"Справа 9 березня": їм спокій тільки сниться...
На початку грудня ГПУ витягла з небуття справу десятилітньої давнини – "справу 9 березня" і почала наново допитувати її фігурантів. Власне, ті, кого нині викликають на допит, вісім років тому вже були засуджені та відсиділи свої терміни. 25 грудня 2002 року Голосіївський суд Києва оголосив вирок у цій справі й, як здавалось, поставив у ній крапку.
Але один із дев'ятнадцяти обвинувачених – Андрій Шкіль – був обраний народним депутатом по мажоритарному 121-му округу Львівщини, а справа проти нього – "виділена в окреме провадження". У слідчих було вдосталь часу, щоб звернутись до ВР по зняття недоторканості зі Шкіля та відправити його за грати.
У принципі, "органи" й не полишали працювати над такою можливістю. Розслідування щодо Шкіля перманентно тривало всі вісім років. І до Ющенка, і при Ющенкові. У гепеушно-есбеушному господарстві нічого не пропадає намарно. Люди ще можуть зникати, але справи – у жодному разі.
"Газета по-киевски", посилаючись на свої джерела в ГПУ, пише про те, що справа щодо Шкіля фактично завершена. Але щоб поставити перед парламентом питання про зняття з нього депутатського імунітету, потрібно дещо "освіжити" покази інших обвинувачених. Якщо це дійсно так, і нинішні допити є лише формальністю, то зміст цих показів уже не має жодного значення.
У "справі 9 березня" так повелося від самого початку: ніщо не мало значення – ані явно замовний характер справи, ані відсутність доказової бази, ані недорікувата ахінея, яку плели на судових засіданнях "постраждалі" міліціонери. І річ тут не в Шкілеві й не в конкретних персоналіях.
Корінь зла – у системі, яка породила цю справу і яка за останнє десятиліття не змінилась ні на йоту.
Події, що передували 9 березня 2001 року, є загальновідомими. Як загальновідомим є й початок першого в Україні політичного процесу, котрий завершився засудженням обвинувачених до різних термінів ув'язнення – від двох до п'яти років. Звісно, є й такі штрихи, котрі помалу забуваються: приміром, те, що санкція на прослуховування офісу УНА-УНСО була видана задовго до початку "масових безпорядків".
А видав її суддя Апеляційного суду Григорій Зубець – той самий, який головував у 1984-му на процесі дисидента Володимира Марченка. Ось така спадковість судових традицій.
Як зауважив Володимир Чемерис у недавній статті на "УП", справа 9 березня – то взагалі окремий сюжет.
Так воно і є. Чого вартий лише обвинувальний висновок, написаний групою слідчих СБУ, до складу якої входив не один десяток осіб. Керівником цієї групи був полковник СБУ Микола Герасименко, який при Ющенкові дослужився до заступника голови СБУ.
Ющенко використає Герасименка в 2006-му, щоб позбутися тодішнього очільника СБУ Ігоря Дріжчаного. Тоді ж розпочнеться й кар'єрне сходження Герасименка. Прихильність Ющенка пояснюватимуть тим, що буцімто в часи помаранчевої революції Герасименко порушив кримінальну справу за сепаратизм. Хоча насправді це зробив Микола Обіход.
Сам же Герасименко вславився злиттям компромату на Дріжчаного та стукачеством на іншого свого начальника – Анатолія Головіна, який у 2001-му курував "справу 9 березня" і відмовився саджати учасників акції, заявивши, що краще напише рапорт про відставку.
Хоч сам Герасименко не вартий і чорнил, якими пишеться його ім'я, проте цікавий саме як продукт системи, як один із чисельних її гвинтиків. Гвинтиків, якими не бридяться, навпаки – вкручують їх у потрібні місця, і "e la nave va". Корабель пливе.
Той-таки Ющенко не дав собі труду не те щоб провести люстрацію старих кадрів, а бодай не сприяти їхньому підвищенню.
Помаранчевий президент нагородив і Герасименка, і декого з тих, кого Герасименко ж і посадив. Щоб нікому не було прикро.
Дарма що сам Ющенко казав на початку 2002-го у львівській Політехніці: "Ці хлопці (тобто обвинувачені) сидять за Україну". Його майбутній приятель Герасименко писав у цей час в обвинувальному висновку, що потерпілий ім'ярек отримав від "цих хлопців" удар каменем по голові, що "спричинив ушкодження суглобу лівої ноги".
Але повернемось у вересень 2001 року. Перед слідчими та перед судом тоді постала суттєва проблема.
Адже законодавець зробив усім сюрприз: з нового Кримінального кодексу вилучили 71 статтю, "масові безпорядки" – за нею й заарештовували підсудних. Справу слід було закривати. Або перекваліфіковувати: "масовим безпорядкам" у кодексі-2001 відповідали "масові заворушення" та "групове порушення громадського порядку". За порушення давали 6 місяців тюрми або штраф, за заворушення – від п'яти до восьми років.
Різниця суттєва, але СБУ не квапилась з вибором.
Матеріали справи були вже в суді, а слідчі так і не вказали на те, який саме злочин, на їхню думку, скоєно обвинуваченими. Суд не мав брати до рук такий сирий документ. Ба більш, не мав вдаватись до власних інтерпретацій, бо це не його завдання.
Зрештою, вибір було зроблено, ясна річ, на користь "масових заворушень".
Але це ще не кінець історії.
Є інформація, що у випадку зі Шкілем слідчі знову коливаються відносно статті, за якою буде висунуте обвинувачення. І що не виключений варіант із поверненням до 71-ї статті кодексу 1960 року. Нонсенс? Ще б пак. Але після скасування політреформи нема чому дивуватися.
Україна – не Британія, де "велику хартію вольностей", прийняту в 1215 (!) році, ніхто не відмінив і по цей день. Стабільність довжиною у вісім століть – це не з нашим пострадянським щастям.
Право в Україні не існує. А закони та кодекси, частково успадковані з радянських часів, застосовують згідно з вимогами політичної кон'юнктури.
Стаття ж 71 КК УРСР відзначається особливо жорстким покаранням. Максимальний термін, згідно її санкції, – п'ятнадцять років ув'язнення. Навряд чи це загрожує Шкілю. Але при бажанні ВР знайде 226 голосів за зняття депутатської недоторканості.
Як сюжет розвиватиметься далі – це, знову ж таки, залежатиме від "злоби дня".
До речі, за СРСР 71-а стаття в кримінальних справах майже не фігурувала. За виключенням одного-двох випадків локальних повстань у місцях позбавлення волі. За незалежної України прецедент її застосування створити так і не вдалось, але все ще попереду. Чи то пак позаду – там, де минуле, яке нас не відпускає.
Бо ж іще раз повторюю: справа не в доброму (?) Ющенкові й не в злому Януковичеві.
На першого, щоправда, покладались сподівання в тому, що він бодай спробує підірвати існуючу систему. Наприклад, пролобіює зміни до законодавства, які заборонили б прокуратурі одночасно й займатися слідством, і підтримувати обвинувачення в судах. Такого немає в жодній цивілізованій країні.
Уже за одне це Ющенко заслуговував би на пам'ятник. Принаймні в рідній Хоружівці.
Що ж стосується Януковича, то IQ людини, яка плутає геноцид і генофонд, не дозволяє сподіватись, що він дасть собі раду з тонкощами юриспруденції. Не в коня корм.
Ось тому зараз генпрокуратура й перебрала до своїх рук віжки від слідчих СБУ та поганяє "справу 9 березня". Сама розслідує, сама обвинувачує, сама вирок пише. Так було й так буде, доки щось не зміниться в глобальних вимірах.
Загалом зі "справою 9 березня" і тією її частиною, що "виділена в окреме провадження", відбувались дивні та взаємовиключні речі.
У грудні 2004 року досудове слідство щодо Шкіля було зупинено. У листопаді 2005-го – матеріали справи направлені до ГПУ для "подальшого досудового слідства".
Далі – взагалі несподіваний поворот. У 2006 році генпрокуратура сама виступила ініціатором перегляду "справи 9 березня" у Верховному суді. А тодішній заступник генпрокурора Віктор Кудрявцев особисто прорік такі слова: "диспозиція статті 71 передбачає відповідальність за організацію масових безпорядків, а вони (засуджені) були учасниками".
"Фактично не було заподіяно тілесних ушкоджень жодній цивільній особі, не було підпалів, знищених будівель, житла чи державних установ. Був лише опір представникам правоохоронних органів. За таких обставин ми вважаємо, що підсудні не повинні нести відповідальність за масові заворушення, і вирок підлягає скасуванню", – резюмував Кудрявцев.
Не минуло й чотирьох років із тих пір, як підлеглий Кудрявцева – прокурор Кузовкін – вимагав для фігурантів справи максимального покарання.
В якій би ще країні прокуратура так легко й безболісно пережила подібний когнітивний дисонанс? А наші прокурори не тільки пережили, а й пішли на підвищення.
Щоправда, не зовсім добровільно взявся Кудрявцев у 2006-му за цю справу. Шкіль звертався з депутатськими запитами до Ющенка, а той підтримав звернення щодо закриття в ній провадження "через неправильне застосування норм кримінального та істотне порушення вимог кримінально-процесуального законів".
Гарант Конституції, як бачимо, став на бік "хлопців, що сидять за Україну". Зауважте, на той момент усі "хлопці" були на волі, але з тавром кримінальних злочинців. Тож Різницькій volens-nolens довелося брати на себе цей клопіт і вступитися в суді за тих, кого вона ж сама й посадила.
Але якось сталося, що генпрокуратура з'явилась до ВС "непідготовленою". Чи обтяжувала себе ГПУ обсервацією всіх томів справи – невідомо. Але переконати суд їй не вдалося.
7 квітня 2006 року судді не знайшли підстав для скасування вироку учасникам УБК.
Аргументи Кудрявцева і Ющенка не спрацювали. Гарант умив руки, колишні підсудні лишились при своєму статусі, а Шкіль – на гачку.
Незабаром після того його справа взагалі "загубилась". ГПУ повідомляла, що всі матеріали – у СБУ, а СБУ – що в ГПУ. "В якій руці", угадати не вдалось. Напевно, в обох жменях. А, можливо, як писав пару років тому сайт "ОРД", частина "справи 9 березня" і досі зарита в гаражі Герасименка. Про всяк випадок та про чорний день.
Наступного разу про "справу 9 березня" згадали в 2007 році.
Парламент було розпущено, і депутати лишились без імунітету. У цей час нардеп від ПР Владислав Забарський нагадав керівництву ГПУ, що слідство по Шкілю так і не завершено. Забарський пройшов до парламенту й в 2010 році – дякуючи переходу у виконавчу владу нардепів із топової частини свого списку, звільняючи, таким чином, депутатські місця в його "хвості".
Тоді, у 2007-му, речники ГПУ відповіли Забарському, що слідство в справі, "виділеній в окреме провадження", призупинено. З точки зору закону це є повною маячнею.
Бо 206-а стаття КПК чітко визначає випадки, коли зупинення досудового слідства є можливим: коли не встановлена особа того, хто скоїв злочин, або ж якщо підозрюваний ударився "в біга". А стаття 212 КПК говорить про те, що будь-яке кримінальне провадження мусить закінчитись або передачею справи до суду, або її закриттям.
Третього тут не дано.
Та коли в країні все побудовано на відсутності відповідальності, правовий хаос породжує новий порядок. Точніше, антипорядок.
І якщо Ющенко не мав права впливати на рішення Верховного суду в 2006-му, то він мусив принаймні вимагати, аби слідчі довели справу по Шкілю до кінця. І передали її до суду, або закрили за відсутністю складу злочину.
Натомість справу мусолять по цей час. Тримають у режимі очікування.
Звичайна практика карально-слідчих органів, наявних в Україні: довести все до абсурду, заплутати сліди, переставити все з ніг на голову, і – чекати. Чи то вітру змін, чи то наказу звести курок.
І хай логіка, здоровий глузд і буква закону сто разів говорять про те, що розслідувати ушкодження суглобу лівої ноги протягом цілого десятиліття просто неможливо й навіть непристойно. Це мало кого хвилює. В усякому разі – не тих, хто мав би нести відповідальність за подібні речі.
Колишні підсудні в "справі 9 березня", що вже по другому колу спілкуються зі слідчими, говорять, що їх запитують про багатьох активістів УБК. Про Шкіля, Луценка, Чемериса, Донія тощо. Іншими словами, готують досьє, "шиють справу".
А між тим ще в 2003 році ПАРЄ звернула увагу на те, що в Україні є політичні в'язні.
Та на це було глибоко наплювати всім трьом президентам України, які почергово заступали до її керма. А це означає, що справи наші – кепські.
За подібними плювками не видно того самого "покращення життя", яке в тій чи іншій словесній формі обіцяв нам кожен із них.
Наталія Лебідь, спеціально для УП
