Ще раз про політичну волю
Один з феноменів української влади – дефіцит так званої політичної волі. Тут йдеться не про прагнення влади, не про прагнення більших грошей, а про здатність особи, що вже має владу як знаряддя, скористатися з неї для здійснення перетворень в державі, в суспільстві. Як правило – всупереч спротиву безлічі перешкод, але з чітким баченням стратегічної перспективи.
Українські лідери демонструють навіть зворотну залежність між прагненням влади й політичною волею до розвитку країни. Кучма, Ющенко й Тимошенко мали забагато першої, але, як виявилось, зовсім замало останньої.
Прозріння громадян наставало щоразу швидше. Але сама плутанина між очікуваннями й реаліями все ще не подолана.
Тепер настала черга Януковича. Наразі – яскравого носія нібито бажаних якостей.
Чоловік має чимало вторинних вольових ознак, опозиція ніжно зве його "бульдозером", не залишаючи сподівань на делікатне поводження такого персонажа в порцеляновій крамничці.
Про те, що він "битиме сильно, але акуратно" – ніхто ніколи й не мріяв.
Практика ж показала, що він діє не лише не акуратно, але й не надто сильно, спасувавши перед протестами підприємців після ухвалення Податкового кодексу, і навіть скорочення свого уряду провівши таємно вночі, побоюючись саботажу з боку власних підлеглих.
Направду, імідж Януковича як лідера з "політичною волею", окрім численних лизоблюдів з його команди, в цих сумнівних умовах найбільше підтримує опозиція, підшуковуючи йому страхітливі епітети. А також власною бездіяльністю, погано прихованою за шаленим галасом.
Опозиціє! Люби Януковича! Інакше він помститься за твій програш твоєму виборцю!
Віктора Януковича теперішня опозиція вмостила у владу як найкращу з усієї української еліти кандидатуру на роль "мавра", котрому належить забруднитися в непопулярних реформах і піти. Зроблено було для цього більше, ніж міг витримати який завгодно електорат.
А коли Янукович таки став президентом і Конституційний Суд повернув йому повноваження Кучми – опозиція навіть не зробила подання в той таки КС щодо термінів наступних парламентських виборів.
В повній тиші, не так, як шоу Тимошенко й Турчинова біля ГПУ, відбувається судова тяганина навколо позовів пана Катеринчука проти ЦВК щодо весняних виборів до ВР.
Не зроблено конституційного подання і стосовно ухваленого з тотальними порушеннями регламенту оновленого закону про Кабмін. Хоча сам КС дав нарешті в руки опозиції, доки в ній налічується хоч би 45 депутатів, це дуже дієве знаряддя – оскарження законів через порушення процедури.
Навіть до протестів підприємців опозиція приєдналася виключно в стилі "ми орали". Не забувши при цьому закликати до "сусанінського" референдуму про довіру до влади.
Яка дивна бездіяльність! Яке удаване безсилля! Чого, менше з тим, не скажеш про успіхи на європейській "правозахисній" арені…
Таємниці нема. Президент виконує спільно покладену на нього правлячим класом місію: завершити, нарешті, в Україні перехідний період від соціалізму до капіталізму, тепер вже в системі трудових відносин та соціального захисту.
Мета: підтримати конкурентоздатність досі не реформованих галузей виробництва, де зосереджені великі капітали, додатково знеціненою і мобільною робочою силою.
Для чого здійснити "пролетаризацію" щойно народженого середнього класу, який вимушений покинути своє гонорове "противсіхівство", і має звернутися по захист до популістів з теперішньої опозиції.
Самим олігархам, за великим рахунком, все одно, хто саме зробить для них цю послугу – вивільнить дешеву робочу силу, придушивши чи забалакавши спротив. Вони і на помаранчевих сподівалися, непогано багатіючи біля них з перервами на "перевиховання".
Тепер оце горнуться до Януковича.
То чи януковичева це політична воля, чи гра в піддавки його так званих опонентів – питання не риторичне. Оскільки сам Янукович вочевидь не впорається. І "політична воля" опозиції ще знадобиться не лише для створення шумових ефектів.
Кінець тіньового "суспільного договору"
Об’єктивні підстави для перебудови соціальної сфери назріли й перезріли давно, ще за Кучми. Бо вже тоді вона докорінно суперечила відновленій приватній формі власності і процесу первісного накопичення великих капіталів.
Але, по-перше, тоді в соціально-бюджетному секторі ще були чималенькі ресурси для розквіту тіньової економіки, збір врожаю з якої резервувався на "чорний день". І оце лишень нині він настав.
А по-друге, народжувана тоді політична і економічна еліта, здійснюючи велику прихватизацію і розподіляючи між собою ресурси, знайшла спосіб саме в цій галузі дрібної торгівлі та послуг дати такого собі хабара активній частині населення, викинутій з виробництва, науки й освіти – аби годували себе, своїх дітей і пенсіонерів, й не лізли на барикади. Просто й зі смаком: НЕП пострадянської епохи.
Не надто складна, але дуже продуктивна структуризація того простору з допомогою спрощених систем контролю й платежів дозволила всім зацікавленим жити самим, давати жити іншим, й нагору піднімати, й навіть (а от це заплановано і не було!) до суспільної структуризації й політичної активізації вдаватись.
Власне кажучи, саме тоді тіньова економіка перетворилася на справжню, співмірну з ринковими цінами, з інтенсивними міграційними процесами тощо – систему "соціального захисту", себто виживання українців.
Як тепер відверто кажуть протестанти-підприємці, склався такий собі суспільний договір: верхи крадуть своє, низи ніц не платять державі і виживають самостійно.
Тіньовий додаток до офіційної Конституції, схваленої, до речі, тоді ж.
А вже потім майстри великих оборудок "сіли" й на цю життєдайну сферу. Було вироблено машину продукування пільг для все нових і нових верств громадян, галузей підприємництва, вільних зон тощо. Під брендами пільговиків, згадуваних в держбюджетах, склалися цілі внутрішні офшори.
Далі пішло, навпаки, продукування найзапеклішого регламентування всіх цих галузей, що надбудувало над звичайними мафіями чиновницькі й силові дахи…
Кожна нова влада час від часу влаштовувала тут певні "шмони", якісь лазівки прикривались, потім знов відкривались.
Бувало, гинули за базари люди, навіть від снайперських пострілів…Але держава в державі жила й квітла.
І "політичної волі" реформувати її не вистачало, особливо у Ющенка з Тимошенко, зобов’язаних цьому середовищу помаранчевою революцією. Якнайкраще сприяла "розквіту" сфальшована Конституція 2004 року. Саме тому її в законний і спокійний спосіб свого часу і не прибрали.
Нині ж внутрішні ресурси цього соціально-економічного конгломерату вичерпали себе, передусім саме в тіньовому вимірі. Дуже допомогла світова криза, яка зжирала тіньові гроші так само енергійно, як і офіційні.
Отримувати з цього казана свою реальну пайку вже не можуть навіть найвищі кола української еліти. Останні ж політичні навари були зібрані під час президентських виборів.
Золоті яйця в цієї курки скінчилися. Залишилось її зарізати…
Це й примусило владну еліту, нарешті, тіньовий "суспільний договір" розірвати в односторонньому порядку. Так само несподівано, як було скасовано тимчасову Конституцію-04.
І можна було б лише аплодувати авторам реформи, аби вони зліквідували систему бюджетних пільг як мережу внутрішніх офшорів і як мафіозний дах для дрібного й середнього бізнесу.
Разом із славетною дерегуляцією це відкрило б шлюзи для приватного підприємництва, розширило б і податкову базу. Що дозволило б пустити кошти на профтехнавчання молоді й підготувати кадри для обіцяного росту виробництва.
Звісно, одночасно закрити зовнішні офшорні дірки для великого капіталу, як то кажуть – задля справедливості – теж не завадило б.
Але МВФ, здається, світову систему офшорів ще закривати не наказує, тож це може вважатися "антиринковим заходом".
Та й діяти в дусі сталінської індустріалізації – більше скидається на "політичну волю". Яка органічно потягне за собою й "сильну руку".
"Зайві" права
Експеримент з Податковим кодексом, а також докладні аналізи проекту Пенсійної реформи свідчать, що планам Януковича заважають… конституційні права українців. Ті, яких не зачіпала реформа 2004 року і які досі ще так відрізняють Україну від Росії.
Але всі кроки Януковича свідчать, що коли в нього і є політична воля, так це саме щодо усунення цих принципових розбіжностей.
Тому немає жодної гарантії, що в певний момент у ВР не знайдеться 300 голосів, які, нарешті, візьмуться правити Конституцію саме в царині скорочення громадянських прав.
А якщо опозиція, замість завалювати Конституційний Суд поданнями про порушення процедури, починаючи з "жахливого" бюджету, ще підіграє владі з підготовкою якогось референдуму, то одразу може бути зачеплене й питання мови, й позаблоковості, та й того ж таки флоту…
Можливо, якби не раптове рішення КС щодо скасування Конституції 2004 року, – ці зміни б уже реалізовувались.
Ірина Погорєлова, спеціально для УП
