Стратегія української революції
Коли утворюється розрив між суспільним інтересом та діяльністю влади, наступає революційна ситуація. Ратифікація Харківських угод, "рейдерський" приїзд Путіна, заперечення Голодомору як геноциду, русифікація історії, пам'ятник Сталіну - все це важко назвати чимось іншим як не цілеспрямованою діяльністю влади на користь майбутньої революції.
Ейфорія і кураж заганяють українську владу у "пастку Ющенка", коли необхідність тонкого хірургічного втручання заміняється рубанням гордієвого вузла. Повертаючись на кілька років назад можна побачити, що саме різкий відворот від Росії, популяризація Голодомору, декларативні кроки інтеграції в НАТО підірвали легітимність та ефективність Віктора Ющенка, і перетворили його правління на перманентну кризу.
Проблема, якої не бачить влада за своїми перемогами, це усвідомлення чітких політичних інтересів конкретної частини населення. Цей політичний інтерес не формують нещасні деморалізовані опозиційні кавалки, цей інтерес формується тиском влади на больові точки суспільства.
Біль провокує усвідомлення проблеми і необхідність звернення до лікаря, яким в політичному вимірі, як правило, є революція. Цілеспрямовані кроки, які підсилюють усвідомлення своїх політичних інтересів у суспільстві, всього лише прискорюють "звернення до лікаря". Однак, чи допоможе "медицина"?
Ризик майбутньої революції
Навряд чи у 1991 році голосуючи за незалежність українці менше усвідомлювали себе єдиним цілим ніж сьогодні. 5 років діяльності Ющенка, який ходив по "мозолям" південно-східної України, тільки поглибили усвідомлення принципових відмінностей між різними частинами країнами.
Намагання всупереч інтересам значної частини населення влізти в НАТО часто нагадували спроби Мюнхаузена витягнути себе за волосся з болота. Вся його діяльність призвела до формування стійких політичних інтересів у представників Сходу та Півдня, і можна стверджувати, що перемогу на цих виборах вони б не віддали у жодному випадку.
У відповідь нас чекає 5 років відновлення уже спаплюжених і розмитих політичних інтересів Заходу та Центру, що, безперечно, закінчиться конфліктною боротьбою за владу.
Таким чином, через 5 років ми отримаємо дві різні політично усвідомлені спільноти, які зіткнуться у боротьбі за владу не з тим, щоб переконати інших у хибності їхніх поглядів, а з тим, щоб втілити свої справжні інтереси: фактично здійснити національне самовизначення.
Поділ країни - найбільший ризик, який несе в собі майбутня революція. Сучасна ситуація та поведінка головних політичних акторів тільки наближають такий розвиток подій. Можна не сумніватись в тому, що Віктор Янукович не відвідає Львів з метою донести свої думки щодо перспективності Харківських угод чи поділитись поглядами на характер і природу Голодомору.
Можна не сумніватися в тому, що Юлія Тимошенко не поїде в Донецьк мобілізовувати людей захищати український суверенітет. Ці політики не обирають складних шляхів, бо єдиним їхнім інтересом є влада, яку обоє вже мали, і обоє бездарно використали.
Значно легше зіграти на різниці в суспільних настроях і отримати перевагу в регіонах. Хоча насправді регіональна підтримка не дає цим політикам перемоги, скоріше вони перемагають допоміжними факторами: зовнішнім тиском, переляком опонента, власною неготовністю до поділу країни. Неготовністю поки що.
І тим не менше, українці - цілісне суспільство. І це не мантра націоналіста. Незалежно від регіону, культури та мови спілкування нас об'єднують: низькі зарплати, побутова корупція, погані дороги, низький рівень знання своїх прав, патерналістське ставлення до держави, кухонне моралізаторство, комплекси меншовартості, орієнтація на чужі країни та досвіди тощо.
Ми відрізняємося історичними і культурними традиціями, але не відрізняємося стандартами життя. А саме стандарти є головним завданням держави в епоху ХХІ століття, а не "Kulturpolitik" держави ХІХ століття.
Інтеграція та глобалізація, як дві визначальні тенденції нової епохи, виникають на основі гармонізації стандартів життя, а не культур. Адже бажання мати відеофон та wi-fi переважають бажання вдягти національний одяг та співати національні пісні.
Щоб уникнути загрози поділу країни та складних наслідків цього процесу українському суспільству потрібна особлива стратегія майбутньої революції, революції як трансформації суспільної свідомості, а не як палацовий переворот.
Стратегічні основи революції
Першим обов'язковим стовпом майбутньої революції має бути її загальноукраїнський характер. Незалежно від місця появи перших революціонерів вони мають спрямувати свої зусилля не на пікети та піар під стінами головних адміністративних будівель, а на формування підтримки в тих містах та регіонах, де люди думають протилежно. Протест проти еліти має розпочатись у всіх кутках країни.
Другий стовп - революція "за щось", а не "проти когось". Трансформація свідомості не можлива без усвідомлення конкретної ідеї майбутнього. Революція має нести в собі новий світогляд та новий проект держави, в іншому випадку вона приречена стати палацовим переворотом.
Третій стовп - "жертовність". Все, що легке здобуто - легко втрачається. Історія не знає мирних революцій. Навіть ідеолог ненасильницької боротьби Махатма Ганді жертвував собою і своїм життя за ідеали, у які вірив.
Навіть українська незалежність, яка багато кому здається легким подарунком долі, увібрала в себе тисячі поламаних у радянських тюрмах життів. Коли люди не готові пожертвувати за свої ідеали, революція не матиме ціни, а тому й результатів.
Стратегічні завдання революції
Майбутня українська революція має розв'язати три стратегічних завдання:
По-перше, формування суспільної довіри. Революція об'єднує людей, і, таким чином, між ними виникає довіра. Саме довіра є найбільшою проблемою сьогоднішньої опозиції. Український громадянин навряд чи може знайти для себе моральний аргумент підтримки чинних опозиціонерів, які ще не так давно мали всю владу, але не спромоглися забезпечити свої обіцянки.
Ось чому маючи мільйони обурених Харківськими домовленостями громадян на мітингу опозиції бачимо лише декілька тисяч пасивних заробітчан, старанно підібраних місцевими штабами, які особливо турбуються за свою долю на місцевих виборах.
Не можуть зрозуміти сучасні опозиціонери, що довіра досягається через солідарність. Марно сподіватися на довіру, коли приїжджаєш на мітинг на останній моделі мерседеса.
Юлія Володимирівна та інші опозиціонери могли б у лічені дні отримати підтримку, якщо б переселились зі своїх "ранчо" у справжні намети, якщо б замість фешенебельних ресторанів з'їли каші з польової кухні. Але до таких "жертв" здатні тільки люди, які у щось вірять. У що вірить опозиція?
По-друге, формування консолідуючого проекту. Революція, яка розпочинається в загальнонаціональних масштабах має нести в собі проект майбутнього. Відповідно, підтримка революції дорівнює підтримці цього проекту, готовності в майбутньому спільно реалізовувати нові суспільні ідеали.
Успіх нового проекту багато в чому залежатиме від його інноваційного та інтеграційного потенціалу. Останнє особливо важливо на тлі ризику розколу країни.
По-третє, формування альтернативної еліти. Будь-яка революція створює нових лідерів, героїв. Це люди, які володіють найбільшим ступенем довіри, досягнутої їхньою жертовністю, інтелектом та відданістю ідеалам.
Ані Юлія Тимошенко, ані Віктор Ющенко не можуть стати новими героями. Значно швидше суспільство повірить новим молодим невідомим лідерам, ніж уже старим перевіреним "кадрам", які довели свою неспроможність як у владі, так і в опозиції.
Розгортання революції
Безперечно, революція - це об'єктивний процес. В Україні всі передумови для початку революції вже створено, і не виключено, що саме в ці хвилини, десь гуртуються люди, друкуються листівки, здійснюються заклики тощо.
Будь-яка дія людини, яка виходить із її політичного інтересу, не миритись з існуючим станом речей є початком революції.
Однак, щоб уникнути ризику розколу, нам потрібно направити революцію в конструктивному руслі. Це можливо тільки в тому випадку, якщо будуть дотримані наступні основоположні принципи.
"Українська еліта незалежно від політичного табору неспроможна забезпечити інтерес суспільства". За 19 років незалежності українські політики довели відсутність стратегічного мислення, принципових позицій, і елементарної гідності від представництва українського суспільства.
"Існуюча система управління та владних інститутів не відповідає інтересу громадянина на гідне життя та саморозвиток". Революція має прагнути замінити систему, а не політиків, які всього лише її частина. Складний гібрид совку та декоративної демократії вичерпав себе і має припинити існування.
"Не існує ситуації обмеженого вибору". Ситуація обмеженого вибору, в яку нас заганяють наші політики, завжди може бути розв'язана силою нашого креативу та конструктивності. Ми не вибираємо між газом та флотом, ми вибираємо між тим, щоб погодитись на те, що нам пропонують, і тим, щоб знайти нові унікальні рішення.
"Український громадянин має стояти в центрі всіх державотворчих процесів". Наявність паспорта достатня підстава, щоб змушувати державні інститути працювати в своїх інтересах. Всі проекти майбутнього та революційні дії мають нести в собі пріоритет інтересу громадянина.
Революція завжди розпочинається в людині, коли вона дає нову оцінку реальності, коли в неї з'являється новий інтерес, коли вона починає діяти.
Щодня в країні народжуватимуться нові революціонери, яких політики намагатимуться розколоти та використати в своїй боротьбі за владу. Тільки дотримання спільних принципів допоможе уникнути громадянського конфлікту, об'єднати суспільну дію і здійснити справжню трансформацію духу та свідомості.
Віктор Андрусів, Інститут ДемАльянсу ім. Р. Шумана, для УП
