Мова як динаміт
Виборчі кампанії останніх років повернули в Україну суспільну конфронтацію зразка кінця 80-х – початку 90-х років минулого століття.
З подачі зовнішніх сил у передвиборчу політичну риторику були вкинуті спекулятивні теми геополітичних орієнтацій України, другої державної мови, які звелися в уявленні критичної маси виборців до протиборства двох моделей розвитку, двох суспільно-політичних проектів.
Фактично йшлося про взаємне поборювання "двох Україн", "помаранчевої" та "біло-голубої", одна з яких мала неодмінно виграти, а інша – потерпіти поразку й розчинитися в першій.
Ці деструктивні з точки зору націєтворення та розвитку держави теми дозволяли різним політикам досягати максимального електорального ефекту на розширенні та поглибленні цього політичного конфлікту як основній лінії своїх виборчих стратегій.
Мобілізація електорату за даним принципом за порадами політтехнологів та з відома самих політиків запустила в дію механізм протистояння двох територій, двох економік, двох мов, двох геополітичних орієнтирів та, зрештою, двох систем цінностей.
Це не що інше, як механізм саморуйнації нації. Нам оголошено війну-стратегію, система нашої національної консолідації відкинута на 15 років назад.
Чинні політики внаслідок власної некомпетентності та відсутності належного державним діячам патріотизму не вбачають у цьому загрози для України, тому що занадто переймаються загрозами для власного доступу до ринку влади.
Така ситуація є загрозливою як для української держави, так і для української демократії.
По-перше, внутрішній розкол послаблює позиції держави на міжнародній арені й призводить до зменшення відпорної сили держави при зазіханні на наші національні інтереси.
По-друге, внутрішній конфлікт також несе в собі системні загрози національній безпеці, гальмує соціально-економічний розвиток країни та становить перешкоду консолідації нації.
Мовна ситуація та статус
Унікальність мовної ситуації в Україні до останнього часу полягає у фантастичній мовній толерантності населення.
Принаймні у Києві дуже часто спостерігається двомовний діалог – коли на запитання українською відповідають російською і навпаки.
І справа тут не у "невихованості" співрозмовників, адже це нікого не обурює, апріорі передбачається, що співрозмовник розуміє обидві мови. Почасти це обумовлено ментальними особливостями українства та історичними передумовами, а почасти – внутрішньою структурою українського суспільства.
Україномовні українці, російськомовні українці та російськомовні росіяни кількісно становлять співмірні масиви, що обумовлює фактичну внутрішню рівновагу. Завдяки цьому трикутнику у нас немає протиріччя та конкурентного протистояння двох різномовних громад.
Але Україна є двомовною країною по факту. Причому наша двомовність носить неформальний, проте реальний характер.
Мовна ситуація в Україні дуже відрізняється, наприклад, від Латвії, де володіння мовою корінного населення є одним з критеріїв отримання громадянства.
Російськомовним громадянам України живеться набагато комфортніше в мовному плані. Адже слов’янські мови значно ближчі одна одній, ніж литовська, латиська чи естонська до російської.
Тому практично всі громадяни України принаймні розуміють і російську й українську мови, а абсолютна більшість при бажанні також пристойно оволодівають обома.
Більше того, знання російської для нас є безсумнівною конкурентною перевагою. Непогано було б також знати й англійську, але це, мабуть, у майбутньому…
А поки що не все так ідеально. Як україномовного українця мене часто коробили зроблені в агресивній формі зауваження щодо необхідності говорити "державною" мовою.
Тобто замість тактовного прохання до співрозмовника перейти на українську, як більш адекватну конкретній ситуації та товариству, наголошувалося на державному статусі української мови.
Так ніби українською можна говорити не добровільно та із задоволенням, а лише з примусу… Тобто у спілкування людей мимохіть втручалася держава, яку прийнято сприймати як апарат насильства.
Природно, що такі випади некомпетентних "патріотів", яким бракує аргументів, породжують стихійних опонентів, які у такому діалозі відшукують свої аргументи.
Програмна вимога низки політичних сил стосовно надання російській мові статусу державної – це вже політичний аргумент, симетрична відповідь.
Тим часом усім громадянам України, і тим, що віддають перевагу у побутовому спілкуванні українській, і тим, що обходяться російською чи будь-якою іншою, критично необхідно усвідомити, що загострення протиріч у мовному питанні – це прямий шлях до кризи національної ідентичності.
Криза національної ідентичності
Коли політики говорять про необхідність об’єднати націю, вони забувають пояснити, в який спосіб це можливо зробити. Адже нація – це не просто сукупність громадян, це органічна цілість.
Тож і об’єднати її можна лише через добровільне приєднання окремих особистостей до ядра нації шляхом власного самоусвідомлення й сприйняття даної національної ідентичності.
Символічним та критично необхідним кроком до формування другої (альтернативної) національної ідентичності в Україні може стати боротьба за російську мову, як другу державну.
Боротьба за другу державну мову в умовах тліючого політичного конфлікту – це шлях до усвідомлення себе як іншої, альтернативної українській етнічній нації, російськомовної нації Південного Сходу.
Два альтернативних ядра однієї політичної нації неминуче вступлять у конкурентні взаємини, породжуючи психологічну атмосферу нетерпимості мовно-етнічних груп за латвійською моделлю.
З тією різницею, що обидві громади складатимуть громадяни з однаковим правовим статусом.
За відомим висловом Росія закінчується там, де закінчується російська мова. Нещодавні коментарі "мовно стурбованого" МЗС Російської Федерації стосовно "утисків" російської мови на Івано-Франківщині лише підтверджують ототожнення Москвою російської мови та своїх національних інтересів.
Тож, як і в країнах Балтії, "російськомовна нація" України отримає потужну стратегічну підтримку з боку Російської Федерації, для якої російська мова, російське православ’я є геокультурним, а отже, й геополітичним ресурсом.
У "російськомовної нації" в умовах України, залежно від рівня пасіонарності, може бути дві життєві стратегії:
* підпорядковувати собі вже існуючу українську націю за білоруською моделлю, тобто ставати вже третьою Росією (Росія, Бєло-Росія та Ново-Росія) з неминучою мовно-культурною ізоляцією україномовних громадян у Західній Україні та сільській місцевості Центру).
* приймати друге російське громадянство на формально не російській території (як у Придністров’ї, Абхазії та Південній Осетії) з метою відірвати цю територію від України та влитися в Російську Федерацію (що означатиме фактичну втрату території).
Розвиток політичного процесу в Україні у такому напрямі створить ситуацію "керованого конфлікту", джерела розв’язання якого будуть у групи міжнародних посередників, провідну роль у якій відіграватиме країна "керованої демократії" - Російська Федерація.
Таким чином масове володіння українцями російською мовою з нашої переваги перетвориться на геополітичний ресурс сусідньої держави, з якою Україна перебуває і перебуватиме у конкурентних відносинах.
Нейтралізація загроз
Сьогодні ясно, що для протидії тренду національної деструкції неможливо застосовувати різкі силові дії, які можуть призвести лише до конфронтації полярних точок зору й загострення суспільного протистояння.
Для подолання системної суспільної кризи необхідно застосувати довгострокову стратегію, базовану на політичній витримці та суспільній толерантності.
Процес національного примирення вимагатиме також певних жертв на ресурсному, організаційному та смисловому рівнях.
Протидія сценарію національної деструкції може включати в себе наступні кроки:
1. оголошення ціни національного примирення – політична та історична амністія, мораторій (до кінця виборчого циклу) на перегляд статусу мов, зміни пріоритетів зовнішньої інтеграції, збереження суспільного миру та громадського спокою, неухильного економічного розвитку, гарантія особистих прав та свобод усіх без винятку громадян України, а також перспектива інтеграції в "золотий мільярд".
2. формування нової партійно-політичної матриці України на основі зміни сутності політичного представництва. Партії повинні представляти інтереси соціальних груп, а не територій.
3. раціоналізація політики через усвідомлений вибір замість емоційного, інтереси виборців замість електоральних симпатій, партійні ідеології та цінності замість одноосібних вождів.
Володимир Горбач, політичний аналітик, для УП
