Мова як чинник формування людини і нації
Відзначення Міжнародного дня рідної мови та останні політ-філологічні вовтуження деяких люмпен-політиків чомусь залишилися поза увагою наших провідних інтернет-сайтів та їхніх поважних авторів.
Войовниче невігластво у мовній дискусії вже відверто набуває форм спланованої ззовні ментальної агресії.
Складається враження, що в "цій країні" просто нікому щось серйозно протиставити планованій здачі українства на всіх фронтах.
Тому повторюємо, – давайте щось робити…
Почнемо з аксіоми. Формування нової людини нового суспільства, творення міцної, консолідованої української нації є найактуальнішою нашою завданням-проблемою.
Бо саме консолідовані навколо національної ідеї народи створили потужні і стабільні культурні, політичні та економічні системи своїх держав.
Нагадаємо геніально простий вислів батька економіки Рікардо: народ, який не має честі, не матиме і хліба!
Тобто: честь, яку повинен мати успішний народ – це і є сума тих національних гідностей кожного з нас, про яку час від часу так настійливо говорить наша інтелігенція та деякі далекоглядні політики.
Максимально спрощуючи різноманітні складні визначення цьому поняттю, знайдемо єдиний сухий залишок: національна ідея – це прагнення бути кращим, зрефлексоване на рівні окремого індивіда і всієї спільноти.
В основі національного лежить мова.
Мова і патріотизм — це ті Божі та вселенські (ідеалістична і матеріалістична концепції тут збігаються) протосили, які програмують унікальність 1) людини; 2) нації та вмонтовують їх у вселюдський прогрес.
Але чому національно-мовні питання не сприяють, а заважають прогресові сучасного українського державо- та націотворчого процесу?
Бо різний рівень розуміння нашими лідерами, суспільними інституціями і громадянами ролі національного в формуванні держави та, особливо, людини є чи не основою причин постійного протиборства між ними.
І знову ж, - чому? Давайте спробуємо розібратися.
Морально-емоційний фактор: не "всьо равно" і не "какая разніца"
Роль "агітаторів-пропагандистів" у цій надзвичайно делікатній та наукоємній сфері спочатку перехопили вельми емоційні та натхненно-жалісливі поети і письменники.
Суспільна та індивідуальна свідомість українців, як правило, формувалась ними за допомогою напучувань на кшталт: "та любіть же ви, неправильні, нашу мову, бо вона ж така найбагатша, наймелодійніша, найсопілковіша...", супроводжуваних завзятим розриванням сорочки-вишиванки на ніжній і зболеній душі...
Так, безперечно, - ми маємо достатньо підстав вважати українську мову однією з найдосконаліших. Ще у 1663 р. П'єр Шевальє зазначав: "Мова козаків ... дуже ніжна і сповнена пестливих виразів та незвичайних витончених зворотів" .
Ще раніше турецький мандрівник Ельвія Челебі дав таку оцінку нашій мові: "Українці — стародавній народ, а мова їхня багатша і всеосяжніша, ніж персидська, китайська, монгольська і всякі інші".
Але емоційно-образні заклинання на зразок "мова - то душа народу" не переконають прагматичну людину, яка не завжди відчуває, що таке навіть власна душа.
Такі аргументи не могли стати переконливими для відповіді на класичні банальні (але закономірні!) запитання обивателя: все ж таки, "а яка різниця?", "не все ли равно?", "а яка мені і моїм дітям з цього користь?".
Тобто, якщо, припустимо, німецька, польська чи японська мови менш багаті та "солов'їні", то чому зрадити свою мову для респектабельного німця, поляка, японця, росіянина і т. д. є аморально, тобто, неможливо?!
Ігнорування мови свого народу не було і зараз не є критерієм моралі в жодній із людських цивілізацій. І інтелекту, і культури, до речі, також…
"Ми не можемо ігнорувати і зраджувати мільйони найкращих, що віддали своє життя для того, щоб наш народ був самим собою", - приблизно так звучить моральна заповідь кожного цивілізованого народу, що дбає про власну спадкоємність.
Зазначений моральний аспект мовної проблеми і у нас в Україні міг би досягти багато, якби відповідні суспільні інститути прагнули працювати в цьому напрямку.
Але що можна сказати про державу та її еліту, яка за 15 років не спромоглася створити хоч одного добротного художнього фільму про національно-визвольну боротьбу свого народу та майже "заборонених" безіменних її героїв...
Майже всі найпопулярніші ЗМІ та інші засоби формування суспільної свідомості скуплені людьми і силами, яким, у кращому разі, "всьо равно".
Себто, такі фундаментальні фактори буття людини і нації, як моральний обов’язок, емоційна пошана до національних героїв тощо у нас, фактично, залишаються не задіяними, а точніше – заблокованими.
Політичний фактор: чия мова - того і влада
Фактор мови в політиці (як зовнішній, так і внутрішній) відіграє далеко не останню роль. Мова - важливий державотворчий фактор.
Політичний аспект мовної проблеми найточніше висловили ще древні римляни: "чия мова, - того і влада".
Навіть політики-початківці будь-якої держави, окрім нашої, добре засвоюють це правило.
Згадаймо офіційні заяви керівників Росії щодо методів і форм захисту російськомовного населення епохи колишнього міністра Козирєва (нагадаємо, - мова тоді йшла про можливість застосування ядерної зброї) …
Неофіційні ж судження таких осіб взагалі зводяться до формули: російськомовний - значить росіянин (ідентифікаційна функція мови). А, отже, де більшість населення російськомовні, - там і Росія.
Такі ілюстрації є хорошим аргументом для політично свідомих громадян України на користь україномовності. Проте, не основним.
Навіть фанатичні російські шовіністи дивуються тій сліпій хохляцькій затятості і недалекоглядності, з якою певні політичні сили в Україні зачаровано слідують за їхньою дудкою-обманкою у пастку остаточної русифікації відповідних регіонів.
Яку б фінансову і політичну підтримку за це не отримували зараз ці хлопці – вона є сиром у новоімперській мишоловці "щедрих" російських "спонсорів".
І кожного українського "господаря (Донбасу, Криму, Харкова чи Дніпропетровська)" вони потім легко перетворять на російського "васала (далі за текстом)"...
І на кожного олігарха в них давно вже є свій мега-олігарх!
Якби ці люди були хоч трішки грамотніші і далекоглядніші, саме вони мали б взяти у свої руки процеси повернення "своїх" регіонів до української мови. І культури.
І, - що найголовніше, - в них би це вийшло набагато успішніше, ніж у всіх "поетів" разом взятих!
А поки що ми маємо свіжу заяву cекретаря Донецької міськради, очевидно, ненайостаннішого функціонера Партії регіонів і, мабуть, найпровіднішого фахівця з мовних питань у цій партії. І не просто заяву, а симптом-явище.
Отже, ця людина (з красивим українським прізвищем, до речі) докотилася до глибоких світоглядних переконань, що українська мова, виявляється, ні на що не здатна, особливо на науку, окрім фольклору, і скоро відімре.
"Я не знаю і не хочу знати. Але знаю краще!" - ось інтелектуальна матриця виштампуваних радянською імперією кадрів.
Ну, звідки таким "аккадемікам" знати, що перші книги українською мовою були надруковані ще в кінці 15 сторіччя, - задовго до книг Скорини, і тим більше, Федорова?
Чи про українські братські школи та колегіуми? Чи про видатних українських вчених минулого і сьогодення, біля 85% – вихідці з нашого україномовного села…
В цій, за оцінкою навіть Герман, "зарозумілій і немудрій заяві малоосвіченого чиновника" містився ще один цікавий симптоматичний ракурс: категорична переконаність заявника в тому, що практично всі мешканці України при мовленні українською мовою все-одно перекладають її "в голові" з російської!
Насправді ж все є навпаки.
До речі, підкреслимо, - надмірна, неадекватна антагонізація – одна з головних вад політичного аспекту мовної проблеми в Україні.
І цим грішать не тільки дрімучі нацисти-шовіністи чи особи з совково-малоросійськими комплексами.
Насмілимося порадити і нашому президентові: поменше акцентувати на статусі мов, а зосередитися на моральних і функціональних аспектах даної проблеми.
І запросити собі нарешті грамотних гуманітарних менеджерів без тіні переляку на вічно комсомольському обличчі…
Наприклад, - явно передчасний, але наполегливий переклад українською російських фільмів та передач (та ще й із збереженням автентичних голосів) – або свідома провокація, або ж крайній вияв нерозуміння даної проблеми.
Не варто постійно протиставляти українську мову російській: яка з них краща, яка державніша чи "ворожіша".
Цим ми тільки створюємо собі зайвих ворогів. Та й корінь зла - не тут.
Це розумів ще Шевченко, у 1847 році спокійно радячи нам: "...на москалів не вважайте, нехай собі пишуть по-свойому. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди"
Таким чином, у подібних "поетично-політичних" дебатах щодо мови ми мучимося вже вісімнадцятий рік її "державного" статусу.
А результатів малувато. Чому?
Ми вже зазначали, що проблема мови і мовлення є надзвичайно наукоємкою, багатогранною і різнокомпонентною. І вивести її із запустіння можна тільки глибоко усвідомленими, аргументаційно вивіреними та прорахованими засобами.
Незважаючи на численні академічні філологічні та мовознавчі установи, в інформаційному просторі нашої держави майже зовсім не чути аргументів з точки зору функціонально-психологічної сутності мови.
А саме вони у цій сфері є визначальними і вирішальними
Олег Надоша, Володимир Гонський
