Про бідного противсіха замовте слово
Ви не повірите, але ще живі свідки. Були часи, коли слово "противсіх" писалося окремо: проти всіх.
У ті давні часи, 14 числа холодного листопада 1999 року заїхали ми до Оксани Забужко, щоб разом податися на якусь літературну імпрезу. "А чи не заскочимо дорогою на виборчу дільницю? – сказала Оксана. – Я мушу проголосувати."
"Мушу проголосувати... Що то за відповідальна громадянка!" – по-хорошому здивувалися ми.
За якихось п’ятнадцять хвилин Оксана вийшла з дільниці. "Усе, – з полегшенням звітувала вона, сідаючи до машини. – Ретельно проголосувала проти обох".
Нічого собі! "Мушу проголосувати"... і "проти обох"? Нагадаємо, що у другому турі тоді зійшлися Кучма з Симоненком. До влади рвуться комуністи – а тут "проти обох"!
Як люди щирі, степові, ми не змогли приховати від пані Оксани свого обурення. І тут-таки отримали так само щиру відповідь. Її пам’ятаємо дослівно: "Тільки не треба мене мобілізовувати. Я між двома покидьками не вибираю. Вибачте, не привчена."
Цей випадок згадався нам у 2010-му – тоді, коли Оксана Забужко стала уособленням усіх "противсіхів" (пробачте за ненавмисний каламбур).
Її звинуватили у тому, що Янукович став президентом. На неї вилили і продовжують виливати тонни їдючої слини в форумах. Звісно, перепадає й іншим, але Забужко перетворилася на головну мішень словесної канонади. А з нею – мільйон сто тисяч людей, які прийшли на вибори – витратили свій час і енергію на те, щоб таки висловити власну позицію, не підтримавши обох кандидатів.
Щільність лайнокидання в їхньому напрямку стала настільки високою, що ми не полінувалися і поцікавилися: а скільки "противсіхів" було дванадцять років тому, на виборах Кучми? І швидко знайшли відповідь.
Окрім Оксани Стефанівни третій варіант в бюлетені тоді обрали дев’ятсот тисяч громадян. Тобто ненабагато менше. І зауважте, ніхто не протестував проти цього "ганебного явища".
То що ж сталося такого, що сьогодні саме ці додаткові 200 тисяч стали винними у всіх гріхах – дійшло аж до зміни правопису, і виборчого законодавства, яке скасувало графу "не підтримую жодного"?
Чому, скажіть, будь ласка, всіх собак не повішати на тих, хто просто не прийшов на дільниці? Адже їх було усемеро більше? Чому люди, яким байдуже, хто буде при владі, вважаються нормою, а ті, хто не лінується заявити свою громадянську позицію, оголошуються ворогами?
Звісно, політична сила, яка програла вибори, завжди шукає винних на стороні. А роздратовані люди можуть бути дуже й дуже агресивними. Але будь-який психолог підтвердить, що роздратування швидко минає, агресія з часом стишується – у тому випадку, звичайно, якщо маємо справу не з психічною хворобою. Або коли причиною агресії не є службовий, так би мовити, обов’язок.
Дослідження психічних хвороб залишимо психіатрам. А зі службовим обов’язком варто розібратися докладніше. Бо складається враження, що боротьба із "противсіхами" насправді є боротьбою за збереження "статус кво" в українській політиці. Саме тому у цьому питанні злилися воєдино влада і опозиція, знищивши кляту графу у бюлетені.
І у цьому річищі поставимо запитання: чого домагаються критики Забужко? Її перевиховання? Чи перевиховання отого самого сакрального мільйону виборців? Так це дурне діло!
Люди, які так активно висловлюють свою позицію, не піддаються перевихованню, а особливо за допомогою лайки. Навпаки – ті, хто таки став на горло власній пісні і проголосував у другому турі за Юлію Володимирівну (наприклад, ми), спостерігаючи подібний неадекват, починають розуміти, що помилилися і своїми голосами підтримали політичних гопників.
Чим же так не влаштовують "противсіхи" наших політиків – як владу так і опозицію?
Перш за все - незалежністю мислення вкупі із надзвичайною стійкістю до навіювання. По-друге, активністю у відстоюванні власної позиції.
І тут уже можна зрозуміти занепокоєння електоральних латифундистів. Добре, коли такі люди є твоїми прихильниками, але не дай Боже такого ворога.
Противсіхи є найстрашнішими ворогами усіх без виключення "серйозних" політичних гравців. Бо не піддаються маніпуляціям, і відкидаючи усіх кандидатів, викликають привид нової ідеології, а значить, поступово готують повну і докорінну зміну державних еліт.
Отже боротьба з таким от політичним вільнодумством є нічим іншим, як спробою зберегти існуючу систему. Затискання ідеології між Сціллою-ПР і Харибдою-БЮТ має на меті ліквідацію справжньої свободи думки. А далі – дорога в один кінець.
"Усвідомлення необхідності" швидко приведе нас до бінарності: влада-опозиція, ну а згодом може статися, що кількість партій знову скоротиться до одної. Хіба демократичні прагнення українців не можуть бути реалізовані в межах по-справжньому демократичної партії, скажімо, Партії Регіонів?
Ми вже зізналися, що під час голосування не змогли стати послідовними противсіхами. А тепер скажемо більше – взимку 2010-го ми намагалися організувати інформаційну диверсію з метою примусити цей впертий контингент таки проголосувати за одного з кандидатів. Однак затія зірвалася.
На цьому випадку варто зупинитися докладніше, бо він добре характеризує як ідеологію "противсіх", так і справжню позицію політиків вищої ліги у цьому питанні.
Особисто ми можемо інколи мобілізуватися. Тому не маючи жодних симпатій до Тимошенко, під час виборів усе-таки вирішили, що Янукович – більше зло. На кілька відсотків, але більше.
І щоб врятувати ситуацію, ми спробувати знайти аргумент спеціально для противсіхів. Та ще й такий, який спонукає їх поступитися принципами і все-таки віддати голоси за зло менше, бо воно – умовно українське.
Знаючи, що ідеологічний кістяк противсіхства складають культурно-стурбовані інтелектуали, і одночасно розуміючи, що гуманітарна політика – не найсильніша сторона Тимошенко, ми вирішили, що саме тут можна спробувати знайти стежку для порозуміння.
І справді. Які претензії у інтелектуалів до політика Юлії Тимошенко? А все дуже просто.
По-перше, вона – культурно дезорієнтована популістка. А по-друге – є схильною до авторитаризму. До чого може призвести цей вибуховий коктейль, ми спостерігаємо зараз на прикладі іншого культурно дезорієнтованого авторитариста, який прийшов-таки до влади. Тобто на прикладі Януковича.
Тому в процесі спілкування з колегами виник сценарій, який покликаний був компенсувати головні недоліки Юлії Володимирівни. Кульмінацією сюжету мала стати зустріч Тимошенко із незалежними інтелектуалами – найбільшими її критиками. В результатом зустрічі планувалося підписати спільного меморандуму, в якому Тимошенко бере на себе зобов’язання після виборів дотримуватися затверджених пріоритетів у культурі, освіті, науці тощо. У відповідь інтелектуали стають на горло власній пісні і закликають колег проголосувати за менше зло.
Чим відрізняється такий підхід від звичайних листів підтримки? Та усім. Головною відмінністю є те, що кандидатка у президенти не просто поговорить з людьми, але вперше визнає їх рівноправною стороною. До того ж візьме на себе конкретні зобов’язання – і не вигадані у штабах, а отримані з рук людей, кровно з культурою зріднених.
Як вам така ідея? Нам теж сподобалося, тим більше, що кращої не було. І, як сказано у старому анекдоті, залишилося тільки умовити Ротшильда.
Звичайно, ми не можемо зателефонувати кандидату у президенти на мобільний. Але в Україні є певна кількість впливових людей, які не скидають наші дзвоники. Тому врешті нам вдалося вийти на політтехнологів Юлі, а саме на Олега Медведєва – того самого, який очолює цькування противсіхів, а особливо Оксани Забужко.
Реакція пана Олега нас вразила у саме серце. Вислухавши пропозицію, він уточнив: "Коротше, в якій саме формі ви хочете підтримати Юлію Володимирівну?".
Німа сцена.
Ні, ми не здалися одразу і спробували ще раз пояснити, що не хочемо нікого підтримувати. У нас краща, ексклюзивна пропозиція – формат рівноправного спілкування політика з лідерам суспільної думки. І що саме цей формат може зняти проблему противсіхів. Проте пояснити нічого не вдалося.
А наступного дня ми побачили в інтернеті черговий лист підтримки кандидата Тимошенко когортою відомих дресированих українців.
Далі ви знаєте.
(До уваги тих, хто схоче заперечити наведені вище факти: при розмові був присутній Олег Рибачук. Тож перевірити не складно.)
Отже тепер нам соромно, що у другому турі ми проголосували-таки за Юлію Володимирівну.
Чому? А тому, що віддали голоси за людину, яка привела до Ради продажних покидьків, яких сьогодні іменують тушками.
І попри написане у вироках сидить вона не за міфічні перевищення службових обов’язків, а за те, що включила до своїх списків людей, які при першій можливості вчепилися їй у горло. За те, що судді (як вони розповідали) за Юлиного прем’єрства отримали розпорядження усі спори за участі держави вирішувати на її, держави, користь. Що не було тоді змінено умов утримання в’язнів у Лук’янівці, де Юля сама ж потім і сиділа. А крім іншого – тут, пробачте, про особисте – за те, що її гуманітарний Васюник спустив в унітаз усю державну культурну політику, промінявши її на футбол.
Не знаємо і не хочемо знати, як рівняти між собою зло. Хто більший кат – той, що убив тисячу чи тисячу одного? Гітлер чи Сталін? Пол Пот чи Мао? Розбирати лайно по сортах, щоб проголосувати за менш смердюче? Пробачте, більше не будемо.
Тому восени ми проголосуємо за... А до речі, за кого голосуватимемо восени? Невже знову проти всіх?.. Щось воно все-таки невдобно...
Еврика!
Восени ми проголосуємо за тих, хто вже зараз почне діалог із лідерами суспільної думки у найважливіших сферах – культурі, інформаційному просторі, економіці, соціальній, зовнішній політиці. Не обмежиться традиційними обіцянками у колі ретельно відібраних конформістів, а запросить найавторитетніших незалежних експертів і просто перед їхні очі візьме на себе чіткі зобов’язання.
І головним із цих зобов’язань має бути таке: за рік після виборів зібрати тих самих людей, публічно звітувати про те, що вдалося зробити, що ні, і терпляче вислухати їхній присуд. Бо без цього механізму будь-які обіцянки знову перетворяться на цяцянки – ексклюзивну радість для дурнів.
Брати Капранови
