Скільки людей загинуло під час Голоду і чому це важливо
Більшість праць, які я читав замолоду, стверджували, що кожна з цих подій забрала десь 6 000 000 людських життів. Мені здавалося, що або вбивці вели підрахунок своїх жертв, або їхню кількість можна було легко встановити просто віднявши дані одного перепису населення від іншого.
Усвідомлення складності завдання прийшло досить пізно – у 1980. Тоді я тісно співпрацював з Янушем Радзєйовським, вченим з Польщі, який на той час був гостьовим професором в КІУСі.
Він перебував в Едмонтоні головно щоби допомогти підготувати до друку не цензуровану англійську версію своєї книжки про Компартію Західної України, яку Інститут видав у 1983 році.
Одного разу, в розмові зі мною, він повідомив, що цікавиться ще й колективізацією в Україні і великим голодом 1932-33 років і хотів би на основі цього свого дослідження підготувати доповідь. Згодом доповідь була опублікована в осінньому випуску Journal of Ukrainian Studies за 1980 рік.
Януш мав навики фахового демографа й умів працювати з даними переписів населення. Він дійшов до висновку, що між 1926 і 1939 роками "демографічні втрати..." українців в СРСР становили "...9 263 000".
Мене вразила ця цифра. Зізнатися, мені й на гадку не могло спасти, що голод вбив більше ніж 9 000 000 людей. Радзєйовський терпляче пояснив, що демографічні втрати – це не те саме, що й кількість вбитих людей.
Окрім власне вбитих, ця цифра передбачала ще й дітей, які не народилися у вбитих, дітей, які не народилися через інші причини пов’язані з колективізацією і голодом, а також асимільованих українців.
Беручи до уваги дані, які були доступними на той час, він сумнівався, що можливо точно визначити, яким чином втрати розподілялися між кожною з зазначених рубрик.
Наступного разу я зіткнувся з цими проблемами зблизька у 1983-1984 роках, в ході своєї роботи над книжкою про галицьких селян та український національний рух у ХІХ столітті.
Щодня я приходив до своєї кімнатки, розташованої в підвалі інституту, переглядав зібрані джерела та писав монографію. У сусідній кімнаті працював Олександр Бабьонишев, більше відомий під псевдонімом Максудов. Він був колишнім діячем правозахисного руху в СРСР і цікавився демографією, історією та політикою. Його книжка була про колективізацію та голод.
Немає нічого дивного в тому, що двоє дослідників, зацікавлених суміжними темами, та ще й замкнених в одному підвалі, інтенсивно обговорювали свої проекти. Олександр випробовував на мені всі свої ідеї, змушуючи читати і проговорювати все, що він писав.
Для мене це стало семінаром завдовжки у рік на тему впровадження колективізації і способів точного обчислення втрат населення. Ці обчислення були набагато складнішими, ніж ті, про які я дізнався від Януша.
Мій сусід креслив графіки вікової структури населення (вони нагадують новорічні ялинки), вивчав економічні показники, що могли б допомогти визначити обсяг міграції з України у 1930-х роках, і бився над проблемою, розглядаючи її з багатьох кутів.
Його книжка так і не з’явилася англійською мовою, проте результати були опубліковані у його російській праці "Потери населения СССР" (1989). Він підрахував, що загальні демографічні втрати в Україні становили 4,5 мільйони.
Пізніше, у 1990-тих, я почав працювати над темою Голокосту – на той час темою побічною до моїх головних зацікавлень. Література, яку я читав з цього приводу, лише підсилювала засвоєні раніше уроки про труднощі обрахування числа жертв у випадках масових вбивств.
Звичайно, рапорти окремих німецьких загонів керівництву в Берліні щодо кількості жертв, знищених у такій-то місцевості, неабияк допомагають вченим. Тим не менше, на загал картина залишається надзвичайно неясною.
Я наводжу всі ці деталі, щоб краще пояснити, чому мене непокоять легковажні заяви, які тепер лунають досить часто, про сім-десять мільйонів українців убитих під час голоду. Мені відомо, що президент Ющенко і його адміністрація теж оперують числом "десять мільйонів". Проте від такого вжитку це число не стає правдивішим.
Раніше Ющенко мав звичку прислухатися до порад професійного історика Станіслава Кульчицького. Проте останні півроку він наче вирішив використовувати історію як політичний інструмент і, як кажуть, "не дає фактам збити себе з пантелику".
(В Україні політики часто звертаються до ідентичності – адже забезпечити символи набагато легше, ніж кращу медицину, освіту, чи державну службу).
Кульчицький був одним з ідеологічних архітекторів кампанії Ющенка щодо міжнародного визнання голоду в Україні геноцидом. Кілька його публікацій 2005 року пояснюють, чому голод підпадає під це визначення.
Він дотримувався результатів свого попереднього дослідження щодо демографічних наслідків голоду в Україні, згідно з яким, голод безпосередньо спричинив 3 238 000 смертей.
Роботи Кульчицького відрізняються від праць попередніх дослідників тим, що він використовує статистичну інформацію раніше (до розпаду СРСР) невідому.
Кульчицький часто використовує недавні праці австралійського історика і демографа Стівена Віткрофта. Той, до речі, раніше занижував втрати населення, пов’язані з голодом і колективізацією. Проте за останні кілька років він виправив деякі методологічні помилки і додав до своєї джерельної бази недоступні до того радянські документи.
Тепер Віткрофт вважає, що надлишкова смертність в Україні під час голоду становила 3-3,5 мільйони ( десь 6-7 мільйонів в цілому по СРСР).
Іншу серйозну спробу підрахувати втрати в Україні зробила група французьких і українських демографів (Jacques Vallin, France Mesle, Сергій Адамець і Сергій Пірожков). Результати їхнього дослідження з’явилися в PopulationStudies, – одному з найкращих журналів у сфері демографії, – в листопаді 2002 року.
Цитую їхні висновки: "кульмінацією катастроф десятиліття став страшний голод 1933. Ці події привели до драматичного спаду народжуваності і збільшення смертності. Наші підрахунки показують, що загальні втрати можна подати як 4,6 мільйонів, з яких 0,9 мільйона на рахунку вимушеної міграції, 1 мільйон – брак народжень, і 2,6 – надлишкова смертність".
Тож скільки людей насправді було замордовано голодом? Від 2,5 до 3,5 мільйонів. В основному вмирали селяни (переважно українці) і малі діти. Вічна їм пам’ять.
Власне, на чому хочу наголосити. Я вважаю неповагою до мертвих, коли їхню смерть використовують як спосіб здобути моральний капітал жертви. Адже саме з цією метою перебільшуються цифри.
Дозвольте звернути увагу лише на один характерний випадок. Марта Томків і Боббі Лі працюють над фільмом про голод. Трейлер фільму починається з визначення Голодомору.
Після чого слідує такий текст: "Дарфур, суданський геноцид забрав життя 180 000 людей протягом 4 років. Вірменський геноцид забрав життя 1-1,5 мільйонів людей з 1915-го по 1918.
Голокост забрав життя 6.5 мільйонів людей протягом 9 років. Їх не забуто. На жаль, Голодомор перевершує всі ці трагедії, забравши життя 10 мільйонів українців протягом 17 місяців. Історія не знає іншого злочину такого характеру і такого масштабу".
Подібні погляди можна легко знайти у багатьох інших українських репрезентаціях голоду, особливо серед північноамериканської діаспори. Трейлер згаданого фільму лише чітко формулює ці погляди.
Суть цих ідей полягає в тому, що Голодомор перевищує інші такі трагедії, зокрема Голокост. Я не розумію, чому інших не ображає таке змагання в мучеництві, навіть якби цифри були правдивими – а вони такими не є.
Я вважаю, що обговорення таких трагедій вимагає певної моральної чесності. Такі катастрофи не можна трактувати легко, маніпулювати ними, інструменталізувати їх чи фальсифікувати. Більше того, це не просто смерті, це – злочини, вбивства, порушення морального порядку. Тому повадитися з ними треба особливо обережно, і особливо поважати правду.
Навіть якби Голодомор справді забрав 10 000 000 жертв, заява про те, що це найбільший в історії такий злочин все одно буде неправдивою. Згадаймо голод, який був у Китаї внаслідок кампанії "Великого стрибка вперед".
Знову ж таки, важко підрахувати втрати, але західні та китайські вчені стверджують, що від голоду в Китаї у 1959-61 роках загинуло від 15 до 43 мільйонів селян.
Чомусь тепер існує розбіжність між дослідженнями з українознавства і популярними уявленнями про історію української діаспори.
Цим текстом я спробував подолати ці розходження, подавши інформацію про кількість смертей, що справді відносяться до Голодомору. Але йдеться також про моральну сторону справи: як нам пам’ятати про наших мертвих.
Багато вчених у цілому світі все більше переймаються тим, що відбувається з увіковіченням мертвих у контексті нації і держави. Я не вдаватимуся тут в ці дебати.
Але мені здається, що кожному мало б бути ясно, що повага і чесність, які ми винні померлим, вимагає утриматися від використання їхньої смерті для здобування політичної популярності в Україні. Чи для збільшення рахунку на свою користь в міжетнічній конкуренції в Північній Америці.
Іван-Павло Химка, професор, Альбертський Університет, Канада, www.brama.com
Переклав Андрій Заярнюк, для УП
