Депутатська недоторканість – для чого і для кого

Передвиборча кампанія НУНС, розпочата закликом президента України Віктора Ющенка, про обмеження депутатської недоторканості не могла не нагадати про іншу кампанію з цього питання, розв’язану у 2000 році президентом Кучмою.

Тоді, 16 квітня 2000 року, за "народною ініціативою "директора" парламенту Олександра Волкова" відбувся всеукраїнський референдум, на який було винесено чотири питання.

Одним з них було таке: "Чи згодні Ви з необхідністю обмеження депутатської недоторканності народних депутатів України і вилученням у зв’язку з цим частини третьої статті 80 Конституції України:

"Народні депутати України не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані?".

Нелюбов наших громадян до народних депутатів загальновідома, тому і результат був абсолютно передбачуваний.

З 29694705 громадян України, які взяли участь у голосуванні 26461382 або 89% проголосували за схвалення зазначеного питання.

Але рішення щодо голосування у більшості випадків наші громадяни приймають на емоційному рівні, не бажаючи вдумуватись за ЩО і за КОГО вони насправді голосують.

Згідно з одним із передвиборчих гасел, виборці мають голосувати серцем, а не розумом. Що, по правді кажучи, і без цього заклику, вони усі роки незалежності і так чесно роблять.

За що ж вони так щиро серцем проголосували?

Якщо зазирнути до Конституції України і подивитись Статтю 80, то можна прочитати:

"Народним депутатам України гарантується депутатська недоторканність.

Народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп.

Народні депутати України не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані".

Проголосувавши за вилучення частини третьої статті 80, громадяни фактично пропонували не позбавити народних депутатів депутатської недоторканості, а навпаки зробити їх абсолютно недоторканими, коли НІХТО їх не може такої недоторканості позбавити, у тому числі і Верховна Рада.

Дурість і безграмотність ініціаторів того волевиявлення стала однією з перешкод для президента Кучми зробити народних обранців куди більш лояльними до його побажань. Хоча, коли він насправді хотів когось засадити за грати і на це були дійсно неспростовні докази, то він домагався свого.

Можна згадати народного депутата Агафонова, якого 20.06.2000 року Верховна Рада України позбавила недоторканості і дала згоду на притягнення до кримінальної відповідальності. При цьому смертельно і невиліковно хвору людину без зайвих вагань тут же запроторили у буцегарню. Позбавили недоторканості і Лазаренко, який, правда, уникнув української тюрми, але опинився в американській.

Навіщо усе це було потрібно президенту України Кучмі зрозуміло. А ось чого домагається президент Віктор Ющенко, залишається питанням. У силу життєвих обставин, знаючи нашого президента довше ніж більшість діячів з нинішнього політикуму, можу категорично стверджувати, що ніколи від нього не буде команди засадити неугодних депутатів за грати шляхом підкидання наркотиків, фабрикування карних справ.

Хоча у міліцейському відомстві завжди найдеться "... команда боєвая, орли такіє, що сделают все, что хочеш" (зі стенограми аудіозапису розмови Кучми і Кравченка, яку надав О. Мороз 28. 11. 2000) і ще не факт, що цим не спробують скористатись менш морально комплексуючі наступники Президента В.Ющенка.

Не вірю, що Ющенко дійсно вважає, що головною метою попадання наших політиків у парламент є отримання недоторканості. Бо якщо це так, то тоді потрібно відповісти на питання, чому за роки незалежності не можна знайти серед засуджених жодного міністра чи його заступника, жодного міліцейського чи прокурорського начальника вище районного рівня, які не мають і не мали формального статусу недоторканих.

Більш того, пригадується один з міністрів, за допомогою якого були вкрадені мільйони гривень і витрачені бюджетні кошти на китайський непотріб, яким потім "ощасливили" українських пенсіонерів. Після цієї оборудки міністр потрапив не на нари, а через певний проміжок часу знову в теж саме міністерське крісло.

Або можна згадати іншого діяча, який посприяв "не чужій для Кучми людині" в отриманні підприємства, вартість якого, як потім з’ясувалось, виявилась заниженою на 20 млрд. грн. І цей діяч також не опинився за гратами, хоча з переляку дав письмові свідчення і проти Кучми, і проти себе. І мабуть лише політична необхідність ділитись з соціалістами, не дозволила йому знову зайняти своє, нагріте роками, крісло.

Дійсно, на початку правління Кучми, ще у якості прем’єр-міністра, потреба у депутатській недоторканості виникла у багатьох тодішніх бізнесменів. Саме тоді, якщо не помиляюсь, правоохоронці отримали повноваження на утримання громадян за гратами до 30 діб без рішення суду.

Це було мабуть найбільш зоряний для них час. Такого "беспредела" та можливості особистого збагачення для "захисників законності та правопорядку" Україна не знала, мабуть, з часів громадянської війни.

Саме тоді потреба у "депутатської недоторканості" для багатьох багатих людей стала питанням власного виживання і захисту майна, заробленого часто-густо незаконним або напівзаконним шляхом.

Але потрапивши у парламент у середині 90-х, багато хто з цих багатіїв усвідомив, що депутатство надає чудові можливості не тільки для збереження власного майна, але і його максимального примноження.

Можливість проштовхування потрібних собі законів, участь у розподілі у "правильному" напрямку бюджетних коштів, обмін свого голосу при голосуванні у парламенті за урядові законопроекти на необхідні вже самому депутату рішення уряду, здійснення тиску на правоохоронців та суддів з метою отримання рішень, які дозволяють захопити державну або чиюсь приватну власність, надає народним депутатам такі можливості для перетворення їх з просто забезпечених осіб на мільйонерів, а з мільйонерів у мультимільйонерів та мільярдерів, що питання недоторканості, або банального перебігання за декілька мільйонів доларів із фракції до іншої фракції є актуальним лише десь для третини "бідних" рядових народних депутатів.

"Серйозні" люди стають народними депутатами з метою вирішення "серйозних" питань.

Що ж до статусу "недоторканих" то, насправді, у нас його мають не тільки 450 парламентських небожителів, а і ще десятки тисяч осіб, які, або мають мільйонні статки, що забезпечують їм можливість уникнути кримінальної відповідальності, або пов’язані з політичними угрупованнями, які захищають "своїх" усіма законними та незаконними засобами.

Обмежувати депутатську недоторканість до рівня більшості європейських країн дійсно необхідно, хоча зрозуміло, що вирішити проблему нерівності усіх громадян перед законом, можна лише сформувавши систему дійсно професійних, незалежних і не корумпованих слідчих та суддів. Але, як то кажуть, це вже зовсім інша історія.

Борис Кушнірук, економіст