УРСР – це ми

30 грудня – 84 роки з дня створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Цю унікальну у світовій історії державу створили українці. Після того, як вона перестала задовольняти українців, вони її ліквідували.

Засновниця Союзу – УРСР – є частиною нашої історії, і відмовлятися від неї – відмовлятися від власного минулого, без якого, як відомо, не буває майбутнього.

30 грудня 1922 року в Москві 364 українських делегати від імені своєї республіки проголосували за створення СРСР.

Українське представництво було другим за чисельністю після російського – це був не контрольний, але блокуючий пакет, без якого Союз з усіма його досягненнями та злочинами навряд чи дістав би місця у новій історії.

Таким самим вирішальним був у грудні 1991 року підпис Леоніда Кравчука під Біловезькою угодою. Відомою є фраза Бориса Єльцина про те, що він не денонсуватиме союзний договір без участі свого українського колеги.

Український народ не просто був у наддержаві, він був нею. І нинішні спроби назвати той 70-річний період тьмою єгипетською – доволі однобока інтерпретація радянської доби, яка шкодить українському сьогоденню.

Від закликів ліквідувати усю наявну в Україні радянську символіку, заперечень будь-яких позитивів і досягнень УРСР відгонить езотерикою.

Добродії, що виголошують подібні гасла, схоже, живуть в якомусь паралельному історичному вимірі, де з давніх давен існує примарна Українська Самостійна Соборна Держава, з позицій якої вони й виголошують подібні сміливі судження.

"Не було!" – по-буддистськи стверджують добродії про 70 років української історії. Вони прагнуть позмагатися у своїй антирадянськості з поляками чи естонцями, але не розуміють, що нашим сусідам по соцтабору є що протиставити своєму 50-річному перебуванню в червоній неволі.

Мешканцям Польщі та Балтії не потрібно шукати складних історичних аналогій – у них є позитивний досвід державотворення у 20-30-ті роки минулого століття. Їхня історична модель має логіку: молода державність-радянська окупація-відроджена державність. Називати УРСР – республіку, яка виступила фундатором СРСР – окупованою доволі дивно.

Теза про те, що всі свідомі українці ніколи не мали стосунку до комунізму – вигідна в першу чергу нинішнім політиканам. От, мовляв, ми продовжуємо найкращі традиції радянського суспільства, а вони взагалі в 1991-му з підпілля вилізли. І навпаки – вони досі підпорядковуються Кремлю та потайки серпу й молоту моляться, а ми будуємо справжню (?) Україну.

Через це у головах наших співвітчизників – особливо східних - часто панує дивний розкол. В них забрали кількадесят років їхнього життя – живемо ніби в Україні, але ж що було до цього? Замість того, щоб підкреслювати українськість радянської влади, політикани віддають нашу історію іншим країнам.

Українськість радянської влади довести нескладно. Хто за походженням були червоні командири Микола Щорс та маршали Рибалко й Тимошенко, голова ЦВК 1922-1937 рр. Петро Петровський, голова Президії Верховної Ради СРСР Микола Підгорний, голова КДБ СРСР Володимир Семичастний, Генеральний секретар КПРС Леонід Брєжнєв?

З ініціативи саме української делегації під керівництвом Дмитра Мануїльського були сформовані преамбула, цілі та принципи Статуту Оргaнізації Об’єднаних Націй, а заступником голови Міжнародного суду ООН був киянин Володимир Корецький.

РСФСР (абревіатура, яку навіть у тверезому стані спроможний вимовити далеко не кожен росіянин) в ООН і не пахло. Росія потрапила до міжнародної спільноти лише після краху міжнаціонального СП, узурпувавши бренд, створений спільно з білорусами, українцями та кавказькими народами.

Не було такої галузі радянського життя, де українці не показали себе, не посіли керівні посади.

Якщо послідовно нищити червоних ідолів, то треба викреслити з української спадщини Олександра Довженка як режисера мілітаристського "Аерограда", Максима Рильського як автора "Пісні про Сталіна", підірвати ДніпроГЕС як чи не найбільш наочний засіб радянської агітації на теренах України, а з ним і міст, споруджений у Києві за проектом Героя Соцпраці Євгена Патона з усіма зображеними на ньому серпами, молотами та п’ятикутними зірками, примусово забрати у ветеранів Великої Вітчизняної ордени та медалі і переплавити на мирний метал.

Треба знищити першу в світі енциклопедію кібернетики, яка була видана академіком Віктором Глушковим в 1962 році.

Українською мовою, але – о жах! – у "підсовіцькому" Києві.

Олесь Гончар, твори якого перекладені на 67 мов, теж постає перед нами не українцем, а "совітом".

Оспівував же те, як Українські фронти звільнювали Західну Європу, а роман "Собор", в якому дніпропетровські металурги їдуть будувати металургійний завод в Індію, на фоні приватизації "Криворіжсталі" і зовсім буде неполіткоректним.

За великим рахунком позбутися радянської минувшини Україна зможе, якщо повернеться десь так у 1920-й рік з усіма тодішніми фронтами та територіальним устроєм.

Чи справді особи, які на словах щиро вболівають за соборну Україну, прагнуть цього?

Якщо тодішня громадянська війна завершилася перемогою українських комуністів, то це свідчить тільки про те, що український народ був не проти жити в УРСР. Але УРСР не відміняє ані Махна, ані УНР, ані УПА, ані іншу частину нашої історії.

Без Махна і УНР не було б селянського самоусвідомлення (яке завершилося Голодомором – геноцидом з боку Кремля), без УПА і Комуністичної Партії Західної України (досить популярної в регіоні, доки Сталін не ліквідував усіх місцевих активістів) не було б возз’єднання України в одну державу.

Якщо націоналісти-езотерики матеріалізують українську державу з якогось паралельного світу, то не дивно, що Затулін та інші російські великодержавники глузують, нібито Україна у нинішніх постала як держава лише 1991 року.

Відповідати на ці антиукраїнські вибрики легше, апелюючи не до трипільської міфології чи запорошеної літами давньоруської доби, а до радянської історї.

Мовляв, пани шовіністи, ви забуваєтесь – предтеча нашої держави – УРСР – була утворена у грудні 1917-го у Харкові й через 5 років стала засновницею СРСР.

Українська соціалістична республіка мала свої окремі стенди на міжнародних виставках у 20-ті роки. Наші комуністи-митці на чолі з Хвильовим вже тоді відкрито закликали: "Геть від Москви". Варто відзначити, що, коли Сталіну вдалося перемогти українських чиновників у номенклатурному протистоянні і розпочати геноцид, тодішні представники української влади визнали свою поразку і провину перед народом у найрадикальніший спосіб.

У 90-х роках, коли тодішня українська влада не визнавала хибності обраного курсу, їй на допомогу прийшли рядові виборці, які проголосували за незалежність УРСР. Потім був підпис Кравчука.

І якщо з юридичної точки зору з подачі згаданого вище колишнього ідеолога ЦК КПУ, ми вже не можемо висувати претензій на спадок збанкрутілого СРСР, то історичні надбання у вигляді трудових і бойових перемог радянських українців інтегрувати в сучасний дискурс цілком можливо.

Червоний колір зробив би дещо насиченішими і яскравішими будні українського патріотизму, традиційно вбраного в пафосно-жалобний стрій.