Два шляхи до мовного закону

Процес вдосконалення мовного законодавства частіше нагадує давню війну в окопах. Одні намагаються в будь-якій формі протягнути закон про особливий статус російської мови, але не мають для цього законної конституційної підстави.

Інші – законодавчо захистити задекларовані Конституцією права на українську як державну і мову українців, але теж не мають достатньої підтримки в суспільстві.

Громадська більшість мовчить, знервована постійною політизацією мовного питання. Українська еліта, як завше, протестує. Де істина?

Здавалося б, роки незалежності – достатній термін для того, щоб українська еліта вже мала свою чітко сформульовану концепцію мовного законодавства і обговорену громадою концепцію вирішення мовного питання.

Дійсно, проектів мовних законів існує безліч, але обговорити їх в українській громаді досі було нездоланною проблемою. Надто мізерний інформаційний ресурс у ініціаторів подібних заходів.

Власне, політизація мовного питання є доволі прибутковим медіа-бізнесом, особливо в час виборів і безконечних парламентських криз.

У парламенті війна законопроектів про порядок застосування мов триває віддавна і постійно. Переважна більшість проектів мають фатальний недолік – вони політично обумовлені.

В процесі обговорення такого розмаїття часом протилежних за концепцією проектів, компромісний новий закон про мови, в принципі, ухвалити можливо, та, чи варто?

Компроміс у мовній сфері – це мотивоване політичною, економічною чи якоюсь іншою доцільністю обмеження прав застосування однієї мови на користь поширення іншої, хоча для вільного розвитку останньої, це об’єктивно непотрібно.

Насправді ж ідеться не про права мови, а про права громадян. Тому компроміс у мовній сфері означає узаконення порушень мовних прав частини громадян України чи/та основ конституційного ладу держави.

Тому в час, коли назріла потреба і виникла реальна можливість завершити вдосконалення мовного законодавства, дуже ризиковано докорінно змінювати Конституцію, адже невідомо як буде сформульована її 10-та "мовна" стаття.

Хто виграє битву проти державної мови, матиме деяку гарантію домінування власних економічних інтересів на українській території. Фактично це означатиме подальше скорочення застосування української мови, а отже і зменшення впливу етнічних українців на процес державотворення. Ось справжня мета поборників особливого статусу російської мови.

Є загроза реалізації на українській території звичайної економічної колонізаційної технології нового тисячоліття – жорстокий закон вигоди понад усе.

Скидається, парламент допомагає в реалізації даної технології, адже, більшість мовних законопроектів ґрунтуються на тезі, що порядок застосування мов має стовідсотково відповідати реаліям суспільного життя.

На думку законотворців, проекти мають ухвалюватися шляхом політичних компромісів, у відповідності з виборчими програмами коаліційних груп, аж до спроб змінити 10-ту статтю Конституції.

Утім, посилання на інтереси виборців чи на закони демократії не дають парламентові морального права зважати на це при прийнятті законів у сфері застосування мов. Грубо кажучи, йдеться не про закон щодо податку на собак, а особлива державницька сфера законодавства в регулюванні якої неможливий звичний принцип компромісу.

А може взагалі непотрібно приводити проекти мовних законів у відповідність реаліям штучно політизованої і слабо контрольованої державою мовної ситуації в Україні?

Російська мова справді масово, всупереч Основному закону, застосовується як друга державна, але ж відобразити це в законі неможливо – забороняє Конституція.

Закон у жодному разі не може відображати реалії мовної ситуації і не повинен бути законом про мовну політику, а має виконати своє конституційне призначення – встановити відповідний Конституції, національним інтересам і європейській перспективі України, демократичний порядок застосування мов.

Припинити політизацію мовного питання можна лише ставши на тверду конституційну позицію.

Згідно зі статтею 10 Основного закону, застосування мов в Україні гарантується Конституцією та визначається законом. Це можна тлумачити як необхідність прийняття єдиного конституційного закону про мови, а решта законодавства у сфері застосування мов повинна узгоджуватися з Конституцією і цим законом.

Схоже на те, що творці Конституції передбачали саме такий варіант, маючи вже чинний закон про мови в УРСР. Тому нову редакцію варто приймати без узгодження з усім масивом законодавства.

На жаль, поки домінує інша точка зору – стовідсотково узгоджувати новий проект закону про порядок застосування мов з чинним законодавством. В результаті такого "узгодження" з "компромісними" законами у сфері застосування мов, новий документ ризикує стати не кращим за старий.

Отже немає сенсу ухвалювати ще один мовний закон із старими помилками та недоречностями. Краще залишити все як є до кращих часів, ніж голосувати за документ зіпсований усім негативом недосконалості і політичної заангажованості.

Тож доведеться повертатись до вдосконалення мовного законодавства, який передбачає пріоритет Конституції і фундаментального закону про порядок застосування мов.

У такому випадку закон про мови мусить прийматися як основоположний конституційний закон, до якого повинно "підлаштуватися" все діюче у мовній сфері законодавство.

Закон про порядок застосування мов, подібно диспетчеру, повинен "розвести" сфери їхнього застосування, згідно з практичним призначенням.

Застосування мов міжнародної комунікації, до яких належить і російська, слід чітко, детально і зрозуміло внормувати, щоб не допустити обмеження конституційного порядку застосування державної та інших мов, поширених в Україні.

Закон про порядок застосування мов повинен мати добре виписану мотивацію для громадян – преамбулу, а кожне слово закону повинно бути зрозумілим простому громадянинові без тлумачень Конституційним Судом. Адже це закон передовсім для громадянина, і лише в другу чергу для держави.

Запропонована концепція, що передбачає пріоритет єдиного конституційного закону про мови, ставить під сумнів необхідність прийняття окремого закону про державну мову.

Та парламентові дуже важко подолати надмірне захоплення компромісами, тому запропоноване прийняття єдиного мовного закону виглядає абсолютно нереальним, на жаль.

Проте вихід є. Приміром, одержати від Конституційного Суду роз’яснення останнього абзацу статті 10 Конституції. У випадку ухвалення КС очевидної формули про те, що порядок застосування мов визначається єдиним фундаментальним законом.

Усе законодавство, яке здійснює регулювання у сфері застосування мов, повинно узгоджуватись з Конституцією і фундаментальним законом про порядок застосування мов.

Таким чином, закон про державну мову не приймається, а його положення враховуються в законі про мови і це дає правову основу для унормування нестабільної мовної ситуації в Україні.

У випадку прийняття КС іншої формули, як от: порядок застосування мов визначається законами (законодавством) України, слід однозначно тимчасово утриматись від прийняття закону про мови і закону про державну мову, почавши із внесення змін до законів, які регулюють всі сфери суспільної діяльності, де застосовується мова, з метою вилучення явно некоректних норм, які заважають ухваленню адекватних законів про мови і про державну мову.

За будь-яких умов, текст законів про мови чи про державну мову повинен бути розрахованим на сприйняття громадянами, як реальними носіям і користувачами мови, об’єктами мовного закону. А прийняттю закону повинна передувати масова державна просвіта у сфері порядку застосування мов і добрий приклад влади щодо такого застосування.

Останній пункт виконати найважче, адже держава дуже мало займається правовою просвітою у цій сфері. Чимало українських ЗМІ працюють у протилежному напрямі – на технології мовної дезорієнтації, що робить таку просвіту марною, принаймні зараз.

Відомо, що за результатами опитувань, громадяни не вважають мову особливим пріоритетом, чи то проблемою. Утім, політизація мови тримає націю в стані напівпритомності.

Тому це архіважлива проблема, на вирішенні якої повинні зосередитися президент, парламент і уряд, що мають усвідомити: не зважати на проблему мови, все одно, що не зважати на важливість якості повітря, яким ми дихаємо.

Володимир Ференц, Івано-Франківськ, для УП