Інтелектуали та інтелектофоби-4. Або що читають політики?

Чому в політиці так мало інтелектуалів, чи потрібні вони в політиці і коли?

В інтелектофобському суспільстві виникає явище, яке умовно можна назвати інтегральним соціальним ідіотизмом — це коли в будь-якому деінтелектуалізованому колективі всі ніби-то розумні люди, але колектив діє як зборище ідіотів: люди не вміють дійти згоди в концептуальних питаннях, не здатні до інновацій, не здатні до стратегування і т.п.

Політики лишень наочно це демонструють. Олександру Пасхаверу належить висновок про неугодоздатність (недоговороспособность) вітчизняної політичної еліти. Неугодоздатність — це типовий наслідок інтелектофобії.

Що читають наші політики? Чи можемо ми уявити, що вони читають хоча б що-небудь? Читання книжок політиками, особливо сучасних книжок з теорії управління, теорії права, теорії конституціоналізму — є основою безпеки країни.

Як читання книжок з економічної теорії є основою безпеки бізнесу. Країна, політики і бізнесмени якої не читають книжок, — приречена на загибель.

Чи можете ви напружити фантазію і уявити, що якийсь із вітчизняних політиків прочитав сучасну книжку з теорії права чи конституціоналізму і разом з експертами обговорює її в контексті розмови про нову Конституцію? Тяжко це собі уявити.

Чи можете ви ще більше напружити свою фантазію і уявити вітчизняного політика, який прочитав хоча б декілька статей з аналітичної стратегії і говорить про підходи до стратегування, а не використовує розробку документів з надписом "стратегія" для сумнівного піару? Тяжко це уявити.

Чи можете ви уявити, щоб яка-небудь вітчизняна політична партія замовила якесь інноваційне загальнонаціональне дослідження (окрім виміру свого рейтингу), замовила аналітичну доповідь з якоюсь перспективною темою, замовила нову теорію (конституції чи того ж стратегування), провела науково-практичну конференцію, наприклад, з теорії та практики того ж таки партійного будівництва?

Тяжко це собі уявити.

Чому політики та їх партії такі, чому вони так діють? В інтелектофобській країні, щоб бути популярним, політик теж мусить бути інтелектофобом. У режимі інтелектофобії домінування простих рішень та простих гасел примушує політиків до профанації будь-якого інтелектуального продукту, тому що саме це і примножує його рейтинг.

У режимі інтелектофобії інтелектуальна політика є неможливою.

Менеджери засобів масової інформації давно зрозуміли, що рейтинг політика це дуже цінна річ саме для них. Бо запрошення в передачу рейтингового політика — це найдешевший і найпростіший шлях до власного рейтингу.

Саме тому вітчизняні ЗМІ змушені підтримувати інтелектофобію, не допускаючи в принципі розмови між політиком-інтелектофобом і експертом нарівно.

Політики-інтелектофоби без ідей, заснованих на нових уявленнях, або озброєні продуктами ерзац-інтелекту — ось наші політики.

Політик, який сміється над  експертами, в інтелектофобській країні тільки підвищує свій рейтинг.

Політик-інтелектофоб, який публічно звинувачує інтелектуала в тому, що цей інтелектуал непотрібен широкому загалу, навіть не розуміє, яке страшне звинувачення проти себе він робить.

У наведеному вище епіграфі Кант підмічає, що саме підтримка натовпу робить популярного базіку зухвалим. Політик керується принципом — "будь простішим, і люди до тебе горнутимуться".

Оця простота, яка гірша за крадіжку, і нищить деінтелектуалізовані країни. Простота текстів, розмов, рішень — небезпечна не сама по собі. А тому, що побачити складний світ можна, лише почавши мислити складно.

Якщо ти не мислиш складно, то складні, багаторівневі, багаторамкові, багатопроцесні дії твого суперника будуть інтерпретуватися як прості. І їм протистоятиме проста відповідь. Прості відповіді на складні виклики — ось причина нашого животіння.

Отак і виходить: саме уявлення того, що наша країна знаходиться в зовнішньому управлінні можливе лише за умови складного мислення.

Стратегування в такому випадку є можливим навіть не на рівні традиційної аналітичної стратегії, про яку теж політики і гадки не мають, а лише на рівні принципово нової теорії стратегування — багатофокусного. Цього мислення нема у політиків, вони не виконують функції лідерів. Це і є небезпека вульгарної демократії.

Саме це є великою пасткою інтелектофобії — у інтелекту завжди відсутня сформована потреба, особливо в демократичному суспільстві. Потребу на інтелект формують інтелектуальні політики — політичні лідери, які здатні створювати та поширювані нові ідеали, нові уявлення, нові підходи, нові теорії, а не продукти ерзац-інтелекту.

Політиків, які були б державними діячами, які би вміли створювати та поширювати нові ідеали, ідучи наперекір більшості, у нас практично немає.

Важко повірити в інтелектуальність політика, що закликає до підтримки інтелекту, але який сам цього інтелекту ніколи не демонструє. В інтелектофобському суспільстві в такій ситуації виникає мислительно-мотиваційний дисонанс.

Мислительно-мотиваційний дисонанс — дисонанс між рівнем складності мислення та рівнем складності мотивів людей, що приймають рішення про використання інтелектуальних продуктів цього мислення.

Цей дисонанс багаторівневий: тобто це дисонанс між мисленням інтелектуалів, що надають послуги політикам, і мисленням політиків; дисонанс між рівнем складності інтелектуальних продуктів і рівнем складності рішень по застосуванню таких продуктів; дисонанс між мотивами інтелектуалів і мотивами політиків.

Типовий приклад — коли ядерна зброя, винайдена людьми зі складним мисленням і складними мотивами діяльності, опинялася в руках людей із більш простим мисленням і більш простими мотивами, вираженими в простих публічних цілях.

Мислительно-мотиваційний дисонанс має і просте образне вираження — "мавпа з гранатою".

Головний висновок з мислительно-мотиваційного дисонансу полягає в тому, що коли інтелектуалів розглядають як ресурс неінтелектуальні політики, їх інтелектуальний продукт обов'язково використовується на шкоду суспільству.

Коли ж задля посилення свого рейтингу політик-інтелектофоб хоче використати "щось таке інтелектуальне", а відрізнити інтелект від ерзац-інтелекту він не може, тоді він наймає псевдо-інтелектуалів, які задешево створюють йому продукти ерзац-інтелекту.

Отже інтелектуал не може бути тільки засобом отримання інтелектуального продукту, він також має бути залучений до прийняття політичних рішень на всіх рівнях щодо використання його продукту — хоча б для того, щоб убезпечити політиків від ерзац-інтелекту.

Інтелектуали не мають своєї партії, і навряд чи матимуть, а відтак будь-який похід у політику для інтелектуала пов'язаний з підпорядкуванням партійному лідеру. А це є кінець його як інтелектуала.

Багато хто вже опікся на цьому. Інтелектуалам потрібні партійні лідери, що самі є інтелектуалами. Де їх взяти? Готувати. Років за 10, якщо сьогодні почати, ми можемо їх мати. Тоді інтелектуал стане потрібен інтелектуальному політику без того, щоб переставати бути інтелектуалом.

Коли потрібен публічний інтелектуал та яка має бути його політична та громадянська позиція?

Отже інтелектуал в інтелектофобській країні не потрібен. Потребу на нього не створить ні реклама, ні освіта, ні політика, ні ЗМІ. Розвиток інтелекту — справа самих інтелектуалів. Доля інтелектуала — не тільки створювати мисленням щось нове, а ще й доводити потрібність в цьому новому публічно.

Перший крок інтелектуалів полягає в ідентифікації себе, перш за все, в ціннісних аспектах. Скільки б грошей у вас не було, як багато влади ви б не мали, настільки популярними ви б не були, має значення — чи є інтелект для вас цінністю.

З цієї точки зору завдання інтелектуалів тепер досить нескладно сформулювати:
1) досягти вільного обміну інтелвалюти хоча б у вузьких середовищах;
2) створити систему оцінок, яка дозволить розрізняти інтелект та ерзац-інтелект;
3) публічно боротися проти інтелектофобії.

Задля вільного обміну інтелектуальної валюти має бути створено загальнонаціональну інтелектуальну мережу комунікації. У 2006-2007 роках "Український клуб" реалізував проект під умовною назвою "Український клуб в регіонах".

У рамках цього проекту було реалізовано створення інтелектуальної мережі клубу в великих містах України — Львові, Донецьку, Дніпропетровську, Харкові, Одесі. Соромно зізнаватися, але здійснили цей проект особисто засновники "Українського клубу" разом з Фондом Фрідріха Науманна (Німеччина). Від жодного з українських бізнесменів, політичних партій чи політиків ми не отримали ні копійки.

Думаєте, телеканали чи інші ЗМІ вишикувалися в чергу, щоб безкоштовно отримати розширену базу експертів у регіонах? Інтелектуал взагалі майже персона нон-грата в ЗМІ, а тим більше — регіональний інтелектуал.

Створити систему оцінок, яка дозволить розрізняти інтелект та ерзац-інтелект, можна тільки тоді, коли інтелектуал стане публічним, і його оцінки стануть відомими.

Оксана Забужко в книзі "Let my people go" вмістила свій виступ на семінарі Фундації Фулбрайта 15 лютого 2005 року "Публічний інтелектуал в Україні".

Там вона зафіксувала "кричущий розрив між інтелектуальним попитом та інтелектуальною пропозицією", який почасти долається завдяки Інтернет, але не наявністю інтелектуальних ЗМІ чи "товстих журналів".

Публічний інтелектуал, як пише Забужко, втратив суспільний статус. Єдиним способом його спілкування з аудиторією став суто професійний продукт інтелектуала — книжка, полотно, інший твір мистецтва чи науки. Мову інтелектуала перестали розуміти — "це не просто кінець діалогу, це смерть мови".

Публічний інтелектуал у країні інтелектофобії це — мазохіст чи приречений на довічну депресію плаксій, або ж емігрант звідси. Такий собі Стас Перфецький, що будь-якої миті готовий піти геть і не повернутися.

Публічним в інтелектофобській країні інтелектуал може стати хіба через політика, якому пише його промови, статті та публічні документи, повсякчас збиваючись на ерзац-інтелектуальні підходи.

Але інтелектуал як публічна особа, хто водночас не політик і не виступає через мову політика, — це громадський діяч. Політична позиція інтелектуала — його особиста справа, і вона в принципі не повинна бути публічною.

Бо публічною має бути його громадянська позиція, яка завжди є над будь-якою політикою — з точки зору всього світу, вічності та устремління до Бога.

З інтелектуалом почнуть рахуватися, коли він оголосить війну інтелектофобії. Отже інтелектуал має стати войовничим інтелектуалом, інтелектуальним самураєм.

Звичайно войовничих серед інтелектуалів мало. Але будь-який вибір інтелектуала в країні інтелектофобії — це вчинок, це війна всередині себе.

Як вчинити? Отримати контракт від бізнесмена-інтелектофоба чи політика-інтелектофоба або відмовитися надавати послуги ерзац-інтелекту? Піти у владу до владоможця-інтелектофоба і отримати частинку цієї влади чи залишитися поза владою?

Піти на публічну дискусію, особливо на телебачення, з політиком-інтелектофобом чи уникнути цього? Ці відповіді непрості, бо всі інтелектуали теж люди. У світі зі споживацькими цінностями вони теж хочуть свою частинку грошей, влади і популярності. Але в інтелектофобській країні такі компроміси неминуче нищать інтелект ще більше.

Інтелектуали мають не тільки виживати, але і розвиватися інтелектуально в деінтелектуалізованому суспільстві. Це означає — кожен день робити інтелектуальне зусилля, інтенсивно напружуючи творче мислення, навіть якщо результати його потрібні будуть не сьогодні.

Подолання інтелектофобії має відбутися в різних сферах суспільного життя — в структурі бюджету, в розвитку теорії та методології, в мистецтві, у відродженні науки, в освіті, в політиці, в економіці, в інфраструктурі, в бізнесі. Щоб це коли-небудь сталося, потрібно почати говорити про інтелектофобію публічно.

Має бути оголошено публічну війну інтелектофобії та інтелектофобам. Обов'язок кожного інтелектуала публічно, прямо і недвозначно давати відсіч будь-яким відкритим чи завуальованим проявам інтелектофобії. Потрібно також готувати студентів до війни з інтелектофобами.

Обов'язок кожного інтелектуала полягає в дискваліфікації політиків-інтелектофобів та бізнесменів-інтелектофобів як таких, які безпосередньо шкодять своїй країні своїми думками, словами, діями та наслідками своїх дій.

Обов'язок інтелектуала в будь-якій суспільній комунікації долати форматну цензуру, за якої час та право політика говорити є необмеженим, а час та право інтелектуала вести з ним діалог є обмеженим. Інтелектуал зобов'язаний публічно відмовлятися від дискусії з політиком після виявлення такої дискримінації та її публічного викриття.

Високий рейтинг телепередач не є підставою для інтелектофобії та ерзац-інтелекту в них.

Журналістам, які обстоюють інтелектофобію, а також застосовують форматну цензуру на користь інтелектофобських виступів тих чи інших політиків, має бути оголошено бойкот з боку інтелектуалів.

Інтелектуал не може бути пацифістом, бо йому оголосили війну на знищення. Якщо ж інтелектуал хоче залишитися інтелектуалом і водночас не хоче воювати з інтелектофобами, йому ліпше таки поїхати з країни. Це принаймні чесно...

Чи буде далі?

Сергій Дацюк