Бідономіка

Зона безнадії для бідних, високого ризику для тих, хто бідними бути не хоче, а багатими – не може, і суперприбутків для уже багатих.

Це – бідономіка, сучасна економічна система України.

Олігархи і бідняки – це інь і янь бідономіки, вони потребують одні одних.

Суперолігархи – щоб економічно визискувати і електорально експлуатувати бідних, бідні – щоб не померти з голоду, і щоб могти хоч мінімально планувати отримання подальших подачок (головне – стабільність, пам'ятаєте?).

Обов'язковий елемент мільярдного заробітку – політичний вплив: без цього неможливо тримати під контролем правила гри на ринку.

По суті, так державу перетворили в коробку передач для суперолігархічних ресурсів, в спосіб "легітимізувати" перед суспільством уже задані наперед суперолігархічні правила. Тому "всяка там" культура й освіта у такій державі – зайві, їх можна спокійно скоротити.

Що творить гігантські капітали наших суперолігархів? Здебільшого – низькотехнологічні сировинні галузі з величезними оборотами, з невисокою оплатою праці, надзвичайно екологічно шкідливі.

Скільки комп'ютерів експортує СКМ в Тайвань?

Скільки високоточних медичних приладів створив Макіївський чи Маріупольський метзавод?

Скільки революційних біотехнологій запропонувала світові шахта імені Засядька?

Заробітна плата роботяг в собівартості продукції, по суті, взагалі може не враховуватися – її вносять у графу "інші витрати". Тут можна заробити шалені гроші за мінімальних капіталовкладень.

Ці індустрії зосереджені в місцях з невисокою альтернативою робочих місць – по суті, з монопольною пропозицією роботи.

Такий великий завод чи шахта у невеликому місті – одна, або дві-три максимум, там всі й працюють.

Не подобається – або мусиш їхати з міста, або – безробіття.

А подобається – ласкаво просимо в СРСР, в абсолютну лояльність до керівництва, від якої недалеко до одностайності, яку бачили лише радянські "демократії".

Тоді ці роботяги не думатимуть про щось інше, крім шматка хліба на завтрашній день, і кожну копійчину сприйматимуть як щастя.

Ось вона, основа "ковбасної" психології. "Стабільність", "зростання добробуту", "покращення вашого життя вже сьогодні" перекладається просто: "ковбаса буде, холопи. Барин подасть."

Ага, ну і ще у видовища інвестиції потрібні: 200 мільйонів євро за один стадіончик достатньо буде?

І от тут з'являється "третій зайвий".

Він має драйв щось робити, має ідею, має організаторський талант, має трохи грошей.

Він тяжко працює, продираючися крізь заслони податків і заборон, ховаючи частину бізнесу від чиновників-"хапуг" і бандитів.

Він уже починає розуміти, що без політичної участі обійтися неможливо: спонсорує місцеві соціальні проекти, бере участь у місцевих виборах, спостерігає за більшими "гравцями".

Він шукає нові ніші, які спрямовані у завтрашній день.

Він має серйозний потенціал росту – в тому числі й у політиці.

Середньому класові вирости в суперолігархічній Україні неможливо: інстинкт самозбереження олігархів не дозволить.

Спосіб дій простий: задавити, щоб не переросли – податками, потребою давати хабарі, втратою часу, енергії і коштів на різноманітні "маневри", щоб вижити.

Адже серед "середнячків" є талановиті менеджери, люди з діловою хваткою.

Дай їм наростити м'язи, отримати нормальний капітал в оборот – того й гляди, вони розширять і модернізують виробництво, зменшать витрати енергії, знизять собівартість і освоять нові ринки, а потім – візьмуть і викинуть з ринку.

Спочатку – бізнес-поразка, а потім і на політичному рингу нокаут заробити можна. Ну навіщо втрачати мільярди та владу?

Саме тому, на моє переконання, давлять сільське господарство, не даючи з'явитися першим серйозним аграрним гравцям на місцях.

Саме тому не розбудовують транспортну інфраструктуру, не даючи підняти капітали на транзитному потенціалі України.

Саме тому не будують власну кіноіндустрію та серйозний шоу-бізнес.

Саме тому не чіпають хай-тек і не займаються університетами: навіщо створювати собі конкурентів, якщо їх можна похоронити в зародку?

Гроші – головне, у кого є гроші – керує. Треба, щоб великі гроші були тільки у кількох, іншим зась – ось логіка олігарха.

До помаранчевої революції гроші і владу в своїх руках тримали мільярдери – Пінчук, Ахметов, майже-мільярдер Суркіс.

По суті, Помаранчеву революцію називали економічною: середній клас вийшов і переміг. Після перемоги, умовно кажучи, до влади наблизилися мільйонери – Порошенко, Третьяков, Жванія.

І були сподівання, що "міддл" нарешті оговтається від десятилітнього пресингу і отримає свою частку впливу, що правила вдасться написати під нову економічну еліту.

Відповідно, нарешті з'явиться "економічний" базис під нормальним партійним життям, коли партія перестане бути власністю двох-трьох людей, а отримає децентралізоване спонсорство, а відтак рівняння "гроші=рішення" трішки посунеться на користь цінностей.

Відповідно, у багатших людей на місцях буде трохи більше коштів, і меценатство перестане бути прерогативою столиці і з'явиться навіть за околицями районних центрів, а культура перестане бути бродячою собакою у пошуках хліба.

Відповідно, у працівників зросте зарплата, збільшиться кількість робочих місць, зросте суспільний оптимізм, з'явиться змога хоча б трохи планувати, народиться впевненість у завтрашньому дні, і разом з ним – і демографічна картина трохи поміняється…

Стоп.

Чому однією з найважливіших поправок уряду Януковича до бюджету було скасування виплат за народження дитини для тих, чиї прибутки є більшими за 5000 гривень на місяць на двох батьків - себто середньостатистичну, наприклад, київську сім"ю, яка і цим не дотягує навіть до середнього варшавського рівня?

Це – демографічний удар суперолігархів по чужому електорату, по тих, для кого ця виплата – не єдине джерело до прибутків, а вагоме доповнення до сімейного бюджету.

А ну ж бо в майбутньому цих вільних людей стане більше?

Навіщо суперолігархам ті, у кого, крім ковбаси, є поняття гідності, певні цінності, права і можливості?

Їм потрібно, щоб народжувалися новітні раби – люди, безнадійно залежні від їхніх подачок.

Одномоментної помаранчевої перемоги не вийшло. Суперолігархи повернулися до влади і хочуть знову будувати свою безконкурентну державу ковбаси і видовищ.

Чи повернуться азаровські податкові бійці та, відповідно, "добровільні пожертви" зразка 2004-го у фонди олігархічних партій?

Як запрацюють нові корупційні схеми?

Як розкуркулюватимуть по-новоянуковичівському, словом?

І як, відповідно, покращуватиметься життя вже сьогодні? І чиє?

Автор

Остап Кривдик, політолог, активіст