Битва за симулякри

На схід та південь України звалилася злива актів місцевих рад про проголошення російської мови регіональною. Влада (в особі навіть президента) повсякчас відзначає, що надавати російській мові статус регіональної – це небезпечно, несправедливо, незаконно та, взагалі, аморально.

Але цими от запевненнями вся реакція влади поки що й вичерпується. "У Конституції України немає поняття регіональної мови", – таким є ще один аргумент влади проти надання російській мові статусу регіональної. Аргумент цей, на жаль, не належить до тих, які звучать достатньо переконливо.

По-перше, через те, що Україна підписала, хай і з застереженнями, Хартію регіональних мов, а примат міжнародного права зафіксований у тій-таки Конституції. А отже, відсутність в українському законодавстві визначення регіональних мов є відтепер внутрішньою, й нічиєю більше, проблемою. По-друге, аргумент цей не знаходить жодного підкріплення у вигляді владних рішень та інших дій.

Вартою уваги є от яка деталь. До регіонально-російськомовній ейфорії долучилася міська рада Ялти – міста, у якому, як і скрізь в Автономній Республіці Крим, російська мова й без того має статус офіційної, й має дуже давно.

А одразу після "радикального вирішення мовного питання" розгорнулася істерія навколо НАТО. Тому й виникає враження: і питання мови, і питання НАТО – то є пункти одного й того самого сценарію масованого наступу опозиції на владу. Зауважмо: розгорнулися обидві кампанії саме тоді, коли Партія регіонів зрозуміла, що ніяка "велика" коаліція їй не світить, а отже, вона таки програла парламентські вибори.

Або, якщо сформулювати м’якіше, не виграла їх. Авторство згаданого сценарію, як і час його складання, теж залишають багато запитань – наприклад, чи випадковістю є той факт, що синхронно з розкручуванням в Україні згаданих двох питань Державна дума Російської Федерації звернулася до уряду своєї країни з вимогою повернути до складу Росії Крим?

Чи випадково саме до кримської Верховної Ради обралися Нестор Шуфрич, Дмитро Табачник та інші інтелектуали кучмівського призову?

Усі ці запитання є актуальними, але такий факт не скасовує іншого факту: розкручуючи ту чи іншу кампанію (чи то істерію), опозиція може використовувати на свою користь лише ті проблеми, які об’єктивно існують, які об’єктивно створюють напруженість у суспільстві.

Це стосується й мовної проблеми: за цілих 15 років суспільство так і не дійшло щодо неї згоди, суспільна напруга у мовному питанні не зменшилася. Знову ж таки: суспільний розлам із мовного питання не є окремим, не є самостійним – він є частиною глибшого загальносвітоглядного розламу.

Промовистим є такий факт: якби мовне питання виступало окремим приводом для суспільної напруженості, неодмінно виникли б (бо мали б на своє існування попит) політичні сили, позиція яких була б такою: "За НАТО, за ЄС, за російську мову". Так само, як існують – хай і доволі маргінальні – політичні сили, що проголошують: "Проти НАТО, проти ЄС, проти російської мови".

Був би помітним суспільний прошарок, що виступав би водночас за цінності євроатлантичної демократії та за офіційну двомовність. Те, що таких сил досі не з’явилося, свідчить про єдине: питання офіційного статусу російської мови не є самостійним і самоцінним, воно править лише за індикатор загальної антиєвропейської та антидемократичної налаштованості політичних сил, які це питання піднімають.

Воно є індикатором системи координат, таким собі сигнальним маячком і не більше. І використовується часто як суто прикладне: наприклад, у період перед парламентськими виборами акцентування опозицією мовного питання, вочевидь, мало, окрім інших, ще й таку мету: змусити владу намагатися перехопити ініціативу та посіяти розчарування, а то й зневіру серед прихильників влади, серед яких дуже багато супротивників офіційного статусу російської мови.

Тим не менше, від усього того, від прикладного її використання, мовна проблема не втрачає своєї важливості. І було б великою помилкою не приділяти цьому питанню окремої уваги. Бо від розв’язання саме мовного питання значною (дуже й дуже значною) мірою залежатиме, чи буде той загальносвітоглядний розлам між "двома Українами" згладжуватися, чи він буде лише поглиблюватися. Чи стануть оті "дві України" розуміти одна одну.

І тут не уникнути того, щоб спробувати зрозуміти позицію та аргументи обох сторін. Позиція супротивників надання російській мові будь-якого офіційного статусу є зрозумілою й загальновідомою. Україномовні громадяни України (а також ті російськомовні, яким болить доля української мови, й які готові для того навіть на певну зміну мовних звичок) бояться за свої мовні права, й без того примарні та повсякчас порушувані на практиці.

Позиція прихильників надання російській мові офіційного статусу – чи то загальнодержавного, чи то регіонального – може бути коротко сформульована таким чином: "це – наша рідна мова, нас – ледь не півкраїни, на сході нас переважна більшість, то чому ми мусимо спілкуватися з власною державою чужою (нерідною) для нас мовою? Це наша держава чи не наша?"

І, якщо бути неупередженим, неможливо відмовити цим людям у тому, що певну рацію вони таки мають. Так, Україну протягом століть русифікували. Так, українську мову вичавлювали з ужитку. Так, на неї старанно ставили тавро другорядної та непрестижної, ледь не непотрібної. Так, Україну свідомо заселяли імігрантами.

Але хіба ж усе це робили саме ті люди, що й живуть тепер, зараз, сьогодні, скажімо, в Донбасі? Хіба саме вони в усьому цьому винні? А якщо винні не вони особисто, то чому вони мусять спокутувати чужу провину? Чому син має відповідати за батька (або, в даному разі, правнук за пра-пра-прадідів)?

Так, справді, в Україні – в тому числі й в офіційних установах – досі домінує російська мова. Але ж, суворо кажучи, це незаконно! Нинішню фактичну мовну ситуацію в країні цілком можна охарактеризувати як масову мовну контрабанду, а Україну – як державу масового порушення мовного законодавства. Як державу мовних нелегалів.

І, відповідно, усвідомлення порушення законодавства накладає на мешканців переважно російськомовних регіонів негативний психологічний відбиток, створює відчуття дискомфорту... Так, це відчуття вправно підігрівають певні політичні сили, але вони б не робили того, якби не було що підігрівати! Не змогли б, хоч би як хотіли!

Візьмемо, наприклад, Цивільний процесуальний кодекс України. Його стаття 7 говорить:

"1. Цивільне судочинство здійснюється державною мовою.

2. Особи, які беруть участь у справі і не володіють або недостатньо володіють державною мовою, у порядку, встановленому цим Кодексом, мають право робити заяви, давати пояснення, виступати в суді і заявляти клопотання рідною мовою або мовою, якою вони володіють, користуючись при цьому послугами перекладача, в порядку, встановленому цим Кодексом".

Коли для всіх сторін процесу, а також для всіх представників суду рідною мовою є російська, така ситуація видається їм усім абсурдною. Так, закони написані українською, й довільний переклад їхніх текстів загрожує викривити їх.

Так, для судів вищих інстанцій (у разі апеляції) та перевірок – наприклад, прокурорського нагляду – потрібна мовна доступність, загальний мовний стандарт. Але можна твердити про це скільки завгодно, а з погляду конкретних учасників конкретних процесів ситуація від того не стане менш абсурдною та менш незручною.

Тож, якби законодавці передбачили такі випадки й зробили для того одне-єдине застереження, якби перекладач з юридичним дипломом мусив би перекладати не кожну репліку кожної зі сторін, а лише цитати з нормативних актів та подібне, проблему було б з легкістю знято.

Але – немає такого застереження. Тож суди відбуваються російською, й скільки судових помилок, скільки неправосудних рішень завдячують лише некваліфікованому перекладові на російську законодавчих актів та некваліфікованому перекладові на українську підсумкових судових документів, лишається тільки гадати.

Трагікомічність нинішньої мовної ситуації полягає в тому, що вона, ця ситуація, не задовольняє геть нікого; і україномовні, й російськомовні громадяни вважають свої мовні права однаково зневаженими.

А тим часом примус завжди веде до зворотної реакції. Полюбити з примусу неможливо, з примусу можна лише зненавидіти. Можна, звісно, називати мешканців сходу манкуртами, можна звинувачувати їх у бракові патріотизму. Але спробуймо перевести проблему у практичну площину: чи додасться того патріотизму, якщо оці от мешканці сходу вважатимуть свої мовні права зневаженими?

І що буде кращим для держави – коли надто значна частина її громадян ставитимуться до неї "з браком патріотизму", чи коли вони відчуватимуть той патріотизм без вилучень та застережень? Чого, власне, прагнемо – щоб в Україні була українська мова, чи щоб не було російської?

А мовну проблему, видається, треба розв’язувати зовсім не з того кінця. Власне, треба просто припинити вірити в магічну силу нормативних актів, які буцімто самі по собі, просто за фактом свого існування можуть змінити життя на краще.

А радше взяти та й запровадити реальну атестацію всіх чиновників на знання української мови. Незалежно від того, буде при тому російська мова мати статус регіональної чи не буде. Бо й без жодного офіційного статусу російської мови чиновники досі примудряються не знати української. А в разі набуття російською мовою статусу регіональної – запровадити у відповідних регіонах атестацію чиновників на знання ними обох мов.

А у Криму – ще й кримськотатарської, ото сміху було б! А бодай один встановлений факт відповіді чиновника не тією саме мовою (з переліку офіційних, звісно), якою до нього звернулися, мусив би означати службову невідповідність, яка не підлягала б сумніву. Те саме означати мав би бодай один встановлений факт видання офіційного документу, який не містив би повного тексту українською мовою. Якби це діяло, статус, який мала б російська мова, взагалі мало кого б цікавив.

А ще після перемоги Помаранчевої революції люди очікували: от нарешті до влади прийшли справжні патріоти, до того ж іще й інтелектуали, тепер от з дня на день з’явиться програма розвитку української мови. Програма, яка не так примушувала б громадян, як заохочувала б їх та зацікавлювала.

(Віктор Ющенко, як досвідчений батько, має знати, що не примушування, а саме заохочування та зацікавлювання дає результати.) Немає тієї програми й дотепер. І книговидавництво українською мовою шкутильгає на обидві ноги без жодного офіційного статусу російської мови.

А тим часом зросло вже ціле покоління, що не вміє грамотно писати ані тією мовою, ані тією – бо у школі воно вивчало мову, якою не користується в побуті, а ту, якою користується, вивчало в надто обмеженому обсязі.

Що ж до влади, якій опозиція кидає один виклик за іншим, то вона, на жаль, поводиться саме так, як від неї й очікують ті, хто веде на неї наступ. На жоден сантиметр не виходячи за межі прорахованих її опонентами слів та рухів. Вона, здається, й не намагається перебрати ініціативу до своїх рук, чим і прирікає себе на подальші й подальші виклики. Вона, власне, дає опозиції можливість маніпулювати собою.

Це стосується й питання мови, у якому влада не хоче вийти за межі давно вже озвучених догм, за межі тактики лобових атак та спробувати поглянути на проблему без упередження, відшукуючи нестандартні, не передбачені опонентами рішення.

Те саме стосується й питань, пов’язаних із НАТО. Здається все ж, що в Україні є й інші вкрай важливі проблеми, окрім вступу до НАТО. А з риторики найвищих можновладців, з питомої ваги цього питання, складається враження, ніби вступ до НАТО є чи не найголовнішим, якщо взагалі не єдиним, питанням на порядку денному.

Ніби влада щиро вірить: от увійдемо до НАТО – й наступного ж дня заживемо щасливо, усі проблеми одразу ж розтануть, мов примари. То, може, в питанні НАТО віз поставлено поперед коня? Може, не варто демонстративно форсувати це питання, може, не слід ледь не щодня загострювати увагу суспільства на питанні, яке є для нього подразником?

Може, краще було б налагоджувати стосунки з НАТО без афектації, тихо й у робочому порядку, розв’язуючи тим часом ще й проблеми повсякденного суспільного життя?

Так, нинішня опозиція докладає всіх зусиль, щоб розкол в українському суспільстві набув якомога драматичніших форм. Щоб, власне кажучи, суспільство це припинило існувати як єдине ціле. Щоб інституціювати цей розкол, влаштувавши таки – за проханнями трудящих, звісно – горезвісний ПіСУАР.

Але якщо влада виходитиме з прямолінійної, лобової логіки, якщо на будь-яке опозиційне "так" автоматично відповідатиме "ні", то вона цим самим лише допомагатиме опозиції. Тому розколові, на який зробила ставку опозиція, не завадила б навіть "велика коаліція", про яку ще й досі ведуть мову окремі нашоукраїнці.

Адже причиною роз’єднання є не мова, й не ставлення до НАТО чи ЄЕП, і навіть не питання розподілу портфелів та впливу. Головним фактором, що змушує опозицію домагатися роз’єднання України, є самий факт того, що президентом України є Віктор Ющенко.

Що Партія регіонів та її сателіти не володіють монополією на владу й не мають перспектив таку монополію здобути. Прагнення відламати від України регіони, в яких ПР здобула контроль над місцевою владою, є спробою відновити ту монополію, хай і в територіально меншому утворенні.

Тож на сьогодні (підкреслюю: на сьогодні) існує єдина можливість об’єднання України, до якого так закликають представники Партії регіонів: це – якщо ПР зможе підім’яти під себе центр та захід.

Підім’яти, звісно, в силовий спосіб, бо демократичним шляхом зробити цього не вийде. Міг би, за ідеєю, існувати й протилежний варіант – якщо "помаранчеві" змогли б підім’яти під себе схід та південь так само в силовий спосіб. Але вони на це неспроможні, та й навіть якби були спроможні, то одразу виникло б запитання: а чим вони так уже відрізняються від тієї таки Партії регіонів? За що, власне, боролися?

Простіше кажучи, захід та центр підтримують БЮТ, НСНУ та СПУ саме за те, що впевнені: підминати під себе в силовий спосіб вони ніколи нікого не стануть і навіть не намагатимуться.

Тому вихід лишається єдиним. Популярність Віктора Ющенка, що привела його у президентське крісло, ґрунтувалася не лише на тому, що "ці руки ніколи нічого не крали". І навіть здебільшого не на тому.

У Ющенкові та його оточенні (йдеться про оточення в широкому розумінні – включно з представниками БЮТ та СПУ) їхні симпатики побачили інтелектуалів, на відміну від набридлих уже номенклатур-функціонерів.

Але ж інтелектуалам не личить жонглювати штампами, ідеологічними кліше та заяложеними до дірок старезними інструкціями та циркулярами! Чи не визначальною рисою інтелектуалів є вміння бачити проблеми відсторонено, ніби з боку, свіжим оком. Зокрема, й у мовному питанні.

То, мабуть, настав час припинити з упертістю діяти від протилежного, а розпочати нарешті кроки до справжнього поліпшення ситуації з українською мовою. Домагатися цього не шляхом ухвалення нормативних актів чи то чіпляння за них, а шляхом:

а) створення умов для реалізації записаного в цих актах на рівні окремих конкретних людей та випадків. Та б) відмови від схеми дій "зобов’язати – заборонити" і створення позитивних стимулів до вивчення й використання української мови.

Якщо п’ятнадцятирічний монопольний статус української мови як офіційної не допоміг їй здобути для себе гідне місце, то, можливо, регіональний статус російської мови цьому не завадить.

Важливим є не проголошений статус, а реальні дії на практиці. За нинішньої ситуації фактичного домінування російської мови її офіційне проголошення регіональною навряд чи практично щось змінить. Тож і боротьба нині точиться за певні відсутні в реальності символи, за симулякри.

То й хай собі цю битву за симулякри виграє опозиція – влада отримає і можливість (адже зникне привід звинувачувати її в націоналізмі, у нехтуванні прав російськомовних громадян!), і стимул діяти нарешті творчо та наполегливо.

Борис Бахтєєв, для УП