День Соборності: святкування з присмаком меншовартості
Україна – унікальна держава. Унікальна за красою, багатством, довготерплячим народом, втраченими можливостями, історією, політичною, зокрема...
Чи є ще десь у світі країна, в історії якої так символічно поєдналися дві доленосні події: 22 січня 1918 року – проголошення ІV-м Універсалом Центральної Ради державної Незалежності і 22 січня 1919 року – проголошення Актом Злуки Соборності українських земель! Наче саме провидіння навіки пов'язало ці дві дати в одному січневому дні, примушуючи нас розуміти незалежність в одному контексті із соборністю: ми будемо вільними лише за умови національної єдності!
Здавалося б, сам Бог велів, щоб 22 січня стало в Україні подвійним святом: Днем Незалежності і Соборності. Існуючий День Незалежності 24 серпня (дату фактичного відновлення незалежності) доцільно було б відзначати як День Національного відродження. Тоді в ідеологічному (і не тільки!) сенсі все стало б на свої місця.
Проте, як не парадоксально і не прикро, 22 січня визнається з 1999-го року державним святом лише як День Соборності.
Більше того: легкий шок викликає ось що: цього року 22-го січня Україна мала б на державному рівні належним чином відзначити 90-річчя проголошення Незалежності першої в новітній історії Української держави (УНР), але фактично проігнорувала цей славний ювілей! Досить переглянути стенограму "Виступу президента України на урочистостях з нагоди Дня Соборності України".
Там є згадка про святкування через рік 90-ліття Соборності, про…живий ланцюг, який створили люди між Києвом і Львовом 22 січня 1990 року, та немає жодної(!) згадки про нинішню 90-ту річницю проголошення ІV-го Універсалу – події, без якої не було б не лише проголошення Акту Злуки...не було б сучасної України.
Цю ідеологічну "помилку президента" певною мірою виправила прем'єр-міністр України Тимошенко. У своєму офіційному привітанні з нагоди Дня Соборності України вона відзначила: "Символічно, що цього року День Соборності збігається з 90-річчям від дня проголошення IV Універсалом Центральної Ради незалежності Української Народної Республіки. Для мене важливість цієї дати полягає у тому, що незалежність держави прямо пов'язана з її цілісністю, соборністю. Глибоко переконана, що це знає і розуміє кожен з нас... Ми зобов’язані зробити висновки з уроків нашої історії та подбати про те, щоб Незалежність і Соборність завжди були невід’ємними атрибутами нашої держави".
Проте, як бачимо, навіть на найвищому державному рівні бракує системного підходу в оцінці і вшануванні найбільш значущих подій вітчизняної історії, зокрема української революції 1917 – 1920 років.
Про це свідчить і вперте намагання влади створити (начебто, з метою виконання конституційної вимоги) так званий великий державний Герб України. Якраз напередодні Дня Соборності Ющенко попросив уряд до 1 липня 2008 року підготувати відповідний законопроект.
Відомо, що Конституцію України здебільшого прийнято або порушувати, або критикувати. Тому політикум (включаючи президента України) чітко заявив, що Конституція потребує змін. Тоді навіщо поспішно виконувати її сумнівні статті?
Так, потребує змін і ст.20 Конституції України, де сказано, що "Великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького".
Насамперед, зауважу, що герби не "встановлюються" чиновниками, а передаються у спадок. Відомий дослідник української національної символіки Січинський підкреслював: "Національний знак чи герб витворюється протягом віків і входить у свідомість народу як певна дорогоцінна традиція, що має зв'язок з національним і державним життям та почуттям єдності цілого народу".
Таким самодостатнім українським символом і є Тризуб, успадкований від Княжої Держави Володимира Великого.
Природно, що відновивши за новітньої доби, 22 січня 1918 року, втрачену державність, Центральна Рада затвердила його як Герб УНР. Рівно через рік, після Злуки Західно Української Народної Республіки і Наддніпрянської України в єдину державу Золотий Тризуб став державним символом Соборної незалежної Української Народної Республіки.
Історичні факти свідчать, що й тоді розглядався варіант державного Герба з тримачами Тризуба (козаком та левом), та врешті-решт був відкинутий. І цілком слушно! Адже Тризуб – символічне наочне інтегральне втілення Соборності України.
І зовсім недоречно було б еклектично зафіксувати на державному Гербі різні герби та різні етапи становлення української державності, зафіксувати символічний поділ України на Схід (Козак) і Захід (Лев), як це намагаються зробити тепер!
Центральній Раді УНР на чолі з Михайлом Грушевським вистачило мудрості не витворювати якийсь новий штучний символ, а взяти за Герб України родовий Знак Рюриковичів. А родові герби зміні не підлягають!
Цим засвідчений не лише високо-фаховий підхід до питань геральдики, а й величезна повага до наших пращурів і неперервність нашої тисячолітньої державницької традиції.
Голова Центральної Ради Михайло Грушевський завжди наголошував на відновленні української державності у 1918 році, а не її започаткуванні. Обговорюючи питання національного герба, Грушевський писав: "Українська Народна Республіка, ставши наново державою самостійною, незалежною, мусила вибрати собі й державний герб. А що вона була вже давніше самостійною державою і тільки відновила тепер своє державне буття, якого позбавило її було московське насильство й лукавство, то найбільш натуральна річ для неї звернутися до тих старих державних знаків та гербів, які вживалися нею за старих часів. Найстаріший такий Знак уживався на київських грошах часів Володимира Великого; його й бере собі за герб відновлена Українська Держава (виділення тричі жирним шрифтом – М. Р.). Це зовсім правильно. Київська Держава Володимира Великого була найбільшою Українською Державою, яку пам'ятає наша історія".
Інший відомий вчений Братко Кутинський у своєму фундаментальному дослідженні "Феномен України"(1996, стор. 22) зауважив: "Історія Тризуба як державного символу України дивовижна і унікальна насамперед тим, що його носієм є етнос, а не державці".
Україна як історична правонаступниця Української Народної Республіки успадкувала її символи (Герб, прапор, Гімн), назву грошової одиниці. Тому в новій редакції Конституції України необхідно закріпити в якості Державного Герба України (без натужного і неприродного поділу на малий і великий, як це зробила, наприклад, Росія) Золотий Тризуб на синьому щиті овальної форми, увінчаний стилізованим оливковим вінком (саме такий був прийнятий Центральною Радою УНР). Автор оформлення Герба Української держави – Василь Кричевський, один із найвідоміших на той час художників європейського рівня.
Чому ж здоровий глузд у цьому питанні не взяв гору ще у 1992 році, коли був затверджений Державний Герб сучасної України. Світло на це проливає відверте зізнання художника Кохана, одного із співавторів малого Герба: "Конкурс із його створення був "запущений" саме перед розпадом Радянського Союзу, тобто влітку 1991-го. Оскільки ми були добре підготовлені фахово, то проект зробили за три доби.
Нічого не висмоктували з пальця, а використали попередні здобутки. За основу взяли малюнок тризуба в оточенні оливкового вінка, який розробив академік Василь Кричевський для герба Української Народної Республіки. Ми той тризуб трохи переробили, "загнали" в математичну формулу золотого перетину і "поклали" на геральдичний щит, яких напрацювали з десяток варіантів.
Цікаво, що тризуб – це особовий знак князя Володимира Великого, його карбували на золотих і срібних монетах Х ст.
Проте в чому полягала проблема? Якби демократи поставили на голосування у Верховній Раді герб УНР, котрий створив Василь Кричевський, то цей герб ніколи не пройшов би.
На запитання: "Це петлюрівський герб?", довелось би відповідати: "Петлюрівський". А тоді була сильною так звана "група 239", яка домінувала у парламенті України, тобто колишні члени КПРС ніколи б не проголосували за "петлюрівський" герб.
Отже, на запитання: "Це новий герб?" можна було відповідати: "Новий, але враховані історичні традиції". Після жорстких баталій у Верховній Раді цей герб був таки схвалений".
Таким чином, наш Державний Герб тоді зазнав "мутацій" на догоду комуністичній більшості у Верховній Раді.
Сумнозвісна група "239" – це вже історія . Хоча ще одна непристойна справа її рук – перевернуті кольори Державного прапора України.
Як відомо, 22 березня 1918 року Центральна Рада УНР ухвалила в Києві закон про державний прапор Української Народної Республіки, який був жовто-блакитним. Знову таки викликає захоплення мудрість наших тодішніх національних провідників. Вони добре розуміли, що жовтий(горішній) колір стягу символізує сонячне сяйво, божественний вогонь (а не жито, надумана символіка якого пізніше, у Верховній Раді, імпонувала депутатам-аграріям із тієї ж групи "239"!).
Центральна Рада тоді також виходила із законів геральдики, згідно з якими колір герба (в даному випадку – золотий або жовтий) на прапорі завжди розміщується зверху, а колір щита (синій), на якому зображується сам герб – знизу.
Цю думку і такий принциповий підхід поділяють багато сучасних істориків та науковців, зокрема, такі авторитетні як Сергійчук, Ткаченко.
Тому, напевно, нарешті варто відмежуватися не від УНР, а від напрочуд живучого прокомуністичного трактування державних символів!
І, в цьому ж контексті, ще одна актуальна болюча тема. 29 січня – День героїв Крут, істинних захисників Батьківщини. Проте, багато років поспіль наша держава відзначає свято захисників Вітчизни в інший день – 23 лютого – день створення більшовицької армії, яка, власне, окупувала і знищила і нашу відновлену новітню державу УНР і її славних оборонців.
Постає сила-силенна запитань: куди ділася наша національна самоповага, державницька мудрість? коли ми позбудемося синдрому меншовартості, "хуторянства"? чому ми, спадкоємці Володимира Великого, з показною гордістю вважаємо Україну "молодою" державою? коли позбудемося подвійних стандартів та подвійної моралі? що ми за люди такі?...
Може, варто, крім інститутів історії України, українознавства, історичної пам'яті тощо створити ще й Інститут національної гідності?
 |
Михайло Роль, для УП
