Тотальна поразка опозиції
Опозиція зазнала чергової нищівної поразки. І не має значення, чи домовилася вона із владою, а чи ні, і про що саме домовилася. Поразку зумовило не ухвалення в першому читанні законопроекту Ківалова-Колесніченка саме по собі – а те, як опозиція повелася після того.
1. Передусім, опозиція програла агітаційно.
Надто вже штампованою вийшла її реакція: Україну русифікують, Україну знищують, Україну зжирають. Усе це правда, от тільки чули все це ми вже не десятки, – сотні разів.
Результат? Кому це й так болить, тому й болітиме, кому не болить – того й надалі не хвилюватиме. Жодного новоприверненого на свій бік опозиція не отримає; ба більше: стандартна реакція опозиції ставить ухвалення мовного законопроекту до розряду так само стандартних подій, не дає змоги оцінити те, що сталося, – як подію й справді екстраординарну.
Натомість не доводилося чути, щоб лідери опозиції привертали увагу громадськості до декількох парадоксів, що містяться в цьому законопроекті.
Відомий факт: кістяк ПР становлять вихідці з Донецької області. Інший відомий факт: у Донецькій області мешкає чимало татар; ще двадцять – тридцять років тому можна було досхочу блукати деякими одноповерховими околицями Донецька й чути на вулицях майже виключно татарську. І ще один відомий факт: деякі впливові регіоналівські політики й високі держчиновники мають виразно татарські імена та прізвища.
Але марно шукати татарську мову серед запропонованих. Її там немає.
Так само в Донецькій області мешкає чимало етнічних греків. Деякі впливові регіоналівські політики мають грецькі прізвища. У переліку регіональних мов за Ківаловим-Колесніченком фігурує грецька.
От тільки приазовські греки ніколи не розмовляли ані давньогрецькою, ані новогрецькою: їхніми рідними мовами були румейська та урумська. Сьогодні вони перебувають на межі повного зникнення, вони не є державними чи офіційними в жодній державі світу, саме їх і покликана захистити Європейська мовна хартія, на яку посилаються регіонали...
Цей закон перетворює Україну на сукупність різномовних територій. Складається враження, ніби авторам ніколи й на думку не спадало: громадяни України можуть перебувати не лише в місцях свого постійного мешкання. Але однаково вони мають користуватися всіма правами громадян України – зокрема й правом звертатися до офіційних установ і отримувати інформацію зрозумілою для них мовою.
А отже, мусить існувати єдина для всієї території країни мова гарантованого взаєморозуміння.
Навіть якщо не брати до уваги "екзотичні" Буковину, Закарпаття тощо, мешканець Івано-Франківська мусить почуватися де-небудь у Мелітополі, як у своїй рідній країні, повноправним громадянином якої він є. Він мусить мати змогу розуміти всю інформацію, яка виходить від офіційних установ.
Дурість авторів законопроекту? Можливо – якщо розглядати його окремо.
Але якщо взяти до уваги, наприклад, політику в сфері залізничного транспорту – заміну зручних дешевих поїздів на незручні коштовні, масове скасування зупинок на проміжних станціях – складається враження, ніби влада свідомо проводить політику іммобілізації населення: сидіть, мовляв, по своїх хатах і не рипайтеся.
Політику локалізації життєвого простору громадян України, політику зміни самоідентифікації людей – з українців на "тутешніх".
Політику повернення України до тієї стадії розвитку, коли нації ще не сформувалися.
"Поділяй і володарюй" по-регіоналівськи?
Виходить, цей очевидний факт для опозиції не є важливим?
Прихильники двомовності зазвичай посилаються на досвід Швейцарії, Канади, Фінляндії та інших країн, де офіційна багатомовність є конституційним фактом. Відповіді патріотів зазвичай зводяться до одного-єдиного: Україні цей досвід не пасує, бо Україні не пасує цей досвід.
Не пригадати, щоб бодай хтось із речників нинішньої опозиції хоч раз запитав: навіщо шукати взірці так далеко, якщо ми й самі маємо прецедент? Автономну республіку Крим, де офіційними є три мови – українська, російська та кримськотатарська. Ну, то і яким є результат? Чи справді в Криму вільно й рівноправно функціонують усі три офіційні мови?
Зовсім поруч з Україною є Придністров'я, де теж три офіційні мови – молдавська, українська та російська. Як це виглядає на практиці там?
А як у Білорусі з її офіційною двомовністю?
А як в Абхазії, де офіційними є абхазька та російська? От тільки очевидці стверджують: написи абхазькою якщо й можна побачити, то лише ті, що збереглися із часів, коли Абхазія була "під Грузією"?
Досвід показує: на пострадянському просторі офіційна двомовність на практиці означає домінування російської мови й лише її.
Жодного винятку із цього правила не існує.
То чому опозиція про це мовчить? Чому її критика законопроекту є лише емоційною, а не раціональною, не предметною? Чому опозиція не хоче вийти за межі хай тричі правильних, але безнадійно шаблонних тверджень про русифікацію?
2. Опозиція програла тактично. Здавалося б, усі усвідомлювали: законопроект Ківалова-Колесніченка має передвиборче призначення. А отже, головною його метою є не запровадження того чи іншого порядку функціонування мов в Україні, а надання суто передвиборчих переваг ПР.
То чому ж опозиція не виходила саме із цього? Чому повелася так, як регіонали від неї й чекали?
"Цей бій нами не виграний, але за нами буде перемога у війні", – сказав Арсеній Яценюк. Не виключено, що от заради цих слів і було влаштовано весь цирк із законопроектом про мови. Бо влада чудово знала: як не Яценюк, то хто-небудь із видних опозиціонерів неодмінно вимовить щось подібне.
Тепер ці слова Яценюка вже точно показуватимуть і показуватимуть по ТБ: мовляв, дивіться, російськомовні українці, опозиція оголосила вам війну; не Партії регіонів, а саме вам.
Влада хотіла змалювати опозицію як збіговисько радикалів – опозиція залюбки надала їй таку можливість.
Влада дуже хотіла, щоб чимало виборців Сходу та Півдня сприймали опозицію як ворожу, як таку, що "притискатиме до нігтя". Як таку, чия перемога створить украй дискомфортні умови життя. Опозиція покірно продемонструвала: саме так і буде.
І не варто тішити себе соціологічними дослідженнями, де мовне питання є далеко не пріоритетним. Воно – як хронічна хвороба, про яку не згадуєш щомиті, але на свідомість вона тисне й тисне.
Для багатьох українців мовне питання залишається болючим. Якби закон не зачіпав по-справжньому болючої проблеми, він ніколи не викликав би такого резонансу й був би приречений від самого початку.
Вкотре вже ми спостерігаємо: влада передбачила поведінку опозиції, тоді як опозиція передбачити мотиви й мету влади не спромоглася.
Як, утім, і завжди.
3. Нарешті, опозиція програла ідеологічно. Ухвалення в першому читанні проекту Ківалова-Колесніченка знаменувало крах політики українізації в тому вигляді, у якому вона тривала от уже двадцять років.
І рано чи пізно, але щось подібне мало статися.
Факт є фактом, і від нього нікуди не подінешся: для дуже багатьох громадян України найзручнішою для спілкування є російська мова. Необхідність використовувати в офіційному спілкуванні нерідну, незвичну, не знану досконало мову створює не просто дискомфорт – вона провокує відчуження від України, відчуття чужої держави. Такої, де не держава для громадян, а громадяни для держави. У свідомості багатьох мешканців Сходу та Півдня сваволя чиновників, усюдисуща корупція та накидання української мови – це чинники з одного й того самого ряду безправності пересічних громадян.
Якби не мовна проблема – хто знає, чи прийшла б узагалі до влади Партія регіонів?
Адже мова є одним із потужних чинників, які провокують у багатьох мешканців того ж Донбасу ставлення до України, як до якоїсь іншої країни, зі своїми малозрозумілими проблемами. Ставлення, власне, таке: "Або ви підкорите нас, або ми підкоримо вас". А регіонали – хоч які, але свої, на них і тільки на них покладали донбасівці сподівання: вони зроблять Україну звичною й зрозумілою.
Так-так, "усе буде Донбас", усе буде звичним. Якби не мовний чинник, те відчуття інакшості донбасівців не було б таким сильним.
Але чи пригадаєте ви, щоб бодай раз хтось із лідерів тих політичних сил, які нині є опозицією, звернувся до російськомовних українців – тих самих донбасівців – зі зверненням на кшталт такого: "Дорогі російськомовні співвітчизники, ми розуміємо ваші проблеми. Але ми прагнемо відродити українську мову, ми хочемо, щоб україномовні українці не почувалися чужими на своїй землі. Тож без певного періоду позитивної дискримінації не обійтися.
І ми дуже просимо вас: допоможіть нам відродити українську мову! А потім, коли вщухнуть пристрасті, ми розв'яжемо мовне питання так, щоб було максимально зручно всім"?
Чи пригадаєте ви, щоб бодай хтось із нинішньої опозиції намагався взяти російськомовних українців у союзники? Ні, патріотичні політичні сили налаштовані лише на конфронтаційність: "манкурти", "україножери", "п'ята колона".
І потім дуже дивуються, коли у відповідь отримують таку саму конфронтаційність.
Так, українську мову нищили триста років. Але хіба ж сьогоднішні російськомовні українці це робили? Хіба ж вони заслужили на зневагу та осуд?
В арсеналі патріотів дотепер тільки й були, що суто радянські засоби: "зобов'язати" й "заборонити". Мотивація, яку вони пропонували, була суто негативною. Але, на відміну від СРСР, Україна не мала репресивного апарату, щоб змусити громадян узяти й стати україномовними.
Тож і маємо те, що маємо – українську мову як декорацію, тоді як навіть в офіційних установах робочою мовою залишається російська.
Чи не дивина: оцей стан речей, коли "однаково в міністерствах розмовляють російською", використовують як аргумент на свою користь як влада, так і опозиція? Тільки влада каже, що це треба узаконити, а опозиція фактично розписується, що українська мова є державною лише на папері, але так і має бути надалі?
Пригадаймо слова Віктора Ющенка, мовлені ним уже після президентських виборів 2010 року – такий собі політичний заповіт: не може бути "дві мови – одна країна, чотири конфесії – одна країна, шість історій – одна країна".
Не може?..
Насправді ніякого універсального правила не існує: у кожній країні заведено саме такий режим функціонування мов, який є для неї оптимальним і відповідає саме її реаліям.
І якщо двадцять із гаком років існування в Україні єдиної держмови, української, не лише не зробили її найпоширенішою, а й не змусили державних чиновників користуватися нею – то, може, і офіційна двомовність, якщо її запровадять-таки регіонали, не надто зашкодить?
Не варто також нехтувати спостереженням: протягом останніх десятиліть українська мова пережила два сплески популярності й два її спади. Сплески припадали на кінець радянських часів та період президентства аж ніяк не націонал-патріотичного Леоніда Кучми, тоді як спади припадали на періоди президентства дуже патріотичних Леоніда Кравчука та Віктора Ющенка.
Оця суспільна реакція "від протилежного", здається, неодмінно спрацює й тепер. І що старанніше влада просуватиме свою двомовність, то спрацює сильніше.
Наші патріоти, схоже, так і не зрозуміли: державна мова – це передусім обов'язок самої держави. В особі її чиновників, зокрема.
Для громадян державна мова – це не обов'язок, а право, зокрема, право отримувати повну й вичерпну офіційну інформацію раз і назавжди визначеною мовою, а не щоразу різними.
У нас же чиновники й надалі розмовляли й розмовляють, як їм заманеться.
Під виглядом державної мови держава вирішила запровадити обов'язок для громадян, не обтяжуючи жодними зобов'язаннями саму себе – принаймні, саме так це виглядає на практиці.
Чи не в тому полягає корінь проблеми? Чи не тому боротьба за українську мову зазнала поразки?
Власне, розв'язання мовної проблеми є дуже й дуже простим: коли в моєму діалозі з чиновником – я, а не чиновник, буду вирішувати, якою мовою той діалог вести; коли чиновник підлаштовуватиметься під мене – а не вимагатиме, щоб я підлаштовувався під нього, – лише тоді жодна офіційна багатомовність не буде страшною.
От тільки змінити чиновників і їхні стосунки із громадянами – того жоден закон про мови не здатний.
І якщо опозиція цього не розуміє, тоді вона не розуміє нічого.
Борис Бахтєєв, спеціально для УП
