Лабіринти Януковича
Гаряче, спекотне літо 2010 року здається зупинило політичну динаміку в Україні. Ключові владні фігури перебували у довготривалій відпустці, опозиція опинилися в кадровому та концептуальному нокаутах, засоби масової інформації залишилися без новин, суспільство затамувало дихання.
Втім на тлі публічного політичного штилю, примарного спокою у сформованій вертикалі актуальною, трендовою топ-темою серед політично-небайдужого авангарду суспільства стало питання: яка мета у архітекторів вертикалі влади?
Який політичний, економічний курс проводитиме влада?
Навколо якого інституту або персони відбуватиметься елітна та електоральна консолідація?
Лабіринт вертикалі
Достатньо легко президент Янукович відформатував більшість в парламенті, повернув адміністративні важелі управління, наповнив адміністративно-бюрократичну систему лояльними кадрами.
Але для влади залишається проблемою, яким чином вишколити під чітку вертикаль ЗМІ, що вже працюють як самодостатні бізнес-корпорації, як розмовляти з громадянським суспільством, яке в жодному разі не готове змиритися з наступом на засади української ідентичності, як будувати діалог з експертним та інтелектуальним середовищем, яке знаходиться на боці суспільства, а не еліт.
На ці питання президентські конструктори поки що не мають відповіді.
Щоб оцінити, чи можлива дієздатна вертикаль в Україні, потрібно відповісти на питання за яких умов можлива вертикаль, яка група може бути опорою ефективної вертикалі?
Вертикаль має сенс, коли вона доходить до суспільства, перетворює соціальні зв'язки на патерналістські зразки. До того ж вертикаль може бути ефективною тільки тоді, коли сформувався опорний клас, який підтримує та утримує систему, бере на себе функції суб'єкта політичного режиму. Окрім цього опорний клас - це економічний клас, що стає опорою президентської влади.
Наприклад, таким класом в Росії стали силовики, що було пов'язано з певними загрозами національній безпеці та державним курсом політичного класу на збереження цілісності країни. В Білорусі з її індустріально-промисловою однорідністю таким класом виступає промислово-менеджерська еліта.
В Україні так склалося, що прошарок силовиків не став впливовим, оскільки після набуття незалежності не було серйозних викликів національній безпеці, та взагалі Україна, відмовившись від ядерної зброї, розвивається як пацифістська країна.
На відміну від Білорусі в Україні промисловий, індустріальний капітал сконцентрований на Сході, банківсько-фінансовий - в Києві, а в Центрі та Заході переважає економіка середнього бізнесу. Україна настільки розпилена та розпорошена країна, що знайти спільний знаменник достатньо складно. Мабуть кожен український президент намагався це зробити, зважаючи на наявні можливості та ресурси.
Однак проблема Януковича полягає в тому, що українське суспільство, хоча й має запит на "сильну руку", все ж таки налаштоване на демократичний розвиток і в цілому не сприймає наміри правлячого класу обмежити демократію, конкурентні вибори, свободу слова.
Крім цього, на відміну від Білорусі з її структурованим промисловим потенціалом та Росії - з її енергетичним, вуглеводним ресурсом, Україна не має достатнього економічного джерела соціального благополуччя.
Саме загальнонаціональний розвиток промисловості Білорусі та наднаціональний характер російського "Газпрому" економічно та соціально цементують відповідно білоруську та російську націю. А в Україні ідея "Донбас годує всіх" тільки посилює розкол між Сходом та Заходом.
Іншими словами, для того, щоб "закрутити гайки", владі не вистачає ані відповідної громадської підтримки, ані ідеологічного ресурсу, ані значних фінансово-економічних ресурсів для підтримки високих соціальних стандартів.
А дешевого авторитаризму, як кажуть в народі, не буває.
Більш того, сучасна структура економічних можливостей відрізняється від початку 2000-х років, коли була сприятлива зовнішньоекономічна кон'юнктура, а видатки бюджету йшли на соціальні виплати.
З середині 2000-х активно розвивалося споживче кредитування, ринок банківських послуг, формувався середній клас. Сучасні економічні умови, коли бюджет пустий, а дефіцит великий роблять Україну більш залежною від зовнішніх кредиторів.
Останній кредит МВФ, який отримав уряд, примушує владу проводити ультраліберальну економічну політику. А саме ліберальні реформи викликають в суспільстві найбільшу недовіру, оскільки носять шоковий характер. Звідси можливості для розширення авторитарної влади Януковича стають ще більш обмеженими.
Лабіринт легітимності
Президент Янукович оголосив, що влада налаштована на проведення економічних реформ.
На який клас або гегемон може спиратися Янукович як архітектор реформ? Поки що роль квазі-гегемона доводиться виконувати його виборцю, який за своїми соціально-економічними інтересами не є однорідним.
Парадокс полягає в тому, що його електоральна база мобілізована по гуманітарним питанням, але в соціально-економічному розрізі не має однорідних інтересів. З одного боку, багаті, власники, олігархи, а з іншого - бідні, наймані працівники, бюджетники.
Економічна політика уряду не може одночасно задовольнити і перших, і других. Якщо олігархи отримали 30% знижку на газ, то бюджетники навпаки - 50% підвищення ціни на газ.
Тому, як тільки влада почне проводити так звані "непопулярні реформи", тобто реформи, головний тягар яких буде покладений на пересічного виборця, великий рейтинг очікування Януковича досить швидко стане рейтингом розчарування.
Відсутність консолідованої соціально-економічної опори політичного режиму штовхають зодчих президента на пошук додаткових адміністративних, інституціональних, плебісцитарних підпірок.
Янукович робить ставку на розбудову "вертикалі влади", підмінюючи стратегічне управління державою технічною керованістю адміністративно-бюрократичної системи.
Звідси - намагання упорядкувати, звести до єдиного джерела управління всі інститути - уряд, парламент, губернаторів, мерів, органи місцевого самоврядування, поступово вмонтовуючи їх в систему виконавчої влади.
Для Януковича держава ототожнюється з владою. Але президент - не глава виконавчої влади, а глава держави. Президент таким чином сам до кінця не розуміє, для чого йому потрібна владна вертикаль і яку роль він має виконувати.
Слабка легітимність президента примушує його шукати "законні" технології посилення власної легітимності. Таким є бажання провести конституційний референдум, який фактично буде означати референдум довіри до Януковича.
Отримавши на референдумі, в тому числі, завдяки адміністративному ресурсу, 60-70% підтримки, можна буде забути про результати другого туру президентських виборів, та й про вибори як вибір взагалі. Янукович отримає мандат і легітимність пострадянського типу.
Янукович також намагається компенсувати дефіцит легітимності за рахунок перебудови політичного, культурно-історичного та ментального ландшафту української державності, спираючись на електоральні настрої Півдня та Сходу.
В цьому відношенні стає зрозумілою ставка Януковича на розширення православної ідентичності (президентська підтримка візитів Патріарха Кирила), що має сприяти перетворенню української національної ідентичності на православну наднаціональну.
Але це ніщо інше як прив'язання України до великоросійської ментальної географії.
***
Фактично цим спекотним літом визначиться політична повістка на 2010-2012 роки.
Парадокс ситуації полягає в тому, що проводити реформи без політичного курсу неможливо. А саме політичного, державного курсу влада не здатна сформулювати.
Яка місія, номінація у президента Януковича? У першого президента Кравчука була номінація президент становлення України, наступний за ним президент Кучма був президентом економічного відновлення, створення економічних засад держави. Президент Ющенко був архітектором націобудівництва.
У Януковича власного проекту немає. І це багато в чому не його особиста проблема, це проблема країни, яка й досі не визначилася з власною ідентичністю: або українці обирають ментальний європейський простір, або пострадянський, російський, православний;
з політичною моделлю: або потрібно навчитися конструювати і працювати в коаліціях, або "сильною рукою" будувати вертикаль влади,
з економічною моделлю: або ліберальна економіка середніх власників, або монополізований капіталізм олігархів з державним патерналізмом.
Більш того, для кожного з цих курсів потрібно мати вагому суспільну підтримку, що на фоні тотального суспільного розчарування в елітах виглядає достатньо проблематичним.
Якщо за ці роки буде відформотована вертикаль, вибори перетворяться на референдум довіри до влади, буде обрано шлях напівавторитарного президентства, то Україна стане на шлях пострадянських президентур.
Це означає, що Україна може увійти та стати частиною нового великоросійського геополітичного простору.
Якщо будуть збережені демократичні вибори, створені політичні інститути, то Україна піде східноєвропейським шляхом, що означатиме інституціонально сильного президента, що спирається на партійно-коаліційну елітну платформу, де президент та прем'єр ділять владу між собою.
Іншими словами, саме модель президентської влади, місія президентства стане визначальною для моделі української державності на найближчі 10 років.
Вадим Карасьов, Директор Інституту глобальних стратегій - ІГЛУ
