Україна утилітарна
В підходах політиків та партій України спільним є утилітаризм, який фактично став національною ідеєю. Спробуємо викласти що це означає.
Коротка історія утилітаризму
Древньогрецький філософ Епікур заклав основи утилітаризму. В його вченні є наступні ідеї. Світів є багато, між світами живуть боги, що не піклуються ні про світ, ні про людей. Відтак не релігія, від якої слід звільнитися, а задоволення є суть людського життя.
Це задоволення є не тільки чуттєвим, але і духовним, хоча, за Епікуром, всяке задоволення не є поганим. Устремління різних людей повинні приводитися до згоди, яка породжує задоволення, спокій та незворушність (атараксію). Є тільки переживання життя, і смерті не слід боятися, бо поки ми живемо, смерті немає, а коли вона є, нас вже нема. Девіз Епікура — живи самотньо.
Бентам є родоначальником утилітаризму в його найбільш розвинутій формі. Дві мотивації визначають людське життя — біль чи страждання та задоволення чи насолода.
Користь є переважання задоволення над стражданням. Мета людського життя в індивідуальному сенсі отримати якомога більше задоволення. В сенсі суспільному, задоволення має переважати над стражданням як сума одного над сумою іншого.
Такий підхід Маркс в свій час називав "бухгалтерією Бентама". Принцип утилітаризму, який формулює Бентам: морально те, що приносить якомога більше користі якомога більшій кількості людей.
Мілль спрямовує свою критику проти Канта. В основі моралі за Міллем лежить не апріорний принцип розуму, а загальне благо, яке відрізняється від особистої вигоди. Принцип користі полягає у виборі дій та вчинків, що орієнтовані на максимальне благо.
Причому Мілль розрізняє інтереси суспільства як суспільну користь, а інтереси індивіда – як індивідуальну користь. Інтереси індивіда та суспільства можуть бути співвіднесені не апріорно, а на основі практичного досвіду та юридичних законів.
Три фактори заважають людському щастю як здійсненню принципу користі: самолюбство, нестача розуму та погані державні закони. Підхід Мілля дозволяє побачити і основний парадокс утилітаризму: оцінювати вчинки потрібно за їх наслідками, а не за намірами, а от керуватися у вчинках потрібно уявленням про корисність, яка є тільки наміром.
Пірс, Джеймс та Дьюі перетворюють емпіричний утилітаризм на науковий прагматизм, згідно якого, суть дій та вчинків полягає у практичних наслідках. Прагматизм стає основою американізму, де з’являється утилітарна американська мрія, і поступово разом з американською демократією все це завойовує світ.
Коротка історія неутилітаризму
Пряма опозиція до епікуреїзму — християнське вчення. В Нагорній проповіді Ісус опонує утилітаристському підходу, створюючи вчення про духовний розвиток. Саме те, що не є безпосередньо корисним, Христос називає як таке, що сприяє блаженості: вбогість духом, засмученість, сумирність, голод і спрага до правди, милість, чистоту серця, миротворчість, гоніння за правду, поширення Його вчення.
Найбільші незгоду і несприйняття пізніх християн з усього вчення Христа здобули такі його заповіді: "Отже, не журіться і не бідкайтеся: Що нам їсти? Або: Що нам пити? Або: У що нам одягтися? Тому що всього цього шукають погані, і тому, що Батько ваш Небесний відає, що ви маєте на це потребу. Отож, шукайте найперше Царства Божого і праведности Його, а все це долучиться вам. Отож, не думайте про завтрашній день, бо завтрашній день сам буде піклуватися про своє: вистачить для кожного дня свого клопоту" (Мв. 6:31-34).
Між тим, нічого дивного в цих словах Христа не було. Христос не говорить — не їжте, не пийте, чи не вдягайтеся. Він говорить, щоб ми не піклувалися про це, тобто, щоб мотивації наші були духовними — пошук Царства Божого.
Саме таке духовне спрямування мало раннє християнство, допоки християнська церква разом зі своїм звеличенням не стала все більше і більше меркантилізованою. Це досягло свого апогею і породило спротив, що відомий як Реформація.
Лютер виступав проти меркантилізації церкви і проти утилітарного підходу до релігії. Підхід Лютера був ренесансом для християнства, оскільки повертав втрачене з часів Христа розрізнення духовного та світського в церковному житті.
Але саме зрощення соціальних систем церкви та бізнесу, особливо виділяючи у цьому діяльність релігійних орденів, закладає основи капіталізму. Капіталізм був можливий саме там, де торгівля та заробіток грошей відбувався в одній соціальній системі, а духовне життя відбувалося в іншій, залежній від першої, соціальній системі.
Мартин Лютер започаткував протестантську етику, яка за Вебером являє собою дух капіталізму. Виникнення протестантської етики як цінностей працелюбства, бережливості, чесності та розрахунку, чим зажди так пишався Західний світ, є в той же час утилітарним використанням християнських цінностей, які були цінностями духовними, і зовсім не поширювалися на світське життя.
Ці цінності не є поганими, але їх не варто виводити з християнства, бо християнство — зовсім про інше.
Християнство, будучи розповсюджене на утилітарний світ бізнесу, втрачає таким чином свій зміст. Хоча Реформація повернула християнській церкві початковий напрямок духовного служіння, вона також дала поштовх до утилітаризації християнства в царині світського життя. Бентам осмислює цей процес філософськи.
Утилітаризм Бентама виникає за часів Канта, який йому опонує. Не вибір між біллю та задоволенням, як це робить Бентам, а розум кладе Кант в основу морального вибору.
Саме розум здатен сформулювати та забезпечити дотримання моральних принципів, найвідоміший з яких — моральний імператив.
Категоричний імператив Канта відомий в двох своїх змістах — мети та засобів.
Імператив мети — вчиняй так, що максима твоєї волі була загальним моральним законом. Імператив засобу — людина не є засобом, а тільки метою. Саме такий підхід, по-перше, основою моралі робить розум, який керується апріорними принципами, по-друге, закорінює неутилітарний підхід всередину особистого морального вибору, а не законодавчого рішення. По-третє, чітко вказує на неможливість використання людини для чогось іншого, окрім власної суті.
Підхід Маркса полягав у тому, що він намагався подолати утилітаризм, надавши онтологічний статус соціальному матеріалізму. Маркс вважав, що утилітарність зникає, набуваючи соціального змісту у всесвітньо-історичному контексті. Найменш утилітарний клас, пролетаріат, спроможний здійснювати революції, які є локомотивами історії.
Тобто реалізація класового інтересу пролетаріату корисна для суспільства.
Водночас, як показала історична практика цієї теорії, утилітаризм соціуму не може бути подоланий тимчасовим революційним процесом, бо пройшовши революцію, суспільство всередині повсякденності тільки тимчасово перетворюється на аскетів, ентузіазм яких підтримується мобілізаційними соціальними процесами, але потім все рівно стає утилітарним, коли мобілізація з тих чи інших причин припиняється.
Комуно-соціалізм, як неутилітарний підхід, зазнає краху, християнство меркантилізується, а утилітаризму продовжують опиратися мусульмани. При цьому іслам має суттєві обмеження. Тому потрібні нові неутилітарні цивілізаційні концепти.
Утилітарна національна ідея
Колишні радянські країни на місце класового утилітаризму швидко ставлять національний утилітаризм. Україна розвиває утилітаризм до гіпертрофованого стану.
Спробуємо узагальнити зміст національної ідеї, який виражають різні політичні сили.
По-перше, Бог сам піклується про нас, відтак Він спасе саме нашу націю незалежно від інших націй, якщо ми будемо в Нього вірити та виконувати Його заповіді (Бог утилітарний, Він має бути корисним для України).
По-друге, весь світ, зокрема сусідні держави, мають бути корисні для України — це називається національний інтерес.
По-третє, найважливішим є високий рівень добробуту, який може бути забезпечений долученням до "золотого мільярду" через так званий "вступ у Європу".
По-четверте, в центрі уваги державної політики індивідуальний добробут, тому потрібне утилітарне використання бюджету на потреби кожного, а не на розвиток інфраструктури, науки та культури, не на освоєння космосу, не на проривний розвиток освіти і не на духовне вдосконалення.
По-п’яте, політика максимальної користі для максимальної кількості людей є демократично виправданою, бо зрозуміла виборцям і створює політикам, що її дотримуються, найбільшу підтримку на виборах.
По-шосте, причина хорошого стану в державі — хороші закони, а причина поганого стану — не виконання законів, відтак мораль, зокрема політичних лідерів, має менше значення, ніж закони.
По-сьоме, добро та справедливість мусять бути корисними для більшості, відтак суспільству потрібні корисні розумники, а не диваки та мрійники інтелектуали.
По-восьме, основою суспільної свідомості є мотивації до праці, розваг та задоволення, а духовні практики переживання очікуваної смерті є маргінальними.
Оце і є утилітарна національна ідея, яку чомусь сором’язливо намагаються не формулювати в таких чітких тезах вітчизняні політики.
Утилітарна справедливість
Кант унормовує справедливість етичним вибором. Справедливість є моральний закон всередині нас. Справедливість є добровільним вибором, що виявляє себе як милосердя. Однак правовий підхід робить спробу творити справедливість через юридичний закон, і так з’являється ідея правового суспільства.
Правова доктрина встановлює законодавче розуміння справедливості, що реалізується на двох різних підходах. Справедливість рівності — рівність можливостей за рахунок компенсації нерівних початкових умов.
Справедливість нерівності — використання нерівних можливостей для створення мотивацій: більші можливості породжують мотивацію до надмірного використання можливостей, менші можливості породжують мотивацію до збільшення самих можливостей. Таким чином сама справедливість залежить від свого ціннісного визначення.
Справедливість рівності — це справедливість задля нівелювання генетичної, соціальної та культурної різниці між людьми, її цінність — справедливість має бути корисна більшості.
Справедливість нерівності — це справедливість задля мотивації розвитку як окремих членів суспільства, так і всього суспільства, але на різних рівнях, цінність її — справедливість має стимулювати, хоча і по-різному, більшість і меншість.
Справедливість нерівності служить не корисності, а мотиваціям розвитку, які завжди є некорисними в короткостроковій перспективі.
Парадокс справедливості полягає у неможливості досягнути справедливості для всіх в рамках одночасно двох підходів — рівності та нерівності. Отже вибір неминучий — утилітарна справедливість рівності або мотиваційна справедливість нерівності.
Демократія потребує саме утилітарної справедливості рівності, хоча історія і перспективи цивілізації потребують мотиваційної справедливості нерівності.
Утилітарне суспільство
Кожен індивід – це цілий всесвіт зі своєю мораллю, розумом і відчуттям гармонії. Але утилітарне суспільство в цілому – це дурне і вперте стадо, керувати яким можуть здебільшого мерзотники або вольові і малокомпетентні посередності.
І в дуже нетривалі проміжки часу, зокрема, на історичних переломах, на таке суспільство можуть впливати деякі інтелектуали, частина з яких стають духовними лідерами.
Розвиток суспільства завжди має неутилітарний характер. Саме тому повсякчас розвиток утилітарного суспільства пов’язаний з тумаками та копняками, якими його до цього розвитку примушують. Таке суспільство завжди опирається розвитку і завжди ненавидить, а іноді і переслідує тих, хто займається прогресорством.
Зрідка появляються геніальні служителі духу, які йдуть наперекір більшості, відчуваючи на собі лише зневагу та опір оточуючих, але які все-таки встигають зробити прорив у царстві чистого духу. Їх досягнення розуміє з часом дуже невелика група досить талановитих людей, які намагаються пояснити та популяризувати ці досягнення, допоки вони не будуть спрощені до такого рівня, що стануть зрозумілі більшості.
Так більшість може поступово осягнути ці досягнення і за певний історичний час втілити їх у життя. І весь цей час суспільство продовжується лишатися утилітарним.
В утилітарному суспільстві молодь в сім’ї, в школі, з екранів телебачення, з Інтернету, кіно та книг — засвоює саме утилітарні мотивації. Неутилітарні мотивації є упослідженими, маргінальними та вторинними за цінністю.
Виникнення неутилітарних мотивацій в утилітарному суспільстві, якщо не робити цього спеціально за рахунок створення особливих освітніх закладів чи підтримки особливих духовних практик, є практично неможливим. Тому виникнення духовних лідерів чи просто неутилітарної політичної еліти в утилітарних суспільствах є проблематичним.
Перспективи утилітаризму
Сам по собі утилітаризм вбиває минуле, бо створює цінності, всередині яких страждання минулого просто відторгуються переживанням теперішнього. Сам по собі утилітаризм вбиває майбутнє: перспектива історії завжди знаходиться за межами розуміння її корисності у повсякденному світі.
В світі є багато утилітарних країн, які мають дуже незначні духовні звершення. Люди таких країн просто живуть, працюють, відпочивають, розважаються. Є країни, які ведуть утилітарне паразитування на минулій духовності — як от Німеччина чи вже зараз навіть і Франція.
Водночас такі утилітарні країни стимулюють появу неутилітарно мислячих творчих людей, які в духовному просторі підтримують можливість більшості жити утилітарно.
Загальна ситуація в Україні є катастрофічно утилітарною. Неутилітарно мислячих творчих людей дуже мало, і вони поза суспільною увагою. Утилітарні політики ведуть винятково утилітарні дискусії та пропонують винятково утилітарні підходи.
Питання, чим Україна може бути корисна світові — противне нашому націоналізму, бо наш утилітарний націоналізм дбає лише про себе. Утилітарна Україна майбутнього не має.
Зробити світ корисним для України можна, ставши самими корисними для світу.
Утилітарне українське суспільство може мати історичну перспективу, лише коли створить всередині себе вузьке коло людей, що неутилітарно програмують майбутнє.
 |
Сергій Дацюк, корпорація стратегічного консалтингу "Гардарика", для УП
