Київ: стратегічна позиція чи "чемодан" без ручки?
Вже за тиждень кияни могли б обирати собі нового міського голову. Діючого мера – а ним, варто нагадати, все ще лишається Леонід Черновецький – обирали у травні 2008. Відповідно до діючої Конституції, термін перебування мера на посаді складає 4 роки. То ж наступні вибори мали б відбутися наприкінці травня 2012.
Проте, у травні їх, звісно, не буде.
Маніпуляції із законами, виборами та умовами їхнього проведення стали настільки звичними явищами, що вже нікого і не дивують. Всі розуміють: термін виборів буде продиктований одним єдиним – обставинами, за яких влада гарантовано отримає "свого" київського градоначальника.
Один із обговорюваних термінів – кінець липня. Обставини сприятливі для Олександра Попова: більшості киян не буде у місті через сезон відпусток, не буде і студентів. Переважно лишаться пенсіонери, які традиційно вже звикли обирати тих, хто має "гречаний підхід".
Без сумніву, всі канали "гречаної доставки", так добре відпрацьовані Черновецьким та його "командою", будуть передані партії влади до послуг Олександра Попова.
Ще один варіант – вибори мера одночасно з парламентськими виборами, аби за політичною боротьбою місцеві вибори видавалися менш значущими, а деякі кандидати мусили визначитися – вони з Києвом, чи з Україною?
Рішення ще мають ухвалити, і сам факт затягування цього процесу свідчить: навіть за умов маніпулювання з термінами, Олександр Попов не має стовідсоткових шансів бути обраним.
За два з половиною роки практично одноосібного управління містом, за повної лояльності Київради та при підтримці Кабміну і всієї владної вертикалі, він так і не став "своїм" для киян і не здобув того беззаперечного авторитету, який би давав йому можливість обиратися на прямих виборах, без застосування адміністративного ресурсу, джинси чи фальсифікацій.
А у разі застосування всього цього, партія влади знову потерпатиме від іміджевих втрат.
Сьогодні увага до виборчого процесу буде дуже серйозною, а отже регіонали мусять робити над собою надзусилля, аби Європа та світ визнали результати парламентських виборів 2012.
Більше того, Попов лишається ставлеником Партії регіонів, рівень популярності якої, як і рейтинг президента Януковича, у Києві суттєво впав за ці роки.
Парадокс, але навіть цей очевидний факт зовсім не спричиняє реальної політичної боротьби за Київ. У Олександра Попова практично немає конкурентів. Його кампанія млява та нецікава: це регулярна "джинса" у друкованій пресі про те, як "кияни будуть управляти своїм містом", та сумнівно артикульовані позиції щодо непричетності до скандальних забудов з "переведенням стрілок" на Черновецького.
З одного боку, Київ завжди був стратегічним об’єктом для кожного, хто мав намір серйозно змагатися за політичний вплив та політичні перспективи. Шанс обратися мером мали одиниці, проте за лояльність мерів змагалися всі, бо надто багато від тієї лояльності залежало.
Київ завжди був значним ресурсом через дорогу землю та гроші, які крутяться у столиці.
Ключове слово тут "був". Діючий мер та його "молода команда" цей ресурс серйозно зменшили, і тепер майбутнім мерам доведеться не стільки збирати "вершки" у вигляді хабарів за землевідводи та різні дозволи, скільки дбати про вкрай зношені міські комунікації, вести холодну війну із приватизованим Ахметовим "Київенерго", який лишається монопольним постачальником тепла у київські квартири та офіси, та шукати рішення щодо скандальних об’єктів забудов, проти яких повстали кияни.
Створені монополії на найбільш прибуткові галузі життєзабезпечення міста та дозвіл на їхню приватизацію – це окремий "привіт" наступним мерам від попередників, які немало заробили на таких оборудках, але які ще дорожче коштуватимуть у майбутньому.
Тож це перша з причин різкого падіння інтересу до мерських виборів: ніхто не хоче "вигрібати" проблеми, що накопичувалися роками, без можливості заробити швидкі та великі гроші. Від усвідомлення цього факту посада мера стає значно менш привабливою.
Наступна причина: величезна залежність діючого мера від виконавчої влади з центру. Фактично, сьогодні, після усіх змін у законі про столицю, обраному киянами меру складно буде самостійно управляти містом. Хоча б тому, що голову Київміськадміністрації йому можуть призначити "згори". І тому, що у разі нелояльності до діючої влади, йому просто можуть "обрізати" субсидії з держбюджету.
Це означає, що бути ефективним мером, спроможним швидко показати результат, зможе лише та фігура, яка буде мати налагоджену співпрацю із центральною владою. Інакше – меру забезпечені протистояння та гостра боротьба. І це теж не надто приваблива перспектива для сильних політичних гравців, кожен з яких не хоче обмежуватися винятково Києвом і волів би бачити мерську посаду не вершиною, а лише сходинкою власної кар’єри.
Третя причина: через постійні ситуативні загравання з київськими градоначальниками – Омельченком та Черновецьким, опозиції так і не вдалося "виростити" власного кандидата на посаду мера столиці.
Юлія Тимошенко, яка мала найвищі рейтинги підтримки в місті, так і не спромоглася створити в Києві реальну політичну команду, яка мала б підтримку киян поза фігурою самої Тимошенко. Її фракція у Київраді нічим не відрізнялася від інших фракцій, де основною мотивацією був "дерибан", а не провадження політики в інтересах міста.
І тепер опозиціонери з КОДу можуть скільки завгодно переконувати, що не хочуть переходити дорогу Віталію Кличку. Насправді, об’єднаній опозиції просто нікого протиставити Кличку й Попову.
Ну і нарешті, Кличко. Треті вибори мера для Віталія можуть таки стати успішними. Його рейтинг зараз вищий від рейтингу Попова, йому ніхто не може реально протистояти на полі демократичної опозиції, він надто довго позиціонувався як альтернатива мерам від влади.
Черговий київський парадокс: посада, за яку Віталій змагався багато років, зараз йому виявилася непотрібною. Відсутність альтернативи владі та опозиції в країні, спроможної витягнути суспільство із набридлого всім протистояння "помаранчевих" та "біло-блакитних", спричинила до того, що Віталій Кличко з високим рівнем особистої зіркової пізнаваності та його партія "УДАР" стали різко набирати рейтинг у загальноукраїнських політичних змаганнях.
Сьогодні Кличко має високі шанси привести до парламенту свою фракцію, яка буде не зв’язана політичними обіцянками ні з владою, ні з опозицією. А це цілком реальна можливість зіграти в "третю силу" та стати власником "золотої карти" у великій політиці.
За його голоси в парламенті будуть змушені змагатися як влада, так і опозиція у найбільш принципових голосуваннях. А це – можливість великого торгу та самостійної гри.
Та й до виборів 2015 не так вже й далеко, а на політичному небосхилі досі не з’явилося нових політичних зірок, тоді як існуючі мають серйозні плями.
Кличко, зайнявши нішу поза конфліктом, цілком може стати несподіванкою як для Віктора Януковича, так і для Арсенія Яценюка. А це дуже високі ставки.
Тож, його нинішні перспективи у загальноукраїнському масштабі значно привабливіші, аніж латання каналізаційної системи, відбудова соціальної інфраструктури та вирішення складних ситуацій із нелегальними забудовами у місті, яке просто тріщить "по швам".
Інша справа, що не вийти на київські вибори Кличко також не може собі дозволити, адже це означатиме розчарування тих киян, які лишаються основою його прихильників і які підтримують його багато виборів.
Втрачати підтримку ядра для політика рівноцінно самогубству. Тож його цілком влаштовує ситуація, за якої йому "завадять" виграти вибори. І немає значення хто – влада, яка маніпулюватиме з часом виборів та фальсифікуватиме їхні результати, чи опозиція, яка через незговірливість Кличка вирішить таки виставити власного кандидата, і забрати в нього цінну частину антивладних голосів.
Публічно Кличка цілком влаштують обидві ці причини.
Це той аналіз, який лежить на поверхні. Проте, ситуація, яка склалася в столиці, дає розуміння і багатьох інших проблем, які значно глибші від інтересів політиків, що звикли мислити арифметично, тактично і в дуже коротких часових горизонтах.
Проблема перша – відсутність системної політичної сили, яка б розуміла, що легітимність визначається її підтримкою у базових регіонах, де вона повинна мати у місцевій владі своїх представників, і дбати, аби їхня політика в цих регіонах була ефективною, успішною, користувалася авторитетом та підтримкою людей, а не лише забезпечувала виконання партійних наказів "згори".
Певним винятком можна вважати діючу владу, і то лише в частині наявності базового регіону та електорату і спробі його втримати.
Всі наявні політичні сили воліють йти іншим шляхом: здобувати владу в масштабі країни завдяки віртуальним прийомам – медіа, реклама – аніж системно розбудовувати партійні структури, змагатися за регіони, отримувати там своїх ефективних представників та реалізовувати власну політику в місцевих радах. Це ж надто затратно в зусиллях, часі та ресурсах.
Друге. Політичні сили страждають на брак добрих господарників, людей, спроможних налаштувати роботу такої системи як велике місто, бути ефективними управлінцями, бо політика в країні найчастіше, знову таки, сприймається як віртуальний простір – змагання облич, промов та гасел.
А без такого кадрового резерву жодна політична сила не може бути успішною, її політику просто нікому буде реалізовувати у разі приходу до влади. І це країна спостерігала вже не раз, обираючи лідера, а не команду.
"Кадровий голод" в партіях продиктований тим, що вони досі лишаються закритими системами, де все визначається принципами особистої відданості та наявності ресурсу, а не ефективністю, спроможністю мислити стратегічно, проектно, втілювати програми в життя.
Третє. Мати свого представника, який користувався б повною підтримкою столиці – це надзвичайно важлива стратегічна позиція, яка спроможна захистити найважливіші "тили" у боротьбі за позиції всеукраїнські. Хоча б тому, що всі революції відбуваються саме в Києві.
І якщо за цей ресурс ніхто не бореться, то це означає, що головні політичні гравці готові радше зіграти в операцію "наступник" з усіма можливими гарантіями діючому гаранту, аніж розглядати більш радикальні варіанти на 2015.
І останнє. Вся ця ситуація яскраво демонструє кризу місцевого самоврядування в країні.
Київ – місто з високим рівнем освіти мешканців та з найбільшою в країні проникністю інтернету та соціальних мереж. І це місто виявилося неспроможним відстояти право на самоврядність та можливість громади бути ефективною у вирішенні власних проблем.
Як і мешканці решти великих міст, за винятком хіба кількох західноукраїнських, кияни продовжують чекати на "доброго намісника", який "не буде красти, а працюватиме на загальне благо".
Вибори в місті лишаються не нагодою це самоврядування впровадити, обравши реальних представників громади, а великим "гречаним торгом".
Ті, хто дармової гречки не потребує, просто не йде голосувати на місцевих виборах, адже рівень шоу не той, що в загальноукраїнському масштабі. Хоч саме ці люди могли б і мали б стати реальною основою змін, почавши з малого – наведення порядку в себе вдома та постійного контролю за владою, бодай за місцевою...
Вікторія Сюмар, для УП
