Доля олігархів

Олігархи опираються знищенню неефективної системи олігополії в Україні. Тому олігархи — це витратний матеріал: ними можна розплатитися за кризу.

Хто такі олігархи та як вони виникають в Україні?

Олігархія це зрощення влади з крупним бізнесом. Олігархи відомі з давніх-давен, і кожен час має свої специфічні ознаки олігархії. Сучасний олігарх в Україні це представник крупного бізнесу, створеного за допомогою адміністративного ресурсу, монополізм якого в певному секторі ринку штучно підтримується владою всередині системно організованої корупції.

У олігархів є також вторинні ознаки — наявність кишенькової фракції в парламенті, свої люди у виконавчій владіта правоохоронній системі, які здійснюють лобіювання чи захист їх інтересів через корупційне заохочення, свої ЗМІ та журналісти, які виступають рупором їхніх інтересів, свої групи консультантів, або свої досить відомі консультанти, які здійснюють інтелектуальну підтримку, перебуваючи у цілковитій фінансовій залежності від них.

Олігархи в Україні виникають впродовж першого терміну президента Кучми з 1994 по 1999 рік. І річ тут зовсім не у тому, що це був неправильний чи нераціональний крок. Тоді економіка країни лежала в руїнах, промисловість не працювала, була гіперінфляція та безробіття.

Тоді ще не було середнього класу і не було можливості у центральної влади спертися на його підтримку. Тоді передати у приватну власність цілі сектори економіки було не просто раціональним рішенням — це було єдино можливим рішенням.

Вже на виборах до парламенту в 1998 році олігархи заявили про себе, як творці своїх політичних сил, тобто стали так чи інакше публічними. Саме тоді виникає і бажання суспільства знати, хто ж це такі ці нові багаті люди, які прийшли в політику і заявили про себе як дуже впливові.

Саме тоді виникає і явище концентрації олігархії. І зрозуміло, що концентруватися олігархи могли не тільки в парламенті, який був доволі розрізненим та слабким, а навколо президента України.

В 1999 році виходить відома стаття В’ячеслава Піховшека "Олигарховедение". Суть статті, якщо коротко, українські олігархи не зовсім і олігархи, бо вони не такі, як в Росії, а якщо у нас і є олігархи, то вони не такі вже і погані, бо будуть закордонні інвестиції приводити в економіку країни, дозволять мати більш ефективні ЗМІ, тощо.

Також відомою є і критика позицій Піховшека Миколою Княжицьким "Олигарховедение-2",  де він послідовно наводить нищівні контраргументи щодо позиції Піховшека.

В 2000 році в останній частині "Миссия олигархов и новое поколение элиты" статті "Конец многовекторности", автор дає свою версію походження олігархів, їх місії та перспектив в Україні.

Тоді автор говорив про приреченість олігархів не в персональному чи корпоративному плані, а саме як соціальної організації і управління в державі. В цій статті робився висновок про нове покоління еліти, яке не повинне боятися внутрішньої конкуренції, мати зовнішньоекономічні інтереси, представляти їх публічно, виходити на міжнародний ринок і змагатися з іноземними корпораціями.

В 2001 році беззаконня та безкарність олігархів досягає свого апогею. Саме те, відсутність чого ставив в заслугу олігархам В’ячеслав Піховшек, починає відбуватися на очах — економічний тиск олігархів на неолігархічний бізнес поза президентським колом обраних, цензура в підвладних олігархам ЗМІ, переслідування журналістів, падіння довіри до влади через корупцію, псування міжнародного іміджу України.

Олігархічний бізнес отримує всю повноту влади в країні. Вибори в парламент 2002 року фіксують цю ситуацію в політичній структурі.

Створення олігополії в Україні

В 2002-2003 році в аналітичних доповідях Центру Соціальних Досліджень "Софія" (Андрій Єрмолаєв та Володимир Лупацій) під загальною назвою "Судьба режима" робиться висновок про створення в Україні системи олігополії.

Олігополія це всевладдя олігархічних монополій, які фактично ділять між собою весь торгівельний ринок як всередині країни, так і за її межами. Олігополія зосереджена не на виробництві як такому, а саме на торгівлі.

Олігополія породжує перекоси в економіці, викривлену структуру бюджету. Саме тоді, в умовах зростання ВВП, яке тільки з’явилося, народжуються першопричини сьогоднішньої кризи. Олігополістичні торгові сектори економіки — металургія та хімія — стають основними донорами державного бюджету.

Це стає предметом аналізу експертів-аналітиків, але політиків та їх виборців це тоді не дуже хвилює. Бо їх більше хвилює політичне всевладдя сім’ї президента Кучми, яке проявляється через цензуру у ЗМІ та встановлення поліцейського режиму у державі.

Тому гаслами президентських виборів 2004 року стають не зміна олігополістичної структури економіки, не зміна структури бюджету, не відтворення занедбаних секторів економіки (як от машинобудування, чи сільського господарства), а саме протидія політичному режиму олігополії.

Після буремних президентських виборів 2004 року та помаранчевої революції було здійснено дуже половинчату і непослідовну політичну реформу, яка в умовах збереження олігополії не могла привести ні до чого іншого, як до відкритої і агресивної конкуренції нових претендентів за місця олігархів та до шаленої і необмеженої корупції в державі, яку породжували старі олігархи, щоб зберегтися.

В той час мова здебільшого йшла про те, чи буде нова влада перерозподіляти сектори економіки на користь нових економічних гравців, які тепер стануть олігархами, чи вона зможе співпрацювати зі старими олігархами.

Про знищення олігархічної системи економіки взагалі не йшлося. Новий президент так сам комфортно почувався у середовищі олігархів, як і попередній.

Отже вибір 2004 року був вибором політичного режиму олігополії, а не вибором іншої економічної структури, яка б дозволила поступово відійти від олігополії. Бунт мільйонерів проти мільярдерів 2004 року завершився тільки деякими політичними здобутками, але не зміною економічної політики як такої.

Навіть коли виникла політична криза 2006-2007 років в результаті того, що олігархи фактично скупили більшість парламенту і майже створили конституційну більшість, через що президенту України загрожувала явна втрата влади, так звана "помаранчева коаліція" не змогла проаналізувати фундаментальних причин загрози країні.

Вітчизняні популістичні і малокомпетентні політичні лідери так і не змогли піднятися над партійно-корпоративними інтересами, не спромоглися стати у стратегічну позицію, не змогли подивитися на перспективу країни в масштабі хоча б десятків років.

Один з політичних лідерів пішов на пряму співпрацю з найкрупнішим олігархом, інший заходився проштовхувати нових кандидатів на олігархічні позиції, а ще один послідовно продовжував захищати інтереси старих олігархів.

Малоосвічені нерефлексивні політичні лідери, публічно проявляючи волюнтаризм та самодурство, зверхньо ставлячись до експертного знання, демонстративно відмовились від самої розмови про олігархічну економіку, про викривлений характер державного бюджету, про його недиверсифікований характер та про його явну залежність від експорту у всього двох секторах економіки.

Так олігополія стала підґрунтям нової помаранчевої влади і нової так званої опозиції. Нам, громадянам, лишилося тільки спостерігати за їх опереточними конфліктами на телебаченні.

І якби не світова економічна криза, яка завдяки олігополії має в Україні найважчі серед усіх країн наслідки, це все могло б продовжуватись ще дуже довго у вигляді періодичних політичних криз, які насправді є лише спробою, через доступ до влади, перерозподілити або залишити за наявними олігархами цілі сектори економіки.

 

Сергій Дацюк, для УП

Далі буде