, після Майдану, як секретар РНБО і зараз проживаю. Він мені рідний і близький.

Місяць тому ввели можливість замість номеру в готелі отримувати грошову компенсацію за оренду квартири. Раніше, якщо ти відмовлявся від номеру, то мусив орендувати квартиру за власний кошт. А оскільки вартість оренди житла в Києві була не завжди співмірна депутатській зарплаті, я завжди брав номер в готелі.

Однак, коли в ЗМІ пишуть, що депутати отримують компенсацію за житло – це трохи некоректно. Бо в дійсності мається на увазі – проживання в готелі для іногородніх депутатів. І така практика є у всьому світі, коли таким парламентарям, або надаються кошти на проживання, або орендують для них житло.     

– Ви, судячи з декларації, головний годувальник в сім'ї. В 2015 році ви заробили лише 78 тисяч в рік, оскільки депутатська зарплата була невеликого розміру?

– Це складний був рік насправді, зрештою, він був складний для всієї України. Витрачав заощадження. Ще коли депутатська зарплатня була 17 тисяч гривень і курс долара був інший, тоді мені вдавалося навіть відкладати. Ще мені допомагав брат, в якого невеликий бізнес.

Я підтримую рішення про підняття зарплат. Бо коли депутата заганяють в умови, що він не може себе повноцінно забезпечити, прогодувати сім'ю, а довкола багато спокус, то він на ці спокуси може легше піддатися, якщо у нього немає необхідного мінімуму для забезпечення своєї сім’ї

Та й всі експерти говорять, що неможливо провадити реформи у сфері боротьби з корупцією, якщо у чиновників не буде адекватних зарплат.

– А плюс-мінус 700 доларів, до яких підняли зарплату — це адекватні гроші для народного депутата?

– Це не висока, але прийнятна заробітна плата, коли народний депутат може свої елементарні потреби покривати.

– У вас був важкий фінансовий рік, але у декларації з'явився будинок на 32 квадратних метри. Там часом нуль не зник, бо якась незрозуміла квадратура для будинку?

– Ні, це дійсно такий метраж старої сільської бойківської хати, яку я відбудував.

З тринадцяти років я працював у археологічний експедиції в Сколівському районі. І біля хати, де ми жили експедицією, була напіврозвалена хатинка. Ще в 90-ті роки мені запропонували купити цю хату і одинадцять соток біля неї всього за триста гривень.

У нас завжди була мрія цю хатинку відбудувати. І всі ці роки ми потихеньку її відновлювали. Житлової площі там лише 15 метрів, загалом 32 квадратні метри.

Спочатку ми там зробили для донечки хату на пеньку. Це було шість квадратних метри, такий собі великий намет. Ми там зупинялись на ночівлю. Пам'ятаю, як селяни ходили і показували іншим "депутатську хату".

– Місяць тому мешканці Пустомитівського району на Львівщині розповідали, що ви в їх селі будинок збудували. Щось будували?

– Я вже чув про сім своїх хат. Це повний абсурд. Якщо у когось з’явиться інформація про таку хату – повідомте, щоб ми разом могли поїхати і подивитися. Хотів би дуже її побачити.

Ніколи націоналіст не ставить політичну течію та ідеологію вище держави

З балкону номера Парубія гарний вигляд не лише на купол Верховної Ради, а й на пам'ятник генералу радянської армії Миколі Ватутіну.

Його вулицю в Києві в рамках декомунізації перейменовують, а от пам'ятник залишають, бо він вважається надгробком.

Запитуємо в Парубія, який щодня бачить Ватутіна з балкону, чи місце надгробку в центрі міста під Верховною Радою чи треба перенести його в інше місце.

Спікер, який на початку 2000-х був головою оргкомітету з будівництва пам'ятника у Львові Степану Бандері, посміхається і просить не ставити провокаційних запитань, нагадуючи, що він в першу чергу спікер і кожне його слово буде трактуватися не як думка політика Андрія Парубія, а як голови Верховної ради України.

– Коли вас призначили головою Верховної ради, одразу в соцмережах почали публікувати фото з вашої юності в націоналістичній молодіжній організації "Спадщина" з коментарем, що це вперше в Україні націоналіст на такій високій посаді. Чи сьогодні відчуваєте себе дійсно націоналістом?

– Я виріс і вихований у патріотичній родині. Дід воював в Українській Галицькій Армії, брати батька були в Українській Повстанській Армії, то ж сім'я, зрештою, була виселена в Сибір. Там мій батько провів всю молодість.

Родина по маминій лінії – з Харківщини. Дід був в Холодноярській республіці, бабця пережила Голодомор. Вона змалку мені розповідала про той страшний голод, про те, скільки наших родичів померло.

Я змалку цікавився патріотичним рухом, мене зі школи ледь не вигнали за те, що я намалював тризуб на зошиті. В сімнадцять років очолив "Спадщину", а згодом став наймолодшим депутатом місцевих рад в Україні.

Я завжди гордився тим, що свій шлях пройшов рівно, що мої цінності – захист української держави і недопустимість окупації держави – ніколи не мінялися.

Саме ці цінності привели мене наприкінці 80-х років в національно-визвольний рух, а не бажання робити політичну кар'єру, тоді за таку позицію саджали.

І ці цінності керують мною і сьогодні. В нинішній посаді я так само бачу певну функцію для української держави. Тому для мене одними з пріоритетів є декомунізація, національна безпека та оборона. Це те, з чого я починав, і чим займаюся досі.

– Все-таки ви не хочете себе називати саме терміном націоналіст?

– Я, в першу чергу, державник. Націоналізмом як формою дуже часто спекулюють. Насправді — це течія, в якій менше політики, більше державотворення.

Хто був засновником націоналізму — Донцов, Міхновський, Дорошенко. І як вони себе повели, коли повстала Українська держава, коли прийшов гетьман Скоропадський? Всі вони залишили свої політичні партії та пішли міністрами в уряд Скоропадського.

Бо ніколи націоналіст не ставить політичну течію та ідеологію вище держави. Він йде туди, де твориться держава.

Тому всі вони залишили свої політичні партії і пішли будувати державу. Тому, коли ми говоримо про термінологію, то я би вжив термін державник і відносно мене, і відносно засновників націоналізму.

– Ви – ефективний організатор, що підтвердили на двох Майданах, там же здобули авторитет у багатьох активних людей. У вас була можливість об'єднати їх в одну партію, чому цього не зробили?

– В мене ніколи не було політично-партійних амбіцій. Я завжди розглядав політичний і громадський рух лише як інструментарій для тих цілей, про які говорив.

Коли я очолив на Майдані "Самооборону", багато побратимів казали, що треба створювати партію. Але я весь час відповідав, що саме входження в політично-партійну діяльність ослаблює рух, бо ти стаєш заручником певних політичних цілей і певних політичних завдань.

В той момент, коли твориться держава, політичне позиціонування може заважати, ти починаєш бути більше політиком, ніж державником.

З цим я зустрічався на Майдані. У той момент, коли партійно-політичні інтереси виходили на перший план, тоді це був провал. Під час Майдану я витратив багато сил, щоб партійні амбіції перенести на другий план. Просив деяких колег, з якими мав партійні дискусії, забути поки про амбіції і обнятися.

– Цікава ваша думка як державника та послідовного прихильника декомунізації: чи місце в Києві вулицям та пам'ятникам провідника ОУН Степані Бандері та командира УПА Романа Шухевича, про що тривають дискусії?

– В Києві є свої герої, які доклалися до здобуття української державності. Схід має своїх героїв, яких ми може ще мало знаємо. Наприклад, полковник Армії УНР Петро Болбачан, геніальний полководець, якого називають українським Наполеоном, який весь схід України і Крим відвоював і з Кубанню уклав угоду. Центр України має своїх героїв Холодноярської республіки.

В різності регіонів є українська сила. І питання не в тому, як швидко ми зможемо поставити пам'ятник Махну у Львові, а пам'ятники Бандері в Гуляйполі.

– Переходячи з політики в економіку, чи підтримуєте ви  зараз приватизацію Одеського припортового заводу, особливо в час економічної кризи, коли відповідно є загроза продати його за заниженою ціною?

– Я за прозору ефективну приватизацію. Гасла "Не можна!", "Ніколи і ніяк!" призводять до одного — на заводах, на яких певні партійні проекти під час певних подій поставили своє керівництво, продовжують працювати корупційні схеми. І народні та державні кошти банально викачуються в особисті або партійні кишені.

Позиція, щоб все залишалося, як є, коли на державних заводах маємо цілу корупційну яму, — це позиція корупціонерів, які присмокталися до грошей, і які благородними гаслами намагаються приховати щоденне розкрадання. Подивіться, які війни ідуть довкола приватизації.

Аргумент, що не на часі продаж, бо в країні економічна криза, я сприймаю як бажання ще трошки покрасти.

Я певен, якщо ми зробимо прозорий і відкритий конкурс, то знайдеться достатньо іноземних інвесторів, які зможуть знищити цю корупційну складову. Це той шлях, яким йшли всі держави східної Європи і тільки таким шляхом вони знищували цілі пласти корупції.

Всі подання, які будуть від Генпрокуратури, будуть вноситися в залу

На відміну від свого попередника, Парубій не зловживає практикою багаторазового повернення законопроекту на розгляд.

Водночас, законопроекти не набирають голосів через відсутність депутатів в залі.

Парубій вирішив спробувати дисциплінувати депутатів поверненням практики штрафів, коли за день прогулу нардепу не будуть виплачувати зарплати. Нині це близько 700 гривень. Скептики сміються з такого кроку, мовляв, ця сума для багатьох депутатів нічого не значить.

Ще затятіше Парубій взявся за зміни до регламенту, щоб змінити графік проведення засідань. На його думку, саме незручний графік - один з основних причин невідвідування сесій. Відповідний законопроект уже зареєстрований у парламенті, і у випадку його прийняття з осені Верховна рада має запрацювати по-новому.

– Ваші потуги дисциплінувати депутатів і змусити їх відвідувати засідання скептикам нагадує боротьбу з вітряками. Ви вірите, що зміна розкладу проведення засідань і штрафи за невідвідування сесій в розмірі денної зарплати — мотивують хронічних прогульників?

– Не існує чарівної палички, щоб все і одразу змінилося. Але результат досягається, якщо наполегливо працювати у конкретному напрямку.

Ці зміни до регламенту напрацьовані великим аналітичним центром спільно з Євросоюзом. Багато з них самі по собі нічого не вирішують, але сукупно дають змогу зробити парламент більш ефективним і оптимізувати його формат.

Наприклад, в п'ятницю за чинним регламентом маємо годину запитань до уряду, потім півгодини зачитування запитів з трибуни, під час яких утримати депутатів у залі практично не реально. Потім півгодини відведено на прийняття законів, потім ще година на "Різне". При такому розкладі в п'ятницю прийняти якийсь закон неможливо.

Тому в новому регламенті ми пропонуємо збільшити кількість пленарних тижнів від двох до трьох. Але разом з тим змінити формат середи, зробити його днем роботи в комітетах, і п'ятниці — днем парламентських слухань.

Так само як і запровадження практики, що кожен законопроект повинен пройти бюджетний комітет, комітет з євроінтеграції та комітет боротьби з корупцією. Кожен законопроект треба проаналізувати на корупційні ризики, навантаження на бюджет і чи відповідає він євроінтеграційним вимогам.

Багато експертів вважають, що хоч, на перший погляд, це технічні зміни, але насправді вони революційні і зроблять парламент набагато ефективнішим.

– У законопроекті не йдеться про санкції за прогули, вони введені лише вашим розпорядження. Водночас, деякі громадські експерти пропонують такі санкції запровадити на законодавчому рівні.

– Я вважаю, що найкращий метод — це громадський тиск, який має бути спрямований на кожного депутата, щоб він в результаті працював у сесійній залі. Особливе значення це має для мажоритарників.

Тому я буду озвучувати відсутніх депутатів. Це, як і штрафи в розмірі 700 гривень за день, проблеми не вирішить, але дасть підстави для суспільного тиску. Громадський тиск — це спосіб який має впливати на депутатів.

Часто ми законопроекти великої ваги, які мають повну політичну підтримку, не приймаємо тільки тому, що в залі нема достатньо депутатів. Хоча це скликання має величезний потенціал, саме цими депутатами було ухвалено реформаторські закони, які 25 років не приймалися.

– Чи має, вашу думку, доцільність законопроект, який зареєстрований у Верховній Раді, про покарання за "кнопкодавство"? Можливо, проблему неособистого голосування легко вирішити, якщо нарешті ввести в дію сенсорну кнопку?

– Згаданий законопроект я поставлю на голосування. Але проблема неособистого голосування є похідною від проблеми невідвідування сесій. Тому мені важливо мотивувати депутатів ходити на роботу.

За мого головування лише раз поступив сигнал про "кнопкодавство" у надважливому питанні — щодо програми уряду. Я зупинив голосування, і ми наново голосували.

Щодо сенсорної кнопки, то це давнє питання, причина — технічні проблеми, вона не ліцензована.

– Ви пообіцяли не підписувати відрядження у пленарний тиждень. Але відрядження — різні. Не підпишете навіть відрядження в ПАРЄ?

– Є делегації великої міжнародної ваги, серед них і делегація ПАРЄ. Але я вже домовився з керівниками цих делегацій, що ми будемо складати календарний план наступної сесії Верховної Ради враховуючи графік засідань ПАРЄ.

– Скептики все-таки не вірять, що ваші потуги змінити регламент допоможуть якісно і радикально змінити парламент. Мовляв, помилка закладена на рівні закону про вибори, зокрема за закритими списками в парламент потрапляє багато немотивованих людей. Вірите, що відкриті списки вдасться узаконити в цій каденції?

– Однозначно, що наступні вибори мають відбуватися за новою системою і я дуже рішуче налаштований її змінити саме в цій каденції. Бо як показали довибори в Чернігові, при нинішній виборчій системі все вирішують гроші.

Я очолюю робочу групу із зміни виборчої системи. Ми провели вже перше засідання, очевидно, це буде тривала дискусія і процес. Сказати, коли саме вона закінчиться і на яку систему ми вийдемо, чи це буде компроміс, як на місцевих виборах, зараз складно, бо це воля залу.

Особисто я є прихильником відкритих списків з регіональним представництвом, коли виборець обирає не тільки політичну силу, а коли одна партія пропонує кілька кандидатів, серед яких можна обирати.

І саме я є автором виборчого кодексу з відкритими списками, який опрацювали експерти. Я першим поставив свій підпис під цим виборчим кодексом.

Але я розумію, що такий закон буде важко провести через сесійний зал.

Я наперед знаю всі аргументи опонентів, адже весь той шлях дискусій ми пройшли, коли обговорювали закон про вибори в місцеві органи влади.

Вони вважають, що кандидати від однієї партії будуть більше конкурувати між собою, ніж з іншими політичними силами. І це цілком може змінити психологію виборів. І, мовляв, для неукріпленої політичної системи це може мати непередбачені наслідки рівня цунамі.

А ще критики відкритих списків кажуть, що така система приведе до великої регіоналізації партій, що партії будуть балотуватися тільки там, де матимуть шанс пройти.

Тому ми на місцевих виборах вийшли на компромісний варіант, який ще називають "німецькою системою" списків. І вважаю це кроком вперед.

Так, це не цілковито відкриті списки, бо партія ставить тільки одного кандидата на одному окрузі. Але зате послідовність депутатів у списку не складають в закритих кабінетах. Люди самі визначають цю послідовність, тобто хто здобув більше голосів, той і опиняється вище у партійному списку. І це унеможливлює продаж місць у списку.

– Ваш попередник на посаді спікера задля прийняття потрібних законопроектів регулярно порушував регламент, законопроекти часто розглядалися за скороченою процедурою та багаторазово поверталися на потворне голосування. У вас є чітка межа між політичною доцільністю, коли йдеться до надважливий законопроект, та чітким слідуванням регламенту?

 – Скорочена процедура передбачена регламентом. Тому Володимир Гройсман тут нічого не порушував.

Так само повернення на голосування -—це норма передбачена регламентом. Ми її ввели тоді, коли боролися з "кнопкодавством", щоб мати можливість повернутися до голосування, якщо когось немає на місці.

Сигнальне голосування — це також норма, яка передбачена регламентом, хоча мало хто про це знає.

Так, я набагато рідше використовую сигнальне голосування. Намагаюся більше систематизувати роботу по законах. Часто навіть закликаю депутатів, щоб був розгляд по повній процедурі, бо розумію, що без детального та ґрунтовного обговорення важко вийти на якісний законопроект і його доведеться потім міняти.

Але разом з тим, коли на розгляді декомунізаційні закони, коли йде мова про питання національної безпеки, я пропоную депутатам голосувати за основу і в цілому.

Тому що, наприклад, питання перейменувань вже попередньо узгоджені з місцевою громадою, а затягування з питаннями нацбезпеки та оборони може зупинити, наприклад, постачання армії під час війни. Як це в нас було з законопроектом № 4288, який спрощує закупівлі в армії, і прийняття якого супроводжувалося великою дискусією.

Як голова Верховної Ради я завжди пам'ятаю, що це парламент, який працює в час війни. І на ньому є величезна відповідальність.

І коли мені волонтери пишуть у facebook вночі, що армія не буде забезпечена без прийняття цього закону, то я на сесії звертаюся з проханням до депутатів підтримати мою пропозицію і прийняти в цілому.

– Авральне голосування за закон про Генпрокуратуру, який узаконював кандидатуру Юрія Луценка — це також питання національної безпеки, що його довелося його фактично "проштовхувати"?

– Так, воно вийшло вже на рівень національної безпеки. Тиждень перед тим відбулася конференція, яка перебрала на себе функції призначення прокурорів по всій Україні. Тобто стара корупційна система Генпрокуратури лишилася сама в собі і сама почала продукувати рішення без будь-якого впливу ззовні.

Тому без прийняття швидких і рішучих рішень, без призначення генпрокурора, ця система невідомо скільки часу існувала б сама по собі. Тобто це вже було питання близьке до національної безпеки.

Але в той самий день, коли ми голосували закон про Генпрокуратуру, пройшли ще три закони про декомунізацію — за основу та в цілому, та закон про реформу національної поліції — за основу і в цілому, і вони приймалося за пропозицією комітету.

Тому тут питання філософське, хто має визначати, що який законопроект ми можемо голосувати за скороченою процедурою, а що ні? Чому на себе хтось взяв право вирішувати, що декомунізаційні закони та закон про реформу поліції ми можемо ставити за основу і в цілому, а от по Генпрокуратурі — ні.

– Але тільки закон про Генпрокуратуру був надрукований одразу, очевидно, ще до його прийняття, в газеті Верховної Ради "Голос України", що дозволило призначити Юрія Луценка одразу на посаду.

– Газета не друкувалася до прийняття закону, а після, і ви, як представник преси мали би вітати, з якою оперативністю працює державна газета, а не критикувати її за це (посміхається —УП).

– Нардеп Сергій Лещенко звинуватив вас, що з прийняттям закону "під Луценка" ви "розвели не гірше Гройсмана", бо не встиг він зареєструвати постанову про відміну законопроекту про Генпрокуратуру, ви вже його підписали, що неуможливило реєстрацію постанови.

– Так, я одразу підписав це рішення. Але так само я одразу підписав закон про декомунізацію, реформу національної поліції і всі вони одразу пішли на підпис президенту.

У цей день я проводив всі законопроекти по одній системі і в кожному випадку була пропозиція комітету. Тому я ставив за основу і в цілому, тобто я ставив відповідну пропозицію комітету!

Мені хочеться запитати, чому у своїх блогах Сергій Лещенко не пише про те, як голосували, наприклад, закон про поліцію. Його ініціатор, Мустафа Найєм три тижні переконував мене не тягти з тим законом, бо він вкрай важливий, реформа національної поліції гальмується. І я в сесійній залі звернувся до депутатів з проханням поставити його на розгляд за основу і в цілому. В той час представники "Опозиційного блоку" вигукували, що так не можна. І я міг би сказати — давайте почекаємо. Але я поставив на голосування і парламент його прийняв.

– Ви перед голосуванням за Луценка в медіа висловлювалися на його підтримку, мовляв, він зможе здійснити "революційні зміни" в системі Генпрокуратури. Чи атрибутом цих революційних змін, на вашу думку, мають стати кримінальні справи проти екс-регіоналів? Як думаєте, під силу Луценку, наприклад, актуалізувати готове подання на Юрія Бойка?

– Для прокуратури, в цілому, визначальним має бути принцип закону і рівності всіх перед законом, а не принцип політичної доцільності. Іншого шляху не існує.

Які справи має піднімати Луценко, мені важко говорити, бо я не Генпрокурор і в мене не має доступу до тих документів, щоб робити висновки, які питання розглядати першочергово.

Я знаю одне: треба діяти по закону, швидко та ефективно, бо запит на справедливість після Майдану є одним з найвищих суспільних запитів. І про це я Луценку весь час говорю.

Хто ці люди, по яких будуть актуалізовані справи, які категорії, — це повна відповідальність Генпрокуратури. Але я дуже сподіваюся, що Юрій Луценко, який сам потерпів від цієї системи, був під катком цієї системи, буде діяти по закону, по справедливості, швидко і ефективно.

– Якими будуть ваші дії, якщо Юрій Луценко прийде у Верховну Раду з поданнями на позбавлення депутатської недоторканості окремих нардепів і їх арешт? Відомо, що за арешт Ігоря Мосійчука, де була маса процедурних порушень, ви не голосували.

– Всі подання, які будуть від Генпрокуратури, будуть вноситися в зал. Вони, правда, будуть проходити по повній процедурі, як це передбачено законом, і далі ставитись на голосування.

Жодне подання я не буду тримати під килимом, вони всі будуть подані в зал, перед тим пройшовши регламентний комітет. Хочу нагадати, як було з Клюєвим: як тільки почалося затягування, я сам зібрав депутатів від "Самооборони Майдану", пішов на комітети і там добився, щоб рішення було прийнято.

– Подання на створення тимчасової слідчої комісії по офшорах врешті зареєстрували. Які результати очікуєте від діяльності такої ТСК, Президента якщо звісно, за неї її проголосують?

– Нагадаю, що постанову раніше не реєстрували, бо був визначений законом час, коли фракції мали подати своїх кандидатів. Тому будь-які звинувачення були політичними спекуляціями.

Моя позиція — я бачу там більше політики, ніж бажання розібратися в ситуації.

В той же час в комітеті з питань податкової та митної політики працює робоча група, яка має розробити і винести на розгляд єдиний спільний законопроект, щоб питання по офшорах взагалі зняти.

Це професійна і важка робота. Я більше вірю в результат робочої групи професіоналів, менше вірю в політичні шоу.

– В інформаційному полі знову лунає тема виборів на окупованій території Донбасу. В медіа звучали версії, що Захід вимагав відповідний законопроект проголосувати до кінця червня. Згадуючи вашу активну "бойову" позицію в 2010 році на захист державного суверенітету при голосуванні "Харківських угод", чи, можливо, що ви спробуєте "провалити" такий законопроект?

– (Сміється) Кажуть, що це політики маніпулюють, але журналісти так само. Ви одразу порівняли "Харківські угоди" з виборами на Донбасі, дали оцінку і поставили мене перед вибором: будеш патріотом чи зрадником?

Моя позиція відома — поки не буде виконаний перший пункт Мінських угод, виконання наступних пунктів є некоректним і неправильним. Ми чекаємо довготривалого припинення вогню і тільки після цього можемо розпочати дискусію з приводу наступних пунктів Мінських угод.

– Ви як "професійний" революціонер, чи відчуваєте зараз передумови для третього Майдану?

– Так, влада робить величезну кількість помилок, і це правда, але намагання дестабілізувати ситуацію в Україні — це головна кремлівська стратегія.

Коли я був секретарем РНБО, я вивчав дуже багато російських аналітичних матеріалів щодо гібридної війни.

Там, власне, був великий наголос на тому, як розвалювати державу зсередини. В одного з аналітиків була така фраза, що в державі, яка є об’єктом нападу, "нужно сеять недовольство любого типа".

Я був дуже здивований, коли мені принесли фотографії з "Русской весны" на південному сході і ті самі обличчя, які стояли там з георгіївськими стрічками та російськими триколорами, потім без стрічок і прапорів бачив тут у Києві, коли вони вимагали відставки уряду та президента.

Коли сьогодні в нас є українська влада, обрана українцями на виборах, які визнані всім світом демократичними, заклики, що можуть призвести до політичної кризи, до дестабілізацій країни в час війни — це фактично реалізація сценарію, який закидають в Україну із ззовні.

Мар’яна П’єцух, УП