Що чекає Україну?
Кількамісячне спостереження за "Україною без Ющенка" переконує у тому, що українське суспільство опинилося у полоні дуже небезпечних ілюзій.
З одного боку, у середовищі нової влади в Україні (язик не повертається сказати "нової української влади") панує ейфорія повної безкарності, а відтак - ігнорування факту сформованої (з часу відродження державності у 1991 році) хоч і слабкої, але державницької традиції, хоч і слабкого, але громадянського суспільства.
Рельєфними проявами такої ейфорії є шалений темп процесу "деукраїнізації" України, легкість у прийнятті державних рішень, які будуть мати ефект не для одного покоління українців ("харківські угоди"), і активний наступ на свободу слова.
З іншого боку, у середовищі опозиційних сил панує ілюзія, що антидержавний курс команди Януковича - це добрий фон для підготовки до місцевих і парламентських виборів.
Хтось намагається це використати для збільшення свого представництва у парламенті та місцевих радах, хтось як золотий час подолання 3-відсоткового бар'єру.
На жаль, мало хто сьогодні думає про те, що в Україні з 1991 року вже сформоване "покоління Української держави", для якого державні цінності мають занадто велике значення, щоб дозволити ними торгувати чи конвертувати у парламентські бали.
Це покоління не має голосу ні у владі, ні в опозиції. Що означає лише одне - в Україні є реальна загроза "маргіналізації" українського політичного життя, тобто різке посилення груп позасистемної опозиції.
Дана тенденція є абсолютно незримою, її дуже важко ідентифікувати, але вона вже має грунт для народження. Бо коли люди не можуть вирішити питання голосом і бюлетенем, то створюється ілюзія, що цього значно легше досягти пістолетом, автоматом чи вибухівкою.
Якими можуть бути вихід з цієї ситуації? Як не дивно це звучить, на сьогодні в Україні є потреба початку нового суспільного діалогу, того діалогу, який свого часу намагався започаткувати президент Ющенко. Часто за ці спроби його звинувачують у слабкості, компромісності.
А насправді, це дуже відповідальна позиція - зробити все, щоб опозиція і опозиційний електорат отримали легітимні механізми впливу на владу, реальний голос при прийнятті важливих державних рішень.
І треба визнати - саме ці заходи не дозволили маргіналізувати проросійську політику в Україні і радикалізувати проросійський електорат. Сьогодні таку політичну мудрість має продемонструвати і команда Януковича.
Політичним втіленням компромісу має бути відставка з ключових посад в уряді, з посад керівників органів виконавчої влади одіозних фігур, зокрема, Табачника.
Для команди Януковича це не буде великою втратою та й відхід цей буде тихим. "Хоробрість" таких "фігур" є добре відомою: навіть, коли серйозні люди грубо ображають "клоуном і казнокрадом", то войовничі українофоби демонструють подиву гідну християнську смиренність.
Іншою складовою такого компромісу має стати припинення згортання українізаційних процесів, розпочатих ще при президенті Кучмі і особливо активно втілюваних при президентові Ющенку.
Правовим втілення суспільного компромісу має стати проведення в Україні конституційної реформи. Конституція - найкращий спосіб встановлення гарантій такого компромісу. Принаймні, про це свідчать соціологічні опитування, проведені у квітні 2010 року на замовлення Школи політичної аналітики.
Більше 60% українців підтримують необхідність внесення змін до Конституції України, лише 20,7% проти.
При тому, в Україні фіксується категорична неприйнятність повернення до старого варіанту Конституції, лише 12% висловлюються за скасування реформи 2004 року (78,2% опитаних підтримують варіант або внесення змін до Конституції або прийняття її нової редакції).
Це означає, що на сьогодні українці розглядають внесення змін до Конституції не в контексті взаємовідносин "президент-парламент-уряд", не в контексті перерозподілу повноважень.
Більшість українців виступають за збереження чинної моделі форми державного правління (42,8%), де президент обирається всенародно, а уряд формує парламентська більшість. Тобто, українці чекають від нової Конституції значно більшого - гарантій стабільності розвитку суспільства.
Такими конституційними гарантіями мають стати непорушність знакових категорій сучасного суспільства. Як приклад, запровадження новели про те, що входження України до військово-політичних блоків здійснюється лише за рішенням всеукраїнського референдуму.
Відомо, що бізнес-еліти часто не розуміють потенціалу позасистемної опозиції, не здатні оцінити її масштабів і впливу. Тому, коли у кінці 90-тих минулого століття група вірменських патріотів зайшла з "калашами" на День Уряду у парламент Вірменії і розстріляла впливових проросійських політиків, для багатьох тоді це було справжнім шоком.
Будемо надіятися, що бізнес-еліти українські будуть значно розумнішими за вірменські кінця ХХ століття. Бо бажаючих зробити аналогічний візит у Верховну Раду України на сьогодні стає все більше...
Андрій Дуда, експерт Школи політичної аналітики, для УП
