Хто профінансував президентські вибори? Післямова. ІНФОГРАФІКА

Фінансування виборчих кампаній кандидатів у депутати та на пост президента – це чорна скринька. У цій скриньці невідомо звідки беруться гроші, які потім невідомо як витрачаються. Аби, в підсумку, як Пилип з конопель, вистрибнув новообраний депутат або гарант.

Виборче законодавство України не передбачає оприлюднення інформації про "спонсорів" кандидатів до дня голосування – тобто в період, коли ця інформація може суттєво вплинути на рішення виборця.

Та й фінансові звіти, що подаються до ЦВК після завершення виборів, лишають чимало запитань.

Фінансувати по-новому

Цьогорічні вибори президента мали всі шанси стати революційними у багатьох аспектах, в тому числі, і в аспекті прозорості фінансування кандидатів.

На початку виборчої кампанії Рух ЧЕСНО та IFES-Україна звернулися до кандидатів із пропозицією продемонструвати добру політичну волю та ще до виборів відкрити джерела формування їхніх виборчих фондів, а також напрями витрачання перерахованих у ці фонди коштів, аби в день голосування виборці знали, чиї саме гроші стоять за тим чи іншим прізвищем у бюлетені.

Низка кандидатів, серед яких переможець перегонів Петро Порошенко, а також Юлія Тимошенко, Сергій Тігіпко, Олег Тягнибок, Анатолій Гриценко та Ольга Богомолець пообіцяли оприлюднити ці звіти.

Варто відзначити, що двоє останніх ще раніше почали оприлюднювати на власних сайтах інформацію про внески у свої виборчі фонди. Зокрема, Гриценко робить це з 2009 року.

Решта зазначених кандидатів також виконали свою обіцянку: Петро Порошенко та Сергій Тігіпко заявили, що кампанію фінансують виключно за власний кошт, Юлія Тимошенко зазначила, що 80% надходжень до її фонду становили кошти ВО "Батьківщина", а решту суми внесли 181 фізособа без зазначення імен та суми конкретного внеску.

Олег Тягнибок свій звіт оприлюднив лише в день голосування і він містив суто суми витрат з виборчого фонду.

Пост-виборча прозорість

Якщо хтось прискіпливий дуже захоче переконатися у фінансовій доброчесності свого кандидата, він має змогу ознайомитись із його повним фінансовим звітом.

Такі звіти, згідно з вимогами виборчого законодавства, мають в обов’язковому порядку подаватись до ЦВК після виборів. Однак на практиці отримати ці звіти не так просто.

12 червня офіційне видання "Голос України" оприлюднило звіти про використання коштів виборчих фондів кандидатів на пост президента на цьогорічних виборах.

Найбільш активні інвестори у своє президентське майбутнє – Петро Порошенко – 96,5 мільйонів гривень, Михайло Добкін – 78,3 мільйона, та Сергій Тігіпко – 75,5 мільйонів.

Їхні на трьох витратили становлять більше чверті мільярда. Це більше 2/3 від суми загальних витрат усіх кандидатів, що склала 373,85 мільйонів гривень.

Всі троє вирішили викласти гроші з власних кишень, особисто профінансувавши власну кампанію, при цьому переможець виклався найбільше – 96,5 мільйонів.

Найекономніше витрачали власні кошти очільники уламків колишнього Руху Василь Куйбіда та Олександр Клименко: на двох вони вклали у передвиборчу агітацію трохи більше 10 тисяч.

Були й такі, хто, судячи з фінансових звітів, не витратив на вибори ані копійки.

Василь Цушко фактично не проводив кампанію, нулі в графі видатків і у Дмитра Яроша. Щоправда, в ефірі Першого національного лідер "Правого сектору" називав іншу суму – $150 тисяч.

Власне, законодавство не передбачає будь-якої відповідальності за неподання фінансових звітів, подання неповних звітів та звітів, які містять недостовірну інформацію.

Куди пішли гроші

Насправді, витратна частина звітів є відносно прозорою порівняно із доходною. В середньому 70% всіх видатків кандидатів складають витрати на агітацію у ЗМІ, насамперед на телебаченні.

Це чітко видно із повного звіту Сергія Тігіпка, який є у розпорядженні руху ЧЕСНО: всі суми виплат, що перевищують 500 тисяч гривень, були перераховані на рахунки найбільших телеканалів – СТБ, ICTV, Новий, 1+1, Інтер, як оплата за наданий ефірний час.

Закон про вибори президента чітко встановлює порядок і принципи формування розцінок за оплату послуг з політичної реклами, що дуже обмежує простір для маніпуляції.

Звісно, видатки на агітацію в медіа не завжди посідають перше місце у загальній структурі видатків: Петро Симоненко, наприклад, інвестував кошти виключно у виготовлення агітаційних матеріалів.

У звітах цілих два стовпчики відведено для "інших" витрат та послуг, але вони в середньому не перевищують 15% загальної суми видатків.

Враховуючи необхідність звітування перед ЦВК та законодавчі обмеження, мотивації для суттєвих порушень у цій частині звітів немає.

Теоретично, звісно, можна трохи переплатити кумові за друк листівок чи виготовлення агітаційних наметів, або попросити його про знижку в обмін на майбутні послуги. Але для серйозних корупційних схем завжди існують більш затишні "фінансові гавані".

Надходження: три шляхи

Проблем із прозорістю надходжень коштів на рахунки кандидатів набагато більше. Після сплати 2,5 мільйонів гривень застави потрібно знайти додаткові мільйони на агітацію, без якої заручитися підтримкою виборців неможливо.

Потенційно це значно посилює мотивацію для приховування джерел фінансування кампанії.

З десятки лідерів президентських перегонів найменше – 1,03 мільйона – витратив Петро Симоненко, який завжди може розраховувати на стабільну електоральну базу, представлену ностальгуючими за світлим радянським минулим прихильниками "великого й могутнього".

Втім, вибори-2014 показали: для того, щоб набрати бодай 5% потрібно витратити щонайменше сім мільйонів гривень.

Легально дістати такі гроші можна лише у трьох випадках. Якщо кандидат є представником потужної політичної сили, то він може взяти гроші у своєї партії. Заможна людина, а простіше кажучи – олігарх, може витягнути гроші із власної кишені.

Третій варіант – зібрати всім миром на кампанію популярному громадському діячеві чи політику можуть незнайомі прихильники і доброзичливці.

У будь-якому разі, до прозорості таких надходжень у випадку, коли джерела є закритими для громадськості, виникає немало питань. Розглянемо кожен із трьох варіантів по черзі.

Золото партії

Партійну касу найсильніше експлуатувала Юлія Тимошенко, яка взяла у "Батьківщини" 67 мільйонів. Гроші від своїх політичних сил взяли також Олег Тягнибок – трохи більше 17 мільйонів від "Свободи" та Петро Симоненко – мільйон тридцять тисяч від КПУ.

Однак ніхто не може проконтролювати, звідки взялися кошти на рахунках самих партій.

Стаття 17 ЗУ "Про політичні партії в Україні" зобов’язує їх публікувати фінансовий звіт, але форма звітності у законі не прописана, тому у ЗМІ потрапляє лише загальна сума доходів, без конкретних сум, імен та назв спонсорів.

Звідки у партії "Батьківщина" такий капітал? Як "Свободі" вдалося назбирати таку суму? А як Радикальна партія Олега Ляшка, що не може похвалитися масовим членством і явно заточена під свого лідера, зібрала на вибори майже 2,5 мільйони?

Зрештою скільки конкретно дали коштів спонсори "Громадянської позиції", зазначені на сайті Гриценком, до речі, на якому не працює розділ для збору коштів?

Ці питання, що насправді стосуються всіх без винятку політичних партій, й надалі залишатимуться без відповіді, якщо не будуть внесені зміни до закону "Про політичні партії в Україні".

Для початку потрібно запровадити чітку форму звітування, яка б передбачала розкриття всіх джерел фінансування і обов’язок публікувати цей звіт не у будь-якому загальнодержавному ЗМІ, а, скажімо, лише у "Голосі України" та на партійному сайті.

Ці звіти повинні включати інформацію про доходи і витрати не лише центральних офісів партій, але і їхніх місцевих організацій, у тому числі, й тих, що є юридичними особами.

Звісно, звіт повинен також містити інформацію про те, яким майном володіє партія і афілійовані з нею структури, якою є вартість такого майна, у кого партія позичала кошти протягом звітного року, і кому саме вона має ці кошти повернути.

Бізнес при владі

Можна довго сперечатися про доцільність безпосередньої присутності великого капіталу у політиці, але факт залишається фактом: найпростішим способом прозоро профінансувати свою кампанію для кандидата у президенти є просто заплатити за все самому.

Розміри особистих внесків ніяк не обмежені законом, а часто і совістю. Мова йде не про мільйони з особистих кишень Порошенка чи Тігіпка – це їхня справа, як краще розпорядитися заробленими статками.

Маються на увазі ті кандидати, які офіційно за рік заробили менше, ніж вклали у передвиборчу кампанію.

Яскравий приклад – Олег Ляшко. Згідно з декларацією за 2013, минулого року кандидат заробив 195 тисяч. Водночас, на теледебатах Ляшко говорив про власний внесок розміром 500-600 тисяч, а у поданому до ЦВК звіті ця сума зросла до 2,37 мільйонів.

Попався не тільки він: Валерій Коновалюк витратив на кампанію 1 мільйон особистих коштів із зароблених сім’єю за останній рік 160 тисяч, Вадим Рабінович – 2,9 мільйони із 1 мільйона доходу в 2013.

Володимир Саранов – 940 із 140 зароблених тисяч.

І навіть Добкін, який задекларував за минулий рік чималу суму доходу – 39 мільйонів плюс 5 мільйонів на банківських рахунках, вклав у кампанію на 31 мільйон більше – 75 мільйонів.

Історії про гроші від продажу квартири три роки тому, які тихо пролежали у банці поміж спеціями на кухні, чекаючи на свій зірковий шанс бути витраченими під час президентської кампанії, виглядають, м’яко кажучи, непереконливо.

Для того, щоб такі історії не тиражувались кандидатами від виборів до виборів, податкова служба повинна вимагати від них пояснень щодо джерел коштів, які перевищують річний дохід кандидата.

Відсутність пояснень може свідчити про незаконне збагачення кандидата та бути підставою для притягнення його до кримінальної відповідальності.

Політичний краудфандінг

Останній варіант – внески фізичних осіб. Це фактично єдиний доступний незалежному кандидату механізм збору коштів для успішної кампанії.

В умовах кризи політичної системи, зокрема зростання недовіри до старих політичних партій, масове фінансування з боку реальних прихильників надає шанс на появу у "великій політиці" нових облич.

З іншого боку, якщо індивідуальні пожертви на користь кандидатів є непублічними, то виникає ризик залежності кандидата від олігархів.

Власне, для запобігання цьому і встановлено законодавчий ліміт на внески однієї людини – 400 мінімальних зарплат, що на період цих виборів становило 487200 гривень.

Такою є теорія. На практиці єдиною кандидаткою без попереднього політичного досвіду, яка проводила публічну кампанію зі збору коштів, була Ольга Богомолець.

Однак не вона, а колишній регіонал Валерій Коновалюк і вічна опозиціонерка Юлія Тимошенко – люди, яких дуже складно назвати новими обличчями в українській політиці – залучили найбільше коштів за рахунок пожертв третіх осіб (12,5 і 10,5 мільйонів відповідно).

Знову ж таки, прості смертні не мають можливості дізнатися, хто і як перераховує гроші на рахунки улюблених кандидатів, хоча вся інформація про внески фізичних осіб, в тому числі дата платежу, ім’я платника та перерахована сума, відображується у поданій до ЦВК звітності.

Добровільно публікувати ці дані погодився лише Анатолій Гриценко. Втім, на його сайті було оприлюднено перелік осіб та організацій, що, до речі, не передбачено законом про вибори, але не обсяги перерахованих коштів.

На прохання ЧЕСНО найповніші звіти про надходження та витрати коштів на свою передвиборчу кампанію, включно з розшифровками до звітів, надали троє кандидатів – Олександр Клименко, Василь Куйбіда та Сергій Тігіпко.

Також у розпорядженні ЧЕСНО є звіт Петра Порошенка із зазначенням загальних сум надходжень і витрат.

Гарантія прозорості – правове поле

За підсумками вивчення фінансових звітів кандидатів питань залишається більше, ніж відповідей. Звідки партії беруть мільйони, які потім перераховують своїм кандидатам?

Як потенційні президенти можуть дозолити собі витратити на кампанію більше, ніж вони заробили за минулий рік? Хто саме згоден підтримувати свого фаворита не лише голосом, але й грошима?

Вимоги чинного законодавства є нечіткими, і суперечливими. Єдиний спосіб змінити цю картину – реформа правового поля у царині прозорості фінансування як політичних партій, так і виборчих кампаній, із повним, вичерпним, проміжним та фінальним звітуванням.

Усі необхідні зміни, про які згадувалося вище, передбачені у законопроекті 4846, прийняття якого впродовж останніх місяців активно відстоює громадськість.

Але попри те, що під законопроектом поставили свої підписи лідери фракцій "Свободи", "Батьківщини" та УДАРу, лідери фракцій, нині не вистачає політичної волі для його ухвалення.

Так, першого липня законопроект тільки із третьої спроби було включено до порядку денного Верховної Ради, але у цей день до його розгляду справа так і не дійшла.

З огляду на те, що парламентську сесію було продовжено, а закон 4846 є одним із пріоритетів, який вимагає ухвалити Реанімаційний Пакет Реформ, громадськість вимагатиме його ухвалення ще впродовж діючої сесії.

Це має особливу актуальність в контексті можливих дострокових парламентських виборів. Українські громадяни мають право заздалегідь, знати, хто саме фінансує їхніх кандидатів у депутати, аби вчергове не обирати котів у мішку.

Остап Кучма, Антон Кушнір, Рух ЧЕСНО для УП