Проросійська мережа за лаштунками кампанії антиукраїнського наклепу

Я спостерігаю потужну хвилю хибних, некоректних і роздутих репортажів, що перебільшують чи переоцінюють значення крайніх правих у поточних євромайданівських протестах в Україні.

Журналіст з Москви Алек Лун пише у "The Nation" про "український націоналізм у серці ‘Євромайдану’", лівак Шеймас Мілн стверджує у "The Guardian", що "в Україні фашисти, олігархи та західна експансія перебувають у центрі кризи", тоді як самопроголошений "незалежний геополітичний аналітик" Ерік Дрейцер у своєму огидно оманливому тексті для власного видання "Stop Imperialism" (пізніше передрукованому Центром досліджень глобалізації (The Centre for Research on Globalization), навіть доходить до того, що стверджує, що "насильство на українських вулицях [...] це останній приклад зростання найбільш підступної форми фашизму в Європі із часів падіння Третього Рейху".

Ці і багато інших подібних статей усі написані за схожим зразком, і їх мета – дискредитувати Євромайдан як маніфестацію фашизму, неонацизму або – як мінімум – правого екстремізму.

Кожна масова політична мобілізація в Україні супроводжується спробами скомпроментувати народні повстання, асоціюючи їх із радикальними правими. І не лише повстання чи протести, але також і значні події. Для прикладу, за кілька тижнів до початку футбольного чемпіонату Євро-2012, британська преса істерично звинувачувала українців у расизмі та ксенофобії і застерігала, що будь-яка не білошкіра людина, що приїде в Україну на футбольні матчі, буде неодмінно і негайно вбита. Після закінчення чемпіонату жодне британське видання не вибачилося перед українцями, коли виявилося, що під час турніру не було зафіксовано жодного расистського інциденту за участі українських фанів.

Нинішня кампанія наклепу на Євромайдан є найсильнішою атакою на українське громадянське суспільство та демократичну політику. Схожі напади мали місце також і раніше, хоча їхня інтенсивність ніколи не сягала нинішнього рівня. Під час "Помаранчевої революції", український напівавторитарний режим президента Леоніда Кучми також намагався заплямувати демократичного президентського кандидата Віктора Ющенка, асоціюючи його із крайніми правими. І ось історія, що поєднує минуле і майбутнє.

У перегонах перед президентськими виборами 2004 року, що вилилися у серйозне протистояння між Віктором Януковичем та Віктором Ющенко, деякий Едуард Коваленко, лідер віртуальної крайньо правої партії Українська національна асамблея (УНА), проголосив, що він і його партія проведуть марш на підтримку Ющенко як кандидата в президенти. Штаб Ющенка негайно відповів, що вони ніколи не потребували такої підтримки, і зробив усе можливе, щоб дистанціюватися від убогої ініціативи Коваленка. Проте штаб Ющенка не міг перешкодити такому маршу, і 26 червня 2004 року Коваленко відправився на марш:

Едуард Коваленко (у центрі) очолює марш УНА

На мітингу, що відбувся після маршу, Коваленко заявив: "Ми, права націоналістична партія, підтримуємо єдиного кандидата від правих сил Віктора Ющенка. Одна Україна, одна нація, один народ, один президент!". І підняв руку у гітлерівському привітанні.

На думку Андрія Шкіля, тодішнього лідера УНА-УНСО, "марш був постановкою Віктора Медведчука", тоді голови адміністрації президента Кучми, який пізніше брав участь у виборчому шахрайстві на користь проросійського Януковича, що і спричинило "помаранчеву революцію". Медведчук, як відомо, був (і є) у близьких особистих стосунках із Володимиром Путіним, хрещеним батьком доньки Медведчука.

Задача Коваленка була проста: висловлюючи підтримку Ющенку під прапорами, подібними до нацистських, він мусив дискредитувати демократичного кандидата в очах західних спостерігачів. На щастя для Ющенко, щоправда, західні ЗМІ переважно не купилися на цю провокацію та проігнорували її.

Але деякі західні організації не проігнорували. Одна із них була ексцентрична – і вже напевне не існуюча сьогодні – Британська Гельсінкська спілка із прав людини (БГСПЛ, British Helsinki Human Rights Group), незважаючи на назву, не афілійована із Гельсінкським комітетом із прав людини. БГСПЛ відзначилася твердженнями, що вибори в авторитарній Білорусі відповідали демократичним стандартам, що Латвія була не окупована Радянським Союзом, а інкорпорована ним, що народ рома у Чеській республіці не зазнав такого расизму, про який загалом повідомлялося, і т.д. 24 листопада 2004 року БГСПЛ опублікувала доповідь "Тінь антисемітизму на українських суперечливих виборах", в якій автори робили висновок:

Із такими друзями [маються на увазі Едуард Коваленко та деякі інші] Ющенко може почуватися як ніби він має всю народну міць, яка йому потрібна для захоплення президентського крісла, але чи мусять спостерігачі ОБСЄ, європейські парламентарі, Колін Пауелл та Джордж Буш бути залученими до схвалення кандидата із підтримкою з боку неонацистів та заперечувачів Голокосту?

Один із перших веб-сайтів, що передрукував цей звіт, був той самий Центр досліджень глобалізації (Centre for Research on Globalization), що нещодавно передрукував текст Еріка Дрейцера про Україну, на який я посилався на самому початку. Інший веб-сайт, що передрукував доповідь БГСПЛ, тепер російською, був веб-сайт Фонду історичної перспективи очолюваного російською націонал-консерваторкою Наталією Нарочницькою. Із 2008 року вона очолює розташований у Парижі Інститут демократії та співробітництва, разом із британським євроскептиком, журналістом Джоном Локлендом, керівником досліджень. Локленд, описуваний як "правий антидержавницький лібертаріанець та ізоляціоніст", був одним із членів правління БГСПЛ.

Джон Локленд та Наталія Нарочницька

Як мінімум троє осіб, асоційованих із БГСПЛ, взяли участь у діяльності розташованого в США Інституту миру та процвітання Рона Пола (Ron Paul Institute for Peace and Prosperity): Деніел МакАдамс (виконавчий директор Інституту), Марк Олмонд (колишній очільник БГСПЛ) та Джон Локленд. Веб-сайт Інституту Рона Пола сповнений оманливих статей про Євромайдан, що асоціюють його із ультраправими, а різноманітні нісенітниці від Марка Олмонда (який любить представлятися як "професор історії Оксфордського університету", але навіть не працює в Оксфорді) особливо помітні (див. для прикладу, його статтю "Українська опозиція та захід ‘граються з вогнем обабіч крайніх націоналістів’").

Розташований у Канаді Центр досліджень глобалізації (Centre for Research on Globalization) також викликає цікавість. Він заснований і очолюється Майклом Хосудовським; серед тих, хто працює для центру, є Ніл Кларк, Махді Д. Наземроая та Вільям Енгдал. Хосудовський, Наземроая та Енгдал є членами наукового комітету італійського журналу "Geopolitica", разом із Джоном Локлендом та Наталією Нарочніцькою. "Geopolitica" – журнал, який редагує Тіберіо Граціані, палкий захисник євразійської співпраці та член Вищої ради Міжнародного євразійського руху, очолюваного російським фашистом Олександром Дугіним. У 2008 році Дугін закликав до російської окупації Грузії та навіть подорожував до Південної Осетії разом із своїми послідовниками із Євразійського союзу молоді.

Олександр Дугін та його послідовники у Південній Осетії у 2008 році

"Geopolitica" сама є відгалуженням італійського ультраправого журналу "Eurasia, Rivista di Studi Geopolitici", який видає і редагує італійський наці-маоїст Клаудіо Мутті. До наукової ради "Eurasia" входять Олександр Дугін та Вільям Енгдал. На початку січня Енгдал опублікував текст під назвою "Белградська фінансована США тренувальна група за лаштунками ретельно диригованих київських протестів".

Дугін просував ідею руйнування України та її колонізації Росією від початку 1990-х. Він також був натхненником заснування італійської націонал-соціалістичної організації "Держава і сила" (Stato & Potenza), яка відкрито закликає до анексії України Російською Федерацією. Дугін та Муті приятелюють із 1990 року; сам Муті близько пов'язаний із "Державою і силою".

Олександр Дугін та Клаудіо Муті у 2012 році

Всі вищезгадані особи та групи формують – швидше за все, невелику – частину ширшої мережі, метою якої є просування анти-західних, проросійських та про-євразійських ідей в ЄС, США та Канаді. Більше того, нижченаведені особи із цієї мережі офіційно постійно співпрацюють із спонсорованим Кремлем телеканалом Russia Today (RT):

• Майкл Хосудовський (Центр досліджень глобалізації, "Geopolitica")
• Ніл Кларк
• Вільям Енгдал (Центр досліджень глобалізації, "Geopolitica", "Eurasia")
• Ерік Дрейцер (Центр досліджень глобалізації, "Stop Imperialism")
• Деніел МакАдамс (екс-БГСПЛ, Інститут миру та процвітання Рона Пола)
• Махді Д. Наземроая (Центр досліджень глобалізації, "Geopolitica")

А ці автори працюють у пулі політичних коментаторів іншої спонсорованої Кремлем медіа-служби, Голос Росії:

• Марк Олмонд (екс-БГСПЛ, Інститут миру та процвітання Рона Пола)
• Майкл Хосудовський (Центр досліджень глобалізації, "Geopolitica")
• Ніл Кларк
• Ерік Дрейцер (Центр досліджень глобалізації, "Stop Imperialism")
• Олександр Дугін (Міжнародний Євразійський рух, "Eurasia")
• Вільям Енгдал (Центр досліджень глобалізації, "Geopolitica", "Eurasia")
• Тіберіо Граціані ("Geopolitica")
• Джон Локленд (ex-БГСПЛ, Інститут демократії та співробітництва, Інститут миру та процвітання Рона Пола)
• Деніел МакАдамс (ex-БГСПЛ, Інститут миру та процвітання Рона Пола)
• Наталія Нарочницька (Інститут демократії та співробітництва)

Відгалуження Голосу Росії у Франції це ProRussia TV пов’язане із французьким крайньо правим Національним фронтом і очолюване Жілєм Арно, колишнім радником Національного фронту у Верхній Нормандії. Лідер Національного фронту Марін Ле Пен отримала теплий прийом у Росії минулого літа. Тоді, зокрема, вона зустрічалася із віце-прем'єр-міністром Дмитром Рогозіним, що допомагав засновувати Інститут демократії та співробітництва, коли він був представником Росії у НАТО (2008-2011). Саме під час служби Рогозіна у російській місії в НАТО Україні та Грузії відмовили у членстві в цій організації.

Марін Ле Пен та Дмитро Рогозін у Москві, 2013

Коментуючи рішення українського уряду не підписувати Угоду про асоціацію з ЄС, Ле Пен сказала, що вона була розчарована втручанням ЄС в українські справи і рекомендувала українцям "не вступати в цей жах", тобто в ЄС (хоча фактично ніхто і не обговорював вступ України до ЄС). У цій риториці Ле Пен підтримав Андреас Мьольцер із крайньо правої Австрійської партії свободи, який також запропонував – коли йшла мова про зближення України та ЄС – "взяти до уваги легітимні інтереси Росії, [яка] дуже чутлива до всього, що стається у її найближчих сусідів включно із Україною, яка, від часів Петра Великого, була частиною російської сфери впливу".

Широка мережа, що складається із проросійських авторів та інституцій, є крайньо правим розсадником всіх видів теорій змови, євроскептицизму, расизму та антидемократичних теорій. Сьогодні це також одне із основних джерел статей, оглядів та тверджень, що тим чи іншим чином намагаються дискредитувати Євромайдан, асоціюючи його або із неонацизмом, або із уявною експансією США. Риторика цих авторів повністю узгоджується із зауваженнями російського міністра закордонних справ Сергія Лаврова, який нещодавно розкритикував західну підтримку Євромайдану та заявив: "Що спільного має підбурювання дедалі більш насильницьких протестів із просуванням демократії? Чому ми не чуємо осуду тих, хто захоплює та утримує урядові будівлі, підпалює поліцію, використовує расистські, антисемітські та нацистські гасла?".

Ось перелік вибраних публікацій, які вже випустила ця євразійська натхненна Кремлем мережа:

• Ерік Дрейцер, "Україна та відродження фашизму в Європі"
• Ніл Кларк, "Коли крайньо праві прийнятні для Заходу? Коли вони в Україні"
• Марк Олмонд, "Українська опозиція та захід ‘граються з вогнем обабіч крайніх націоналістів'"
• Джон Локленд, "Радикали бунтують? 'Євромайдан не зміг відокремитися віз неонацистів'"
• Наталія Нарочницька про радикальний націоналізм Євромайдану 
• Вільям Енгдал, "Белградська фінансована США тренувальна група за лаштунками ретельно диригованих київських протестів", "США і ЄС втручаються у битву в Україні"

Я не знаю, чи Алек Лун, що пише для "The Nation", чи Шеймас Мілн, що пише для "The Guardian", входять до цієї про-євразійської мережі. Незважаючи на те, що їхній меседж схожий на той, що його продукують у багатьох статтях про-євразійські автори, вони просто можуть не знати, про що пишуть. Але ці люди, що асоційовані із Британською Гельсінкською спілкою із прав людини, Інститутом миру та процвітання Рона Пола, Центром досліджень глобалізації, Інститутом демократії та співпраці, Міжнародним євразійським рухом і – я припускаю – багатьма іншими подібними інституціями, які ще можуть бути виявлені, очевидно є ідеологічно спрямованими антидемократичними активістами, залученими до антиукраїнських та, зрештою, анти-європейських підривних дій.

Переклад з англійської: Ганна Гриценко, Оригінал публікації.