Мовна політика, чи мова політики

"Lapsus linguae"
(Не робіть помилок щодо мови)

Авторка народилася у Луганську і все своє життя розмовляла російською, утім в університеті опанувала українську. Перед тим як написати цю статтю, думала: яку мову обрати? Принципово пишу українською, щоб показати повагу до неї. Хоча рідною вважаю російську, бо ж думаю по-російськи.

З таким вибором багато разів на день стикаються мільйони українських громадян і вони мене зрозуміють.

Російська мова у СРСР була державною мовою, мовою закону, мовою вищої освіти. На російській мові виховувалися декілька поколінь, нею спілкувалися майже 290 мільйонів людей різних національностей.

Тож хіба це наша, або наших батьків провина, що ми були народжені та виховані в російськомовному оточенні? Не можу не пригадати великого Івана Франка: "...в якій мові вродився і виховався, тої без окалічення своєї душі не можеш покинути".

Власне, мовна проблема далеко не лінгвістична. Буде чи ні російська державною в Україні — це питання. І на його вирішення не мають впливати надто емоційні позиції прихильників чи опонентів російської мови та невгамовні пристрасті українських політиків до популістських балачок.

Адже українська культурна спадщина тісно переплетена з російською мовою та створювалась протягом багатьох століть нашими спільними предками. Не можна відокремитись від культурної спадщини великої держави, складовою частиною якої довгі роки була Україна. Та спадщина є надбанням і українців, бо творилася спільно.

Історично склалося, що російська мова має сильніші позиції, ніж українська. Остання існувала й була заборонена водночас. І навіть українські письменники добровільно відмовлялися від неї, переходячи на російську, тому що це надавало їм можливість донести свої творіння до ширшої читацької аудиторії.

Скажімо, Тарас Шевченко написав багато своїх творінь російською, був підтриманий російським меценатом з Санкт-Петербургу. Утім, це не перешкодило йому бути великим українським класиком. Адже якщо письменник писав російською, від того він не переставав бути українським письменником. Гоголь тому яскравий приклад.

У першій половині XIX століття становлення української культури ще тільки починалося, тому творчість Гоголя могла існувати тільки в рамках "спільноруської" культури. Тому навіть в філології цей різновид культури, визначається як "спільноруська культура на українській основі" і розглядається як надбання одночасно і російської і української культури та літератури.

І на це не можна закривати очі, бо це історія, а її забуття чи перекручування для сучасної "політичної доцільності" — злочин.

Цивілізована двомовність в державі — це, насамперед, НЕНАСИЛЬСТВО у мовній сфері. Натомість, це вимагає створення умов для вивчення державної мови, державної підтримки україномовного продукту видавництв або кінокомпаній. Але не придушення податками російськомовного.

Це контроль та сприяння чистій українській мові на державних ТБ-каналах, замість "викручування рук" та ультиматумів комерційним.

Але Україна обрала шлях насильницьких заходів в мовному питанні і спонукає до життя страшного гібрида, ім’я якому – суржик, що згодом просто проковтне саму українську мову.

У зв'язку з цим вельми авторитетно звучать слова професора Гарвардського університету США, етнічного українця Романа Шпорлюка:

"Мільйони людей, які вважають рідною російську мову, 1 грудня 1991 проголосували за незалежність. Виходячи з цього громадяни, для яких українська мова, — рідна, мають перед ними певні політичні і моральні зобов'язання….Якнайлегший спосіб знищити Україну — це почати українізувати неукраїнців. Найбільшу небезпеку для незалежної України представляють мовні фанатики".

Як на мене, українська має бути мовою державних установ. Проте, дуже важливо заохочувати держслужбовців на сході країни до вивчення української, а на заході — до використання, в разі потреби, російської.

Головне – це повага до будь-якої мови та її носіїв! Держава Україна, а точніше її керманичі, мають зрозуміти, що окрім державних установ, в інших сферах буття впровадженню української слід тільки сприяти, а не нав’язувати наказами та санкціями.

Не розв'яжемо мовної проблеми, поки не змінимо до неї ставлення — ставимося як до об’єкту права, а не закону.

Боротьба мов — це боротьба КУЛЬТУР цих мов. Так вже склалося в світовій історії: виграє і панує мова могутнішої культури.

Для того щоб забезпечити домінування в країні власної мови, необхідно забезпечити домінування власної культури. Для України рецепт простий: будемо піклуватися про розвиток української культури, поступово прищеплюючи її поколінню, що зростає і отримаємо сильну українську мову.

Цей процес тривалий, і природній. А от впровадження української шляхом указів президента, а тим більше рішеннями міністерств – це насильство і над культурою, і над людьми.

Мова не має бути мішенню для політиків. Щоб зберегти свою мову, потрібно воювати не за мову і не з мовами.

На жаль, президент цього не розуміє, або не хоче зрозуміти. Він демонструє своє шанування українській культурі і це викликає повагу. Але чи можна цінувати свій народ, не поважаючи його право вибору? Заграючи із заходом, не зважувати на інтереси своїх громадян на сході?

Адже не можна поводитися як "політичний страус" в мовному питанні, ховаючись від об’єктивної реалії.

У всьому світі, з політичної точки зору, існує ТІЛЬКИ два підходи — мономовний і мультимовний. Сучасний світ вже є мультимовним. А Україна?

Для України проблема української мови залишається чисто ідеологічним питанням. Ті, хто віддає перевагу українській мові, найчастіше прагнуть обмежувати російську, ніж реально вирішувати проблему.

Це хибний та небезпечний шлях. Проблема української мови не сприймається, на жаль, в Україні як проблема культурної політики. І те що відбулося, приміром, з обов'язковим українським дублюванням фільмів – лише чергова демонстрація цієї проблеми.

Цікаво, що за повного розвалу української кінематографії, кошти вкладаються в обов’язкове дублювання чужих фільмів українською мовою. Причому переважно тих фільмів, мова яких зрозуміла кожному мешканцеві України без дублювання. І все це заради виключно політичних спекуляцій.

Не можу, як професійний юрист, утриматися та не послатися на правові норми, які поки що існують в державі. 24 грудня 2007 року Конституційний Суд України визнає, що іноземні фільми перед розповсюдженням в Україні в обов'язковому порядку повинні бути дубльовані або озвучені чи субтитровані державною мовою.

Це ж підтверджується й вимогами закону про кінематографію. Не довго думаючи, та намагаючись вислужитися перед президентом, Міністерство культури своїм наказом забороняє пускати в прокат іноземні фільми не дубльовані українською. Не звертаючи уваги на те, що і рішення КС і чинний закон хоча б надають вибір: або титрування, або озвучення, або дубляж.

Що маємо в результаті? Невдоволення російськомовних глядачів, неякісний дубляж українською через брак акторів та студій для дубляжу, різкий спад відвідувачів в кінотеатрах, відсутність в прокаті артхаусних, інтелектуальних фільмів…чергове насильство над людиною, що мешкає в Україні.

Держава не повинна нікого примушувати, держава може і повинна створити умови, за яких стане вигідним і престижним показ фільмів українською.

Зробити це можна кількома шляхами: по-перше, зменшенням податків для дистриб'юторів та власників кінотеатрів, по-друге, покриттям бюджетним коштом витрат на дубляж українською мовою; по-третє створенням додаткових економічних умов для заохочення виробництва українських фільмів.

Перелік таких заходів можна побачити в багатьох, успішних, з точки зору розвитку кіно індустрії європейських країнах: Польщі, Угорщині, Німеччині, Франції тощо.

Питання статусу української мови в Україні дуже часто є абсолютно незрозумілим для європейських чи американських аналітиків, котрі досліджують ситуацію на пострадянському просторі.

І ось чому: більше за третину держав Європи мають державні мови, назва яких не співпадає з назвою основної національності. В Азії подібна ситуація в половині держав. Навіть у Африці, лише Ефіопія, Сомалі і Сейшельські острови є винятком із цього правила.

Ірландці з їхніми традиціями національної самосвідомості, вихованими в тривалій боротьбі за незалежність, в переважній більшості говорять англійською. Ірландська мова, якою володіють близько 3% жителів країни, використовується, так би мовити, чисто символічно.

Автор навіть не згадує Бельгію, Швейцарію, Канаду...Такими є наслідки глобалізації! Адже в світі із 6800 мов, які використовуються, лише близько сотні є офіційними мовами суверенних держав.

Виходячи з положень статті 11 Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, Україна зобов'язується лояльно відноситися до незалежних ЗМІ і сприяти регулярному виходу радіо- і телепрограм на регіональних мовах.

Є важлива тріада, кожна із складових якої суттєво впливає на людську свідомість і формування суспільства, – це мова, релігія і земля. І від того, як вирішуються проблеми, пов’язані з ними, залежить майбутнє держави.

Україна йде шляхом політики популізму. Адже мова політики та мовна політика – це різні речі. Усі, без винятку, політичні сили повинні звикнути прислухатися до народу.

Уже давно, пересічні громадяни Україні демонструють модель адекватної, про-європейської мовної політики. Нормальною ситуацією в Україні вважається вільний перехід з мови на мову десятки і сотні разів на день.

Українець — це людина, що володіє двома слов'янськими мовами. У цьому наша перевага перед Росією, де значна частина росіян говорить тільки на одній мові. Адже навіть з точки зору культурного розвитку, ситуація двомовності є більш привабливою.

А ті, хто зараз насильно вичавлюють російську з українського суспільства, мають усвідомлювати свою відповідальність перед наступним поколінням. Адже вони позбавляють його можливості насолоджуватися українсько-російською культурною спадщиною мовою оригіналу.

Нове покоління не зможе оцінити у всій красі творіння Булгакова, Достоєвського, Тургенєва, Єсеніна та багатьох інших класиків, що творили російською.

Добре, що хоч мова живопису – інтернаціональна і творіння художників, таких як Малєвіч, Рєпін, Врубель та інших, що народилися в Україні, не будуть потребувати перекладу.

Ірина Бережна, народний депутат України, для УП