Новий громадянин на новому майдані

Я міг би написати чергову оптимістичну колонку з приводу п’ятої річниці Майдану: мовляв, ми стояли не заради Ющенка, а заради власної гідності, тож ми перемогли, бо уникнули гіршого зла в особі монструозного конкурента, забезпечили собі подальший хай там уже який, але вибір, а, головне, відчули силу потенційного громадянського суспільства і т. ін. і т. ін.

Тобто те, що до мене вже говорили й писали неодноразово. І це все була б правда, але не вся правда. Бо перемога меншого зла не є перемогою.

Я міг би написати чергову песимістичну колонку про те, що найбільш зріла й активна частина українського народу втратила історичний шанс, добровільно віддавши відповідальність за країну в руки людей, які заздалегідь цій відповідальності не були адекватні, й таким чином прирекла країну на безнадійну "нігерізацію" в статусі failed state.

І це так само була б лише частина правди, а насправді емоційна мазохістська спекуляція. Бо якщо ти так бачиш дійсність, краще не заламувати руки на публіці, взагалі обійтися без публічних демонстрацій, а тихенько пошукати собі якусь іншу країну, яка достатньо на твою думку дистанціювалася від Сомалі з Нігерією – це принаймні буде чесніше.

Тож якщо прагнути всієї правди, треба почати з того, що тих "ми" було декілька.

Були ті, що в ніч на 22-е вже ставили намети біля Поштамту, сиділи на телефоні, збираючи однодумців, налагоджували логістику, включно із біотуалетами, дбали про гарячу їжу, шукали гроші на все це, а потім ходили у відчайдушні рейди до Адміністрації – таких все ж таки була меншість.

Були ще ті, які стояли на трибуні або піднімалися на неї час від часу.

А була більшість – та, що махала прапорами, співала "Разом нас багато", мерзла, пила чай (не пам’ятаю чогось міцнішого), якщо зовсім відверто, щулилася від страху через загони ОМОНу десь зовсім поруч і сама собі дивувалася – своїй рішучості, своїй толерантності, своїй дорослості.

Я належав до останніх і, якщо чесно, не вважаю наші дії якимось особливим героїзмом. Здатність вийти на демонстрацію на захист своїх переконань, особливо якщо ти знаєш, що твоїх однодумців тисячі, навіть з імовірністю наразитися на кийки поліції, але при цьому втриматися від биття шибок – частина звичної поведінки будь-якого європейця, будь-які наші претензії на know how тут марні.

Хотілося б нагадати ще одну схожу подію, про яку останнім часом якось навіть незручно говорити: оборона Білого дому в Москві в серпні 1991. Так само підйом громадської свідомості, так само непевність, що за п’ять хвилин тебе не поб’ють чи не вб’ють добре озброєні хлопці, що причаїлися за рогом, так само ілюзія, що треба протриматися день-два, а потім настане зовсім інше життя.

Життя справді настало інше – із суверенною демократією та вертикаллю влади, яку герої (хочете в лапках, хочете без лапок) фактично благословили на престол.

Для мене особисто головним враженням від Майдану була несподіваність. Ніхто не чекав, що в місті, в країні так багато людей однієї з тобою групи крові, таких розумних і зважених, таких позитивних і відповідальних, і варто так само визнати, що цей сюрприз був зворотнім боком глибоко вкоріненої неповаги й недовіри до свого народу.

Тобто з точки зору нормального розвитку країни листопад 2004-го навіть не був першим актом, це був пролог, який може передбачати подальшу довгу драматургію, а може й не передбачати, і тоді це буде... дивертисмент. Довести, що Майдан не обмежується адреналіновою пригодою, міг би лише подальший розвиток стосунків між людьми, що складали ту "масовку".

Моє покоління отруєне лекціями з історичного матеріалізму. Ідея детермінованості історичного процесу як для всього людства, так і в масштабі окремої країни, якоюсь мірою паралізує волю: мовляв, усе буде, як має бути – прогрес, демократія, ринок, громадянське суспільство... Якщо ж ні – винна незрілість співвітчизників, важка історична спадщина, клята географія тощо. Пам’ятати, що Бог не написав для своїх чад єдиного сценарію, натомість обтяжив їх свободою волі, якоюсь мірою навіть некомфортно, бо це вимагає постійної мобілізації атрофованих м’язів громадянської відповідальності.

Тимчасом у країні є чимало людей, які щодня виходять на свій маленький майдан.

Від того, великого, він відрізняється відсутністю телекамер, взагалі відсутністю уваги не лише світу, а й сусідів за під’їздом. В різних містах (може, й селах – не знаю) працюють десятки груп людей, що зібралися з метою трохи впорядкувати простір навколо себе: екологи, правозахисники, незалежні журналісти, профспілкові активісти, соціологи, студенти.

Деякі з їхніх організацій існують давно – можна сказати, що вони були причетні до створення Майдану, деякі, навпаки, створені Майданом. Хтось підгодовується іноземними ґрантами, основна маса існує виключно на ентузіазмі.

Окрім конкретних перемог чи поразок вони всі потроху напрацьовують один здобуток: те, що називається соціальним капіталом, себто довірою. В атмосфері тотальної зневіри й підозрілості, коли кожен громадський рух, взагалі кожне небайдуже слово автоматично підлягає ретельній експертизі на предмет політичної ангажованості, вони залишаються єдиними острівцями того життя, на яке мали надію українці п’ять років тому.

Всупереч усій цій строкатій маячні ("сильна армія", "продуктивне село", "здорові освічені люди", що там ще?) єдине, що здатне справді врятувати країну, – це горизонтальні зв’язки людей, які вірять одне одному, можуть узгодити свої зусилля й переконати решту сусідів, що їхня думка, їхні дії, їхній голос чогось варті. Коротше кажучи, рутина.

У самій ідеї об’єднати всі ці розрізнені вогнища опору нібито немає нічого надоригінального. Тим не менше, це сталося чомусь тільки тепер. Кампанія "Новий громадянин" (http://newcitizen.org.ua) ще має довести, що вона виникла не як паралельний передвиборчий проект, а як перпендикулярна ініціатива.

Поки що в цьому переконує репутація складових, які ввійшли до цієї неформальної асоціації. Але іншого шляху все одно немає. Україна може бути або сумою взаємопов’язаних громад, які здатні протистояти брехні, крадежу та ентропії, або... її не буде взагалі.

Юрій Макаров, для УП