Про дійсність і мрії

Чим ближче 19 грудня, день запланованого саміту ЄС – Україна, тим частіше з’являються в українських мас-медіа статті, які можуть справити враження, що рішення про те, що відбуватиметься в цей день і яким шляхом Україна йтиме в напрямку Європи, приймається в Берліні, а не в Києві чи Брюсселі.

Ці статті характеризуються різною близькістю чи віддаленістю від Німеччини – це нормально і належить до політичної дискусії.

Проте читаючи ту чи іншу статтю, виникає згадка про радянську політику часів Брежнєва: пробуджується ворожість, підігріваються настрої – і пахне замовною роботою.

Зринає враження: "welcome back in the USSR" ("ласкаво просимо знову до СРСР"). Чи таким має бути шлях до Європи?

Про німецьку політику щодо України багато домислюється, але наші справжні цілі абсолютно прості: наближення України до ЄС, що передбачає також часткову інтеграцію (наприклад, енергетичне співтовариство), поки що не ставлячи сьогодні питання про вступ; поглиблення демократії та засад правової держави; розбудова двосторонніх контактів у галузі економіки та культури; допомога в проведенні реформ в економіці та створенні ліпших умов для інвестування; сприяння Україні в тому, щоб вона стала надійною країною-транзитером газу і тим самим підвищення енергетичної безпеки Європи.

Німецька політика спрямована на те, щоб сприяти розвитку європейських стандартів в Україні. Це політика, яка не відрізняється в принципі від тієї, яка проводилася щодо таких держав, як Польща, Словаччина чи Естонія в 90-х роках – підтримка цих країн у їхній пристосованості до ЄС.

Для Німеччини місце України – в Європі, так само, як і Росії, хоча більша частина її території розташована в Азії.

Проте Україна – на відміну від Росії – прагне інтеграції з Європейським Союзом. У Законі України про засади внутрішньої та зовнішньої політики від 1.7.2010 р. однозначно зафіксовано, що "забезпечення інтеграції України в європейський політичний, економічний, правовий простір з метою набуття членства в Європейському Союзі" є пріоритетом.

Тому для України мають застосовуватися дещо інші, строгіші мірки. Українські уряди довго боролися за те, щоб розширену угоду було названо "Угодою про асоціацію", про що й було домовлено під час візиту Федерального канцлера Меркель до Києва в липні 2008 року. Після підписання та виконання Угоди про асоціацію жодна інша країна не буде так тісно пов’язаною з ЄС, як Україна.

Всередині Європейського Союзу Німеччина як один із засновників і з огляду на свою вагомість відіграє провідну роль, але всередині ЄС діє в згоді зі своїми партнерами й не посідає там жодного особливого місця.

ЄС приймає свої зовнішньополітичні рішення консенсусом. Відбувається щоденний інтенсивний обмін думками. Спроби розділити країни-члени ЄС, а частково й спрямувати одну проти іншої, досить відчутні і в Києві, але вони не принесуть плодів.

Спільний інтерес Європейського Союзу в політичних питаннях майже завжди веде до спільного результату. Хоча тепер, звісно, певну роль відіграє і те, що в минулому були легко прийняті рішення, які нині мають гіркі наслідки.

ЄС зрозумів, що не можна вирушати шляхом, який недостатньо підготовлений і не дає надії на успіх; те ж саме стосується й України.

Німеччина в цих рамках діє, усвідомлюючи свою відповідальність за майбутнє Європейського Союзу, і не лише під час нинішньої фінансової кризи, а й у плані подальшого політичного розвитку.

Тому помилковим є улюблене в українських мас-медіа твердження, що Німеччина начебто орієнтує свою політику на Москву і заради своїх економічних інтересів навіть готова відсунути Україну на задній план. Це не враховує вирішальну спонуку німецької політики: фундаментальне значення для Німеччини має не політична воля Росії або навіть національна економічна вигода, а майбутнє Європейського Союзу, його доля.

Звісно, Німеччина має чудові економічні стосунки з Росією та розбудовуватиме їх і надалі. І, звичайно, газ відіграє у німецько-російських взаєминах певну роль. Німецькі фірми десятиліттями успішно імпортують російський газ; але робити з цього висновок, що Німеччина готова через це кинути Україну напризволяще, неправильно, навпаки: Німеччина була і залишається готовою зробити свій внесок, щоб транзит газу через Україну був забезпечений і йшов усім на користь.

Точно так само німецькі підприємства із задоволенням розширили б свою діяльність в Україні й інвестували б тут. На жаль, інвестиційні можливості протягом останніх років погіршилися, економічна діяльність непрозора, правова ситуація непевна, а державні замовлення спрямовуються часто туди, де, здається, вигідніше.

Нині ЄС опинився перед питанням, чи можна буде успішно завершити ще в цьому році Угоду про асоціацію з Україною, щодо якої ведуться переговори вже протягом кількох років. І це в ту хвилину, коли в Європейського Союзу виникли серйозні сумніви в тому, чи українське керівництво справді щире в своїх словах щодо європейської інтеграції. Сумніви ці щодня дедалі зростають.

При цьому судові процеси та перебільшене застосування арештів щодо колишніх членів уряду – лише верхівка айсбергу різних турбот. Ще під час візиту Президента України до Берліна 31 серпня 2010 року висловлювалося занепокоєння з приводу тиску на ЗМІ.

До цього щодня додаються й інші турботи: тиск на підприємства з боку органів безпеки, обшуки адвокатських контор, незважене застосування такого запобіжного заходу, як попереднє ув’язнення, сфабриковані процеси, щоб розставити своїх прихильників на всіх можливих посадах і багато іншого.

Німеччина зі своїми партнерами не може заплющувати очі на такий розвиток подій.

Всі найважливіші політичні сили в Україні бажають укладення Угоди про асоціацію. Але хто знає Європейський Союз, бачить, що самого цього бажання не досить, аби відкрити шлях до Угоди про асоціацію.

Якщо керівництво України постійно зневажає те, що турбує ЄС і провідних європейських політиків, то тоді країні в цілому нема чого розраховувати на успіх у ЄС. Це стосується як Києва, так і інших європейських столиць.

Лише після рішення Ради Міністрів, себто за одностайності всіх членів, Європейський Союз буде готовий до підписання Угоди про асоціацію та запровадження процедури ратифікації в парламентах.

Задля цього має знову принципово переважити впевненість у тому, що Україна справді крокує шляхом європейської інтеграції. І в цьому напрямку повинні бути чіткі кроки.

Кожному українцеві повинно бути зрозумілим: шлях до ЄС, яким вирушає чи не вирушає Україна, цілком і повністю залежить від українського керівництва та українського народу.

Якщо не вдасться підписати Угоду про асоціацію, то причини цього слід шукати лише в себе і у власній політиці.

Німці розуміють мрії українців про Європу, їм зрозуміле бажання жити в складі Європейського Союзу як шанована держава, вільно подорожувати, бути європейцем серед європейців.

І ми, німці, мали мрії після Другої світової війни, тож можемо вважати себе щасливими, що ці мрії здійснилися. Була мрія про єдність Німеччини, розшматовану під час холодної війни. Німеччині довелося сорок років чекати на падіння Берлінського муру – подію, яку вибороли німці в НДР. То була мрія жити в Європі в оточенні друзів і партнерів. І ця мрія справдилася після падіння комунізму.

Ми бачили, як уряди й народи країн вишеградської групи, Балтії та інші намагалися робити все, щоб стати партнерами в Європейському Союзі. Тож завдяки неймовірним зусиллям країн-партнерів це сталося на диво швидко.

І ще є мрія остаточно об’єднати континент, подолати ще наявні розколини на ньому, щоб ще й інші країни стали справді демократичними, в яких є місце ринковій економіці та правовій державі. Ось за це ми виступаємо. І сподіваємося, що Україна й українці першими на сході континенту здійснять свої мрії. І тоді справдиться мрія про "єдину Європу".

Автор: Д-р Ганс-Юрґен Гаймзьот, посол Федеративної Республіки Німеччина в Україні