Sine ira et studio
Настрої в суспільстві швидко поляризуються. Це відчутно навіть без соціологічних досліджень. Коли в ефірі пролунала цифра "223" й стало ясно, що кандидатура Єханурова не пройшла, обличчя одного мого знайомого з "майданних" часів світилося тріумфом – реставрації кучмізму (в його розумінні) не відбулося.
Натомість інший мій приятель, що так само відстояв на Майдані "від дзвінка й до дзвінка", був у відчаї, бо держава (так він вважає) стрімко сповзає в трясовину хаосу й невизначеності.
Очевидно, що обидві ці полярні думки мають під собою підґрунтя. Й абсолютизація однієї точки зору - за одночасного нехтування іншою - здатна спровокувати лишень відчайдушно-емоційні вихлюпи.
Як-от заяву голови УРП "Собор" Матвієнка, який, оцінивши неголосування власної партійної групи за запропоновану президентом кандидатуру прем'єра як "зраду національних інтересів", поспішив закреслити власну ж багаторічну працю з розбудови проекту національно-демократичної "правиці".
Але в час загальної істерії дуже важливо спробувати поглянути на речі (так учив колись мудрий римський історик) "sine ira et studio" – без гніву й упередженості. Бо тільки так можна виявити точку дотикання двох, здавалося б, взаємовиключних позицій.
Отже, чи погано те, що 20 вересня парламент не дав згоди на призначення Єханурова прем'єром?
З точки зору необхідності забезпечення стабільності в державі – безумовно, погано. Розхитування нашого спільного човна набуває загрозливих масштабів – і політики Майдану (мова йде про обидві сторони протистояння), втративши залишки глузду, здається, спішать спалити власну державу, аби насамкінець погріти руки в її полум'ї і втішитися видовищем того, як горять опоненти.
Але чи якби, після всіх зусиль Єханурова й особисто Ющенка, на табло висвітлилася цифра, наприклад, "226" - чи зупинило б це загрозливий процес розпаду?
Боюся, що ні. Принаймні, в обраному президентом форматі роботи з парламентом і урядом. Адже технічний, позбавлений власної харизми й стабільної парламентської підтримки прем'єр, ледве чи міг би стати чинником стабілізації і в політиці, і в економіці...
За ситуації, яка виникла після відставки попереднього уряду, перед президентом був єдиний абсолютно надійний і безпрограшний шлях: формування чітко окресленої більшості під чітко обумовлений склад коаліційного (технічного за своєю суттю) уряду з чітко прописаною програмою.
З огляду на тривалість існування цього уряду (максимум 7 місяців!) неважливо навіть, які фракції до нього увійшли б. Важливо інше – уряд отримав би можливість проводити свою політику через парламент.
І за таких умов голосування 20 вересня стало б простою формальністю, лишень зафіксувавши чисельний склад нової більшості.
Натомість Ющенко ще раз вирішив піти випробуваним шляхом Кучми: протягнути не зв'язаного жодними публічними зобов'язаннями прем'єра, а далі сформувати уряд на власний розсуд.
І в час, коли ще надто пам'ятні результати державотворчої діяльності президентських висуванців - Порошенка, Червоненка, Жванії, Білозір, список можна продовжувати – такий сценарій не спрацював.
Можливо, не спрацював ще й тому, що дехто з депутатів, цілком відданих національним інтересам (є й такі; може, їх і не багато – але ж результат голосування визначали лічені голоси!) глибоко розуміючи небезпеку ескалації нестабільності, ще більше боявся "стабільності", яка може настати в результаті чергової хвилі президентських кадрових рішень...
Як розвиватимуться події надалі?
Сьогодні це передбачити вже важко – надто багато помилок наробили всі учасники протистояння. І тому розвиток подій набув усіх небезпечних рис ланцюгової реакції. Але зупинити її ще можна.
Якщо всі відповідальні люди таки вирішать одного дня (бажано, не надто відкладаючи цей день на майбутнє – ліміт часу бо катастрофічно вичерпується!) діяти тверезо, відкинувши вбік амбіції й образи, "sine ira et studio", як закликав колись Корнелій Таціт.
Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, письменник
