Сага про виборчі фінанси

Парламентські вибори 2012 року завершилися, віднісши за традицією свою головну таємницю – хто утримує українські партії. Від відповіді на це питання залежить розуміння того, хто замовляє майбутнє чи не кожного з нас.

Партія, відкрий личко!

Можливо, авторські спостереження не всеосяжні, але на сайтах тих п’яти партій, які сформували фракції у парламенті, немає звітів про надходження та використання ними коштів у період виборчої кампанії. Припускаю, що на сайтах решти сімнадцяти – також.

Підняти завісу над таємницею партійних коштів дещо міг би доступ до повних звітів партій. Але їх не бачимо.

На сайті ЦВК можна побачити лише консолідовані звіти, в яких містяться обмежені дані: кількість зібраних коштів, витрати за трьома статтями – на матеріали передвиборчої агітації, інші послуги з проведення агітації та використання ЗМІ і залишок на рахунку. Що корисного дає ця інформація?

З неї можна дізнатися три речі – загальні обсяги безготівкових проплат кожної партії у порівнянні з її ж витратами на минулих виборах, порівняти ступінь можливостей партій в одній кампанії, де найбагатшою виявилась Партія регіонів, найбіднішою – "Україна майбутнього", що символічно, якщо з цих двох слів прибрати лапки.

Та оцінити, наскільки дорогим в Україні є використання ЗМІ.

В усіх партіях ця стаття стала найвитратнішою і склала від 2/3 до 4/5 витрат виборчого фонду.

Першим можливим кроком до фінансової прозорості у виборчому процесі могла би стати вимога про публікацію повних звітів партій, що містять інформацію про джерела надходжень у виборчий фонд.

Але проблема не так у тому, що такі звіти існують чомусь тільки для ЦВК, скільки в тому, що виборчий фонд партії складається з внесків симпатиків – приватних осіб-громадян України, та внесків юридичних осіб.

Зрозуміло, що це використання юридичних осіб для фінансування партій – це така собі вічна фінансова труба, яка може наповнюватися за рахунок державних замовлень.

Причому юридичні особи мають здатність з’являтися й зникати, а тому простежити рух коштів достатньо складно.

Чомусь злі язики плещуть, що великі суми виборчих фондів деяких партій не в останню чергу демонструють міру доступу до бюджету країни та природу дивних, з точки зору конкуренції, величезних тендерів з одним учасником.

Це яскравий приклад того, як легко обходиться заборона фінансування діяльності партій за рахунок органів влади.

Тому перегляд фінансування партій повинен бути зв’язаний з розширенням умов для їхнього фінансування від приватних осіб (хоча поки недоцільно говорити про якісь пороги внесків у силу нереальності їх дотримання) та рухом до деякого відшкодування партіям витрат на передвиборну агітацію з державного бюджету.

Такий рух своєю передумовою повинен мати, повторимо, забезпечення прозорості надходжень на рахунок партії у позавиборчий період, зокрема, відмову від фінансування з боку юридичних осіб, та не державний аудиторський контроль фінансової сторони діяльності партій.

На сьогодні такий контроль не забезпечено, а річні звіти партій – жалюгідне видовище, слід сказати. Та й такі звіти подають далеко не всі партії. Жодних наслідків для партій за те, що звіти до Міністерства юстиції не подаються, подаються невчасно чи в неповному вигляді, не існує.

Власне, не можуть існувати санкції за те, чого закон не встановлює. А він, у даному разі – закон про політичні партії, не містить вимог до змісту таких звітів та не встановлює період їх подання.

Отже, без вдосконалення механізмів, які би забезпечували прозорість обігу партійних коштів у позавиборчий період, годі очікувати ясності у виборчій кампанії.

Безумовно, ідеалу у чистоті фінансових питань досягнути неможливо. Особливо справедливе таке твердження для тих державних систем, де рівень інвестиційної привабливості політики залишається найвищим у порівнянні з іншими видами бізнесу.

А безготівковий обіг становить лише дещицю від обігу милої серцю готівки.

Але й на такому зрізі цілком можна виробити й відпрацювати систему прозорості обігу коштів, внутрішнього та зовнішнього аудиту, що сукупно дозволить зменшити кількість корупційних схем як у фінансуванні політичної сфери, так і корупційних схем, що є наслідком такої ситуації і втілюються у рішеннях сил, що отримали свою частку влади.

Рецепти для цього є, бракує рішень.

Невидимки-мажоритарники

Оцінка фінансових аспектів виборчих кампаній буде неповною, якщо не поглянути на ситуацію в одномандатних округах. Кандидати-одномандатники – це фінансові "стелси". Що відбувалося з фінансуванням 3 тисяч кампаній мажоритарників, знають лише вони кожен окремо.

Чи то ЦВК утрималась від публікації фінансових звітів кандидатів, чи то не всі з них такі звіти подали. Якщо людину вже обрано депутатом, її звіт вже ніхто від неї не вимагатиме. Якщо не обрано, її звіт вже нікого не цікавитиме. Але це далеко не так.

Ясна річ, людина має цілковите право витрачати власні кошти на власну політичну діяльність. Але виборчий фонд кандидата складається не лише з таких грошей. Його прибічникам, що вклалися в кампанію, також не байдуже, на що він витратив внески.

А всім виборцям важливо, хто спонсорує кандидатів, надто, якщо ті обрані – основи їхньої кампанії стають предметом спільного клопоту, бо ж депутати у нас народні, а не територіально-окружні.

Крім того, в одномандатному окрузі легше виявити відповідність чи невідповідність між задекларованим обсягом виборчого фонду та його витратами і орієнтовною сукупністю витрат на агітацію.

Як показує моніторинг, проведений у трьох округах громадянською мережею ОПОРА за підтримки Міжнародної фундації виборчих систем, "всі кандидати витратили в декілька разів більше коштів, ніж задекларували прибутків за 2011 рік.

Крім того, жоден із них не організовував широкомасштабних кампаній збору коштів з населення на кампанію, тому походження фінансів є вкрай непрозорим та корупціогенним в політичній перспективі для народних депутатів".

У такій справі пригодились би проміжні звіти – зроблені за декілька днів до голосування, чим могли би скористатися опоненти, ведучи моніторинг кампанії.

Але й оприлюднення повних звітів після дня виборів також мало би сенс. Якщо, наприклад, вже обраний депутат показує виборчий фонд у 100 гривень, а задокументований моніторинг свідчить про вищий рівень витрат, то або кандидат проплачував агітацію не з виборчого фонду, чим порушував закон, або він ризикує наступного разу не стати вашим вибором.

Також навіть власні витрати кандидата далися б до порівняння з його деклараціями про доходи.

Розробку інструментів прозорості фінансування виборчих кампаній і політичної сфери загалом та їх лобіювання слід розцінювати як одне із найбільш серйозних завдань для різних груп суспільства, якщо, звичайно, воно не хоче платити за корупцію, невигідні та непрогнозовані рішення.

Новообрані депутати бавлять публіку силовими шоу в Раді, хоча було б цікавіше побачити проекти законів та власне дієві закони, які забезпечать прозорість політичних коштів.

А найближчі вибори – вибори мера Києва.

Без цього гучні заяви про боротьбу з корупцією, хоч би хто їх не роздавав – "червоногвардійці" чи "біляки" – залишаться черговою брехнею, а партії будуть тими ж "тушками", тільки колективними.

Світлана Конончук, керівник політичних програм УНЦПД, для УП