Чому Росія теж хоче парламентську республіку в Україні і що з цим має робити Тимошенко?

Коли політики затверджують Конституцію та закони, виходячи не з стратегічних потреб держав, а з чергового "дєрібану" власних повноважень, це завжди погано. Але українські реалії такі, що саме перманентний перегляд повноважень стає головним драйвом української політики.

З огляду на це нині популярна теза про парламентську республіку від Юлії Тимошенко виглядає буденністю української політики, які варто розглядати без зайвих емоцій та нарікань.

Як для нинішньої України, парламентська республіка має дуже серйозні недоліки.

Перше. Будь-яка парламентська республіка надзвичайно вразлива для зовнішнього тиску, оскільки політики з інших країн постійно створюють конфліктні ситуації в такій республіці, граючи на інтересах лідерів національних партій, і, тим самим, мають можливість тиснути на владу усередині країни.

Тому не випадково Росія виступає за створення в Україні парламентської республіки. Це та Росія, де існує напівавторитарна президентська вертикаль, вже не перший рік просуває ідею розвитку парламентської демократії в сусідній Україні!

І, до речі, завжди гаряче підтримувала політиків кшталту Мороза, які цю ідею підтримували... Тепер, до речі, лідер БЮТ теж має шанси отримати у цьому питанні підтримку Кремля, бо там чудово розуміють, чим неконсолідованіша українська влада, тим легше грати вічно розвареними політиками, ніби гральними картами різних мастей.

Друге. Попри, сподіваюсь, щирі наміри Юлії Тимошенко подолати конфлікт між прем’єром та президентом через утвердження парламентської республіки, сама парламентська республіка є набагато конфліктнішою, якщо порівнювати її з нинішньою прем’єр-президентською системою.

Адже ключовою фігурою у такій республіці стає прем’єр, який цілком залежить від домовленостей парламентських партій, - а в нинішніх українських умовах – лідерів фракцій. А не від виборців, як це є у випадку президента, обраного на 4-5 років.

Можна собі лише уявити, що стане з ключовою фігурою влади в Україні, якщо вона стане постійним заручником депутатів, які постійно захоплюють трибуну, погрожують скласти мандати, запускають під купол парламенту кульки та грають безкінечний мексиканський серіал на тему хто кому що обіцяв, і хто кому зрадив!

По суті, теперішній конфлікт між прем'єром і президентом буде перенесено в стіни парламенту, де він лише багатократно посилиться.

Але в цьому випадку сваритися між собою будуть не прем’єр та президент, а лідери фракцій, які, відтак, матимуть бажання і натхнення часто міняти залежного від них прем'єра. Саме тому парламентські республіки дуже рідко демонструють стабільну роботу Кабміну.

Третє. Парламентські республіки доволі вразливі до популізму, адже в умовах нестабільної влади над партіями постійно тяжіє тінь дочасних виборів. А тому в парламентській республіці, якою стане Україна, буде неможливо провести ліберальні і, часто, непопулярні, але дуже потрібні усім нам реформи.

Те, що проводити радикальні реформи можна тільки за умови сильної президентської вертикалі - це, фактично, 95% усього світового досвіду щодо жорсткої лібералізації економіки та радикальної зміни суспільно-політичних інституцій у всьому світі.

Великою утопією буде думати, що лібералізація економіки можлива в умовах розхлябаної і чутливої до емоцій населення політичної влади парламентської республіки.

Ця хрестоматійна правда підтверджується у різних частинах світу і з різними градусами міцності президентської влади, починаючи від дуже жорсткого південноамериканського варіанту чилійської економічної реформи часів Піночета, минаючи помірно жорсткі реформи 1970-х в Південній Азії, які народили групу сьогоднішніх південно-азійських "тигрів", і завершуючи галантною президентською Францією часів Де Голя, який вивів країну в світові економічні та політичні лідери.

Переконаний, неможливість проводити жорсткі ліберальні реформи стане чи не найбільшою проблемою новонародженої парламентської України.

Однак, якщо все-таки наміри Юлії Тимошенко перетворити Україну на парламентську республіку не залишаться політичними погрозами, БЮТу вже зараз варто підтримати два стратегічних напрямки політичних змін.

Насамперед, це має стати запровадження принципово нової системи виборів, яка стимулюватиме формування в Україні відповідальних партій, - партій, котрі будуватимуть свою діяльність на чіткій ідеології та програмі, а не харизмі єдиного лідера. Існує чимало варіантів як це можна зробити.

Те, що в Україні часто "відкритими списками" – можливістю виборців безпосередньо впливати на передвиборчий список або на розташування кандидатів у цьому списку – є загальним очікуванням того, що до парламенту мають потрапити нові за якістю політики, котрі матимуть мотив і вміння виконувати довготривалі програми розвитку країни.

Однак такі зміни до виборчої системи означатиме політичний суїцид для принаймні 70% нинішніх народних обранців, котрі не зможуть потрапити до парламенту за нової системи.

Крім того, це суттєво обмежить можливість лідерів нинішніх політичних сил самим впливати на формування остаточного списку кандидатів, які матимуть шанс потрапити до парламенту. Чи підуть на таку самопожертву лідери іменних блоків, політичний капітал яких майже на всі сто тримається на бренді одного прізвища?..

А, по-друге, - і це, можливо, головне, - необхідно якнайшвидше відмовлятися від позаблокового статусу і приєднуватися до НАТО, аби захистити вразливу парламентську республіку від зовнішнього тиску.

І, безумовно, задля цього необхідно проводити системну інформаційну кампанію, насамперед в центральній Україні, де, до речі, БЮТ має домінуючі політичні позиції.

Але чи дійдуть руки до такої інформаційної програми у нинішніх політиків, коли через якийсь рік та, навіть, зараз на кон поставлені повноваження і посада самого президента?

Сергій Таран, директор Міжнародного інституту демократій