9 березня 2001 року: спогади і прогнози від ініціаторів "України без Кучми"

9 березня виповнюється 5 років від дня, який вже є історичною датою.

9 березня 2001 року стало кульмінацією акції "Україна без Кучми" (УбК), яка, у свою чергу, стала першим сплеском громадської активності українців за кілька років. Дехто з політологів вважає, що без "УбК" були б неможливі масові виступи осені-зими 2004 року. Існує також думка, що саме 9 березня стало початком нової стратегії опору тодішньому режиму.

5 років тому взаємна нелюбов виплеснулася в наймасштабніших сутичках і репресіях за всю історію сучасної України. Протестанти наочно продемонстрували свої емоції щодо тодішньої влади, а Кучмівські сотовариші явно проявили своє ставлення як до протестантів, так і загалом до людей.

"Українська Правда" поговорила з чотирма людьми, які першими вирішили розпочати акцію проти режиму Кучми і першими поставили намет на Майдані Незалежності – Олегом Левицьким, Андрієм Підпалим, Михайлом Свистовичем, Володимиром Чемерисом. Тема нашої розмови: що призвело до подій 9 березня, які їхні наслідки і відлуння, яких форм може набувати громадянський процес надалі.

Коротка хронологія "УбК":

15 грудня 2000 року – перші намети на Майдані, поставлені з метою привернути увагу до інформації, оприлюдненої Олександром Морозом, про причетність вищих посадових осіб держави до зникнення журналіста Георгія Гонгадзе.

19 грудня - перша велика демонстрація до урядових будівель.

27 грудня - завершення першого етапу акції, після якого влада оперативно почала реконструкцію Майдану.

14 січня 2001 року - початок другого етапу акції, коли намети стояли вже вздовж Хрещатика.

Лютий 2001 року – масові провокації з боку влади і підконтрольних їй сил.

1 березня 2001 року – знесення наметів демонстрантів за рішенням Старокиївського суду м. Києва (зараз установу ліквідовано у зв'язку з адмінреформою у столиці).

8 березня – заяви Форуму національного порятунку (ФНП) про те, що протестанти планують не пустити президента Кучму покласти квіти до пам'ятника Шевченку.

Ніч з 8 на 9 березня – парк Шевченка оточує кілька тисяч міліціонерів.

Ранок 9 березня – Кучма кладе квіти, демонстранти штовхаються з міліцією, яка оточила парк.

9:30 – міліція затримує кількох демонстрантів.

10:45 – мітинг, частина демонстрантів колоною йде на Михайлівську до столичного управління МВС, туди привозять затриманих і відпускають.

12:00 – продовження мітингу в парку Шевченка, під час якого міліція знову хапає людей.

13:45 – марш до МВС з вимогою звільнити затриманих.

15:00 – масові сутички з "беркутом" на підступах до АП.

17:00 - установчий з'їзд руху "За правду!" в Будинку вчителя.

18:00 - жорстока "зачистка" міліцейським спецназом офісу УНСО на вулиці Димитрова.

Вечір і ніч 9 березня – масові затримання на київських вокзалах і станціях метро україномовних людей і студентів з державною символікою.

Відлунням подій стала так звана "справа 9 березня" – в грудні 2002 року суддя Голосіївського райсуду Києва Іван Волик засудив за абсурдними звичнуваченнями на кшталт "ударив по шолому, внаслідок чого потерпілий отримав ушкодження суглобу лівої ноги" 16 чоловік (переважно членів УНСО) на 2-5 років ув'язнення.

Михайло Свистович: "Мене схопили за руки, і тут я чую голос "Зламайте йому хребет..."

ДОСЬЄ "УП"

Михайло Свистович, народився в Миколаєві, живе в Ірпені Київської області, 36 років, 5 років тому - начальник відділу валютних операцій Акціонерного комерційного банку "Альянс", член Української республіканської партії, нині – приватний підприємець, безпартійний.

- Чи сподівалися ви, що розпочата вами акція закінчиться так, як вона закінчилася 9 березня?

- Звичайно, ні. Ані сутичок, ані того, що акція піде на спад.

- Хто винен у подіях 9 березня?

- Всі. Винні ми, що піддалися на провокацію та й самі хотіли цього. Винна влада, яка 9 березня побила і заарештувала безліч людей, особливо молоді, за те, що вони розмовляли українською мовою. Винні політики, які оголосили про те, що вони не пустять Кучму до пам'ятника Шевченку на день народження Кобзаря.

- Хто саме з політиків?

- Від імені Форуму національного порятунку (ФНП) таку заяву зробив Володимир Філенко, після чого я перестав його поважати. В підсумку не пускати Кучму прийшло 5 людей – я, безпартійний Володимир Лесик, Олег Бойко з УНСО і соціалістка з Миколаєва (забув її прізвище).

Потім прибіг ще Юрій Луценко, який сказав, що партія прийняла рішення не везти людей з регіонів. І саме напередодні 9 березня в комітеті "УбК" закінчилися гроші. Ми не могли надрукувати жодної листівки, щоб поінформувати киян про "непускання Кучми". Тому вирішили подивитися, що ж буде.

- Уточнення: а чим "УбК" відрізнялася від ФНП?

- "УбК" - це була "парасолька" для партій і громадських організацій, а ФНП – для політичних фізосіб, "ваговиків" типу Мороза, Тимошенко чи Матвієнка.

- Дякую. Отже, ви вирішили подивитися, що ж буде...

- Так. Ми – Володя Чемерис, Ігор Мазур з УНСО, я, Маркіян Іващишин (лідер студентського руху 90-их років), Тарас Стецьків – зібралися в інституті "Республіка" на Горького і вирішили, що спробуємо не пустити Кучму. Якщо треба буде, то й з міліцією будем битися. Це було наше особисте рішення, без протоколів. Партійні керівники усунулися від прийняття рішення.

- Обидва Рухи – НРУ (тепер у блоці "НУ") і УНР (тепер УНП у складі блоку Костенка-Плюща) - теж відмовилися вас підтримати?

- На погоджувальну нараду з'явилися представники Рухів і так званої "Української правиці" - Олег Соскін і Василь Червоній. Останній дуже обурювався, мовляв, націонал-демократи там готують свій традиційний мітинг, і вимагав, щоб "УбК" на ці акції не ходив.

Ми запитали, чи буде на "рухівській" акції щось про Кучму, Червоній сказав, що "в жодному випадку", на що Луценко відповів, що він сам прийде з транспарантом "Україна без Кучми!" і розгорне його над Костенком.

- І розгорнув?

- Не пам'ятаю, чи розгорнув саме він, але на мітингу було багато таких плакатів. А до того вночі в парк привезли автобусами 2000 міліціонерів. Ті за вказівкою полковника Савченка, який відповідав за проведення громадських акцій у Києві, ненасильницьким методом (!) власними спинами виштовхали нас з парку.

Ми дзвонили у ЗМІ, але вночі ніхто їхати не хотів, тим більше "якщо там усього 5 чоловік"... На ранок під парком скупчилося близько 500 демонстрантів–учасників "УбК" (наметове містечко акції на той час вже було знесене), рядові партійні і безпартійні активісти, студенти з руху "За правду!", з'їзд якого намічався на вечір. А до міліціонерів додалося ще 3000 – їх легко було порахувати за кількістю автобусів.

- Як розпочалися сутички під Червоним корпусом?

- Коли нардепи-соціалісти намагалися і собі пройти до пам'ятника, їх не пускала міліція. Почалася суперечка, під час якої з другого ряду міліціонерів хтось ударив в обличчя Валентину Семенюк.

Люди кинулися її захищати, міліція застосувала кийки, люди кинулися штовхатися з міліціонерами і саме тоді з глибини парку набігли "космонавти" в шоломах і щитах, небачених з 90-их років.

В принципі, ми могли б прорватися (в міліцейському кордоні були вразливі місця) до пам'ятника, але децентралізація (кожен діяв сам по собі) не сприяла організації прориву. А після випадку з травмою Семенюк безладна штовханина – не сутички, а саме штовханина - тривала по всьому периметру з боку Володимирської і бульвару Шевченка.

- Тривала доти, доки Кучма не виконав ритуал біля пам'ятника?

- Так, Кучма поклав квіти і поїхав геть, міліція розступилася, розлючений і побитий народ понищив кучмівські артефакти під пам'ятником, Тарас Чорновіл тоді спалив синьо-жовту стрічку. Потім почався мітинг, з якого я пішов відпочивати, тому що й так знав, що там будуть говорити, і до того ж теж був травмований.

- Під час штовханини?

- Тоді. Молоді соціалісти, які не знали основ вуличного бою, постійно намагалися штовхатися з міліціонерами, а ті їх регулярно затовкували. І от я поліз у натовп витягнути з штовханини двох з них – Сашка Ротаєнка і ще хлопця на ім'я Максим.

Мене схопили за руки люди в міліцейській формі, і тут я чую голос "Переламай йому хребта", і боковим зором помічаю, як до мене пробирається – менти його пропускають – чоловік у міліцейському бушлаті і кладе руки на спину. Я злякався, що мене зараз зроблять інвалідом, і в цей момент натовп знову настиснув, всі хитнулися і я вирвався, відбувшись ушкодженням чотирьох хребців.

Пішов до Чемериса в "Республіку" на Горького, випив знеболювального і ліг спати. Мене будять в обід все ті ж соціалісти – Ротаєнко і його партайгеносе – і кажуть, що їх щойно випустили з міліції. Виявляється, що їх заарештували під час мітингу. Тоді міліція показово, на очах у багатьох почала хапати людей, які йшли з мітингу, і відвозити у відділок.

- Це була провокація?

- Думаю, так. Поговір про це швидко поширився і всі стихійно пішли на Богомольця до МВС вимагати звільнення учасників мітингу, тим більше, що за кілька годин до цього після пікетування київського міліцейського главку звільнили Тетяну Чорновіл і ще кількох унсовців, яких схопили вранці. Марш на Банкову після обіду не планувався і був спровокований поведінкою силовиків.

- Після сутичок ви зрозуміли, що насильницький протест не має потенціалу?

- Спершу всі були задоволені, навіть політики – мовляв, ми довели, що сильні, навіть у відкритому протистоянні, і готові на жертви.

І тільки через два тижні стало зрозуміло, що частина людей злякалася потенційних репресій, а інша частина – хуліганський дій. Тоді вперше спливла згадка про "Отпор" і його успішний ненасильницький рух. І в квітні 2001 року "отпорівці" вперше приїхали в Україну.

- Якби тоді були ненасильницькі протести, як у 2004-ому, то це б допомогло?

- Допомогти б то допомогло б, але у 2001-ому головною нашою проблемою була нестача коштів. Грошей не вистачало катастрофічно, а всі політики економили кошти на вибори-2002, вважаючи, що Кучми тоді вже не буде.

До того ж варто згадати подвійні стандарти, які проявилися увечері 9 березня 2001-го, коли Тарас Стецьків і Тарас Чорновіл поїхали виручати заарештованих студентів "За правду!" і відмовилися виручати заарештованих унсовців.

- Які будуть протести проти влади в майбутньому?

- Думаю, що більшість протестів будуть мирні. А сутички з міліцією – це доля маргінальних груп. Але сажати за них вже не будуть, тому що вся Європа так живе. Там такі сутички – це справа адміністративних кодексів, а не кримінальних.

- Чи варто чекати реабілітації ув'язнених по справі 9 березня і якогось покарання тих, хто їх засудив?

- Рано чи пізно їх реабілітують. А щодо судді Голосіївського суду Воліка, то так, він виконував політичне замовлення і заслуговує на покарання. Але карати його ніхто не буде, тому що треба свідчення, що хтось давав йому вказівки, а він їх виконував.

Все обійдеться максимум громадським осудом, і то маловірогідно, бо в нашого народу є звичка не аналізувати минулі події. Перевантаження інформацією призводить до швидкого забуття.

Володимир Чемерис: "2001-ий рік – перший етап революції, 2004-ий – другий. Буде ще третій етап..."

ДОСЬЄ "УП"

Володимир Чемерис, народився в Конотопі Сумської області, живе у Києві, 43 роки, 5 років тому – голова правління Інституту "Республіка", заступник голови партії "Вперед, Україно"; нині – член правління Інституту "Республіка", безпартійний.

- Чи сподівалися ви, що розпочата вами акція закінчиться так, як вона закінчилася 9 березня 2001 року?

- Я не очікував тих сутичок, які відбулися в обід 9 березня, навіть за 2 хвилини до їхнього початку. Наслідки сутичок призвели до згортання "УбК". Люди хотіли змінити систему (ми постійно відчували підтримку Києва й регіонів), але не шляхом вуличних акцій.

На вулицю вони вийшли аж восени 2004 року, але тоді була партійно-кланова зміна. Одні олігархи змінили інших, а зміни системи не відбулося. І мене дивують люди, які брали участь в "УбК", а потім голосували за Ющенка, який називав їх фашистами, Кучму – батьком, а Кравченка – офіцером честі.

- Як було вирішено не пускати Кучму до Шевченка вранці 9 березня 2001-го?

- Як не дивно, найбільше цих закликів звучало з вуст окремих лідерів так званого блоку "Українська правиця", який саме тоді оформився Причому цей блок не привів людей вночі до парку Шевченка. З "Правиці" реально працював тільки Євген Жовтяк, який через різне ставлення до "УбК" навіть послав свого однопартійця Червонія.

Станом на ранок 9 березня акція залишалася вдалою. Найбільше тоді постраждали троє людей, які пішли вшановувати Шевченка в міліцейському очепленні: президент Кучма, прем'єр Ющенко і віце-спікер Медведчук (хитрий лис Плющ, який тоді був спікером, сказався хворим).

Тому дивним видався обідній виступ Тягнибока, який зосередив свою промову не на Кучмі чи справі Гонгадзе, а саме на "нашому лідерові Ющенку, якого зараз розпинатиме Верховна Рада", хоча щойно цей лідер разом із своїми нібито опонентами відгородився від протестантів щитами і кийками силовиків.

- Як було прийнято рішення іти маршем до державних установ?

- Марш на Липки не планувався. Тоді була така нервова атмосфера, коли всі безладно кричать "Ідемо звільняти наших людей!" (йдеться про затриманих під час мітингу в парку).

І, зрештою, всі, хто був на тому мітингу, пішли через бульвар Шевченка, Хрещатик та Інститутську на Богомольця до МВС. І ще, що варто зауважити, знаєш, бувають на мітингах такі політичні сили, які приносять по партійному прапору в кожній руці активіста й намагаються з цими прапорами пролізти в перші ряди демонстрантів, щоб їх добре бачили лідери та телекамери.

На мітингу в парку такими виявилися соціал-націоналісти Олега Тягнибока зі своїми прапорами "IN", себто "Ідея нації". Їхніх прапорів не було видно ані до 9 березня, ані після, а тут десятки. Причому такі хлопці, з відсутніми очима і в однакових сорочках з акуратними краваточками, пропихаються вперед і на зауваження не реагують.

- Я пам'ятаю, тоді під час молитви один із них намагався в дядька-соціаліста партійний прапор відібрати...

- Також було багато української "Правиці". І ці дві політичні сили найбільш активно закликали іти до МВС. Дійшли ми до Майдану, дивлюся – а довкола вже немає ані тягнибоківців, ані рухівців.

Були десятки прапорів, аж тут усі зникли. Але залишилися всі інші, колона дійшла до МВС, розібрала паркан, який загороджував тротуар перед міністерством нібито від ремонту, і почала кидати в прохідну МВС яйцями.

- Звідки вони взялися?

- Не знаю. Яєць було багато, отже, їх хтось купив і роздав у колоні. Однак я не вбачаю у факті закидування прохідної МВС яйцями якогось особливого криміналу чи негативу. Вже через кілька хвилин яйцеметання підійшов полковник Савченко і повідомив, що останніх затриманих зараз випустять.

І справді, ті віддзвонилися з Хрещатику і сказали, що щойно вийшли на свободу. Після цього колона рушила на Лютеранську, щоб через арку вийти на Хрещатик, а звідти – в Будинок учителя на Володимирській, де мав відбутися установчий з'їзд руху "За правду!" Настрій був бадьорий і радісний.

- Через що ж тоді зчепилися з "Беркутом" на розі Лютеранської і Банкової? Міліція рух перегороджувала?

- Ні. Я йшов у кінці колони, але на допитах в СБУ, коли мене ознайомлювали з матеріалами оперативної зйомки (силовики знімали з багатьох ракурсів), чітко видно, що прохід чистий, а з протилежного від Банкової боку Лютеранської, з голови колони хтось кидає в "Беркут" яйця. Особливо старався характерний білявий хлопець. Я запитав у слідчих, чи встановлена його особа. Вони сказали, що ні.

- Почали кидати яйця...

- ...І колона зупинилися навпроти "беркута". Ті, очевидно, на яйця образилися. Коли я добіг у голову колони, то унсовці, які забезпечували охорону колони, вже вступили в сутичку з міліціонерами.

Чи навпаки. Мені вдалося умовити наших припинити сутичку, все вже заспокоїлося, і тут "беркут" починає рухатися на людей – одночасно крок уперед, ритмічно гупають палицями об щити... Я став їм на дорозі, адже згідно з Конституцією маю право вільно пересуватися, хоч би й Банковою, отримав удар і втратив свідомість. Сутички тривали буквально хвилин п'ятнадцять, після чого керівництво акції навело порядок, і колона рушила далі.

Що було потім – всім відомо. Ми підготували книжку про події 9 березня і їхні наслідки – там все, від вироків і спогадів очевидців до фоток і коментарів юристів. Десь 15 березня буде презентація.

- Чи можна сподіватися на реабілітацію засуджених за антикучмівські акції, в тому числі і у "справі 9 березня"?

- Судити тих людей, навіть якщо вони повстали в такий спосіб, влада не мала права. В Декларації прав людини записано, що, якщо уряд пригноблює громадян, то повстання є не лише їхнім невід'ємним правом, але й священним обов'язком. А нова влада намагається не згадувати про "УбК" взагалі.

Найбільша подія 2000-2001 років в історіографії помаранчевих – це відставка Ющенка з поста прем'єра. І реабілітація постраждалих їм не потрібна – недарма автором законопроекту про реабілітацію є не представник нової влади, а любитель піару Леонід Черновецький. За прийняття законопроекту в першому читанні голосувала навіть половина фракції Партії регіонів. Тобто можливість реабілітації є, а політичної волі немає.

-А як щодо розкриття "справи Гонгадзе", заради чого ви й почали "УбК"?

- Вона вже так довго обговорюється і такою кількістю людей, що ніякої державної таємниці там немає. Рішення зробити суд закритим свідчить тільки про одну державну таємницю – до вбивства журналіста Георгія Гонгадзе причетна тодішня влада.

Двічі самогубство головного свідка Юрія Кравченка і таємниче зникнення генерала Пукача, якого вважали головним виконавцем, не дозволяє стверджувати, що нинішня влада зацікавлена у розслідуванні вбивства. А взагалі справа Гонгадзе де-факто вже розкрита – ні в кого немає сумніву, що наш державний організм може вбивати людей.

- Яких форм громадського протесту можна очікувати в майбутньому?

- Спершу треба говорити про причини протесту. Тих людей, які виходили на вулиці саме через убивство Георгія, було мало. Основна частина людей вийшла через соціальні причини, як оті бабці з Житомирщини у фільмі "Обличчя протесту", які казали "Проти Кучми? І слава Богу!". Помаранчева революція – це другий етап української революції.

І буде ще третій етап, тому що ті соціальні групи, які хотіли системних змін, цих змін не побачать – Верховна Рада і далі представлятиме інтереси максимум 5 відсотків населення. Щодо форм, то це будуть демонстрації.

Якщо ж буде застосована сила з боку влади, то суспільство теж вдасться до силових дій. Але терактів не передбачаю – буде широкий громадський рух. Сподіваюся, безпартійний.

Читайте також другу частину інтерв’ю з організаторами "України без Кучми" - Олегом Левицьким та Андрієм Підпалим - з новими подробицями подій 2001 року