Сергій Набока: "Увага № 0"
Вівторок, 23 вересня 2003, 13:17
На гомінкому Форумі видавців, що пройшов нещодавно у Львові, було презентовано першу книгу українського журналіста, колишнього політв'язня Сергія Набоки.
Її назва дещо чудернацька "Увага № 0". Симпатичну за оформленням і блискавично цікаву книжку видано зусиллями колективу журналу "Книжник-Review". Також до видання були причетні Дмитро Стус, Володимир Скачко, Галина Родіна, Ілько Кучерів. Редактор "Книжника" Костянтин Родик вважає, що книга – це перша матеріалізація пам'яті Набоки: "...Не в сенсі перейменування вулиць, іменних стипендій чи посмертного зібрання творів. У сенсі розвитку його ідей. А головною ідеєю Сергія була професійна мораль журналіста".
Упевнений, для багатьох із тих, хто був із Набокою "на ти" буде відкриттям, що Сергій писав вірші. Щоправда, найактивніше муза приходила до нього за ґратами, про що свідчать дати їх написання, або відразу після виходу з "малої" зони на "велику". Коли прийшла із перебудовою яка-не-яка свобода, чи бодай її примара, Набока поринув із головою у громадську діяльність і поезія відійшла нібито на другий план. Проте, це тільки на перший погляд. Він був безкінечно творчою людиною і всі, хто слухав його есеї на "Свободі" підтвердить, що то й була поезія. Тільки ми про це не знали...
Інна Чернявська-Набока, дружина і також політв'язень по справі Київського демократичного клубу, згадує, що незадовго до смерті, десь наприкінці 2002 року, він сам про них згадав: мовляв, варто було б видати "віршики", які вже не один рік припадають пилом у дальніх шухлядах книжкового столу. А в останній вечір, перед самим від'їздом у відрядження до своєї першої й останньої зони Сергій пообіцяв, що не забув про них: "Ти мене не квап. Обіцяю тобі, що у цьому році я видам вірші". І ось книжка є. Варто почитати. Особливо тим, хто каже, що любить чи любив Набоку-журналіста.
Уперед до тортур!
Мчимо пробоєм!
Ні, переповзаємо з одного дня в інший.
Увага № 0: констатувати факти заборонено...
***
Сергій Набока — жива історія незгоди. За організацію "Українського демократичного клубу" був позбавлений волі. 1981—1984: три роки на зонє, разом з убивцями та ґвалтівниками.
Сергій Набока — жива легенда української журналістики. 1989 року зробив першу масову непідцензурну газету Києва — "Голос відродження". Завжди залишався незалежним — у газетних колонках, радіопередачах на "Свободі", прямих ефірах на несвобідному ТБ.
Сергій Набока — наш український міф. Його життя було вічним змаганням за гідність, якої нам так часто бракує.
***
Він двічі прокидався знаменитим. На початку 1981 року, відразу після арешту, західні радіостанції коротко повідомили про четвірку київських інтелігентів, заарештованих за поширення якихось летючок. Але то була популярність для обраних — тих, хто мав час і натхнення годинами липнути вухом до радіоприймачів, налаштованих на вільні голоси:
"...А довкола збиралися люди з певним світовідчуттям, різні люди, але всі розуміли, що Україна мусить бути вільною. Бухали, влаштовували філософські, релігійні семінари, обговорювали щось. Ну, якось треба було сконституюватися, то й вигадали "Київський демократичний клуб". Ми були відірваними від українського руху в Києві тому, що більшість із них 1972-го року хлопнули, а решта сиділи тихо й спілкувалися тільки між собою. ...Ми теж знали, що рано чи пізно сядемо, але хотілося сісти трішки пізніше, встигнувши хоч щось зробити. Хоч щось!"
З осені 1987 року, з перших розгромно-погромних публікацій у "Вечірньому Києві" за підписами Сергія Кічігіна-Тойми та Олександра Швеця, він став відомим і на рідних теренах. Особисто для мене ім’я Сергія Набоки почало асоціюватися із поняттям "українського буржуазного націоналізму" значно раніше за імена В'ячеслава Чорновола, братів Горинів і Левка Лук’яненка. Брутальна кампанія в столичній пресі породила цікавість, підкріплену бажанням особисто почути, чого ж насправді хочуть "панове з УКК", "небайдужі", "екстремісти з Демсоюзу".
"...Це було певним поштовхом. Я відчув, що роблю корисну й потрібну справу. Я люблю, коли на мене є тиск. Коли є тиск, значить я живий. Тоді я відчув — о, заворушилися "сволочі", "брешуть", пишуть "подлиє","гнусниє", "ідіотські", "ґебістські" статейки, але ж було і приємно — так, ми все правильно робимо! Треба, значить, далі, нарощувати сили, вперед, рєб’ята!"
Не бажаючи популяризувати "особливо небезпечних державних злочинців", які щойно повернулися із таборів і заслання, влада зробила фатальну для себе помилку — стала писати про Набоку та інших активних "неформалів".
"Уродженець міста Тула Сергій Набока ніде не працює, облишивши посаду вантажника гастроному. Свого часу був засуджений Київським міським судом до трьох років позбавлення волі" ("Прапор комунізму", 5.03.1989 р.).
Це не стилізація під сумної пам’яти радянську партійну журналістику. Це реальний, однак, вирваний із оригінального (насправді, зовсім неоригінального!) тексту, фрагмент однієї з сотень статей про тих, хто "прикриваючись демагогічними гаслами підтримки перебудови...". І таке інше, і таке інше…
Набока залишився б в історії нашої незалежности навіть тоді, коли б зробив тільки одну річ — заснував Український культурологічний клуб. Або, як тоді модно й виразно антирадянськи говорили, "клюб". Напівлегальна організація проіснувала близько двох років: вдалося орендувати кафе десь на околиці — добре, є приватний будиночок і маленька кімната — нехай. Резонанс від дискусій УКК був шалений.
Самі лише враження від особистого спілкування з Набокою, Олесем Шевченком чи Євгеном Сверстюком у той час звільнювали від радянської облуди краще за агітпроп. Інакше кажучи Набока та інші УККівці спромоглися зупинити "інформаційну блокаду" і навіть перевернули ситуацію на свою користь. Засідання клубу проходили за участі сотень людей. Старанна партійна преса, що з числа в число друкувала листи ветеранів, забезпечувала УКК непоганий піар!
Набока та його друзі не були найсміливішими. Вони просто чіткіше за інших усвідомлювали, що вже їхні діти не матимуть змоги бути українцями. Нова історична спільність — єдіний совєтскій народ — не пропагандистська витівка, а історична неминучість. Звідси й зухвалість, цинізм, з якими УКК плював на заборони.
"Якось мене викликав на розмову до парку полковник КГБ. Мені завжди було цікаво, що вони від мене хочуть, я тоді вже був членом Всеукраїнської координаційної ради УГС. Він сказав, що ви у нас номер чотири або три на посадку. І я потрапив у таку симпатичну компанію з Хмарою, Чорноволом та іншими. Мені це дуже сподобалося... Він сказав — але ж ви не екстремісти в культурологічному клубі, ви ж не ставите питання про "самостійність України". Наступного дня я скликав клуб і сказав: давайте не будемо забувати, що наша мета — самостійна Україна. У той день було не стільки зібрання, скільки "нагадування" — не забуваймо, чиї ми діти і яка у нас мета".
У березні 1989 року Сергій Набока увійшов в аннали вітчизняної історії як "відповідальний за випуск" газети "Голос відродження". Скромність на пару з пофігізмом не дозволили йому самоназватись "головним редактором". Це була бомба! Газетку зі "сліпим" і, треба визнати, доволі незграбним текстом вихоплювали з рук. Десятитисячний наклад розлітався за кілька день навіть попри те, що ціна цієї газети в десятки разів перевищувала будь-який тодішній офіціоз. Відтак кур’єри з числа активістів УКК і УГС (чим не аґенти ленінської "Іскри"?) знову брали макет, наплічники і гайда до Литви. Влада божеволіла від такого нахабства.
"К характерным чертам "редакторского стиля" Набоки следует отнести и грубую брань в адрес многих наших сограждан. Так, известного писателя, народного депутата СССР Валентина Распутина он называет "страхолюдним імперіалістом". Таким же оскорблениям подвергает "Голос відродження" и других народных депутатов — рабочего из Запорожья Калиша, прославленого врача-подвижника Касьяна, воина-интернационалиста Червонопиского..." ("Правда Украины", 13.10.1989 р.)
На відміну від більшости колег і однодумців, Набока не пішов у політику. Виразно дистанціювався від неї ще навесні 1990-го, коли УГС перетворилась у першу самостійницьку партію — УРП. Не маючи бажання ставати партійним журналістом, він вирушив у вільне плавання — створив перше в Україні інформаційне агентство УНІАР, допоміг зреалізуватися багатьом нині відомим журналістам. "Я ніколи не любив бути у перших лавах. Інколи просто доводиться. Ось тоді [наприкінці 1980-х — В.К.] мені довелося, адже я знав, що коли не я, то все — гаплик — у лайні будемо сидіти. Я виступав на мітингах до того моменту, коли з’явилися нормальні політики, які хотіли займатись політикою, або просто знали, що їм це потрібно. А мені особисто воно не дуже треба".
***
У книжці "Увага № 0" зібрано вірші Сергія Набоки. Раніше вони ніде не публікувалися. В інтерв’ю, яке він дав незадовго до смерті, він казав: "Одна й та сама робота набридає. Як і кожному журналісту. Кожен журналіст мусить раз на п’ять років змінювати стиль, або роботу, або редактора, або видання, або жанр...".
Ще один пішов –
Не попрощався.
З головою, повною віршів.
А там хтось так зітхнув
З полегшенням
-- Наконец єщо одін іздох –
вирішив.
Та ні, панове, не так усе просто.
Не поспішайте викреслювати,
Краще замовляйте нові теки
Для особистих справ.
Останнє інтерв'ю Сергія Набоки: "Я "по жизни" журналіст, редактор і видавець..."
Її назва дещо чудернацька "Увага № 0". Симпатичну за оформленням і блискавично цікаву книжку видано зусиллями колективу журналу "Книжник-Review". Також до видання були причетні Дмитро Стус, Володимир Скачко, Галина Родіна, Ілько Кучерів. Редактор "Книжника" Костянтин Родик вважає, що книга – це перша матеріалізація пам'яті Набоки: "...Не в сенсі перейменування вулиць, іменних стипендій чи посмертного зібрання творів. У сенсі розвитку його ідей. А головною ідеєю Сергія була професійна мораль журналіста".
Упевнений, для багатьох із тих, хто був із Набокою "на ти" буде відкриттям, що Сергій писав вірші. Щоправда, найактивніше муза приходила до нього за ґратами, про що свідчать дати їх написання, або відразу після виходу з "малої" зони на "велику". Коли прийшла із перебудовою яка-не-яка свобода, чи бодай її примара, Набока поринув із головою у громадську діяльність і поезія відійшла нібито на другий план. Проте, це тільки на перший погляд. Він був безкінечно творчою людиною і всі, хто слухав його есеї на "Свободі" підтвердить, що то й була поезія. Тільки ми про це не знали...
Інна Чернявська-Набока, дружина і також політв'язень по справі Київського демократичного клубу, згадує, що незадовго до смерті, десь наприкінці 2002 року, він сам про них згадав: мовляв, варто було б видати "віршики", які вже не один рік припадають пилом у дальніх шухлядах книжкового столу. А в останній вечір, перед самим від'їздом у відрядження до своєї першої й останньої зони Сергій пообіцяв, що не забув про них: "Ти мене не квап. Обіцяю тобі, що у цьому році я видам вірші". І ось книжка є. Варто почитати. Особливо тим, хто каже, що любить чи любив Набоку-журналіста.
Уперед до тортур!
Мчимо пробоєм!
Ні, переповзаємо з одного дня в інший.
Увага № 0: констатувати факти заборонено...
***
Сергій Набока — жива історія незгоди. За організацію "Українського демократичного клубу" був позбавлений волі. 1981—1984: три роки на зонє, разом з убивцями та ґвалтівниками.
Сергій Набока — жива легенда української журналістики. 1989 року зробив першу масову непідцензурну газету Києва — "Голос відродження". Завжди залишався незалежним — у газетних колонках, радіопередачах на "Свободі", прямих ефірах на несвобідному ТБ.
Сергій Набока — наш український міф. Його життя було вічним змаганням за гідність, якої нам так часто бракує.
***
Він двічі прокидався знаменитим. На початку 1981 року, відразу після арешту, західні радіостанції коротко повідомили про четвірку київських інтелігентів, заарештованих за поширення якихось летючок. Але то була популярність для обраних — тих, хто мав час і натхнення годинами липнути вухом до радіоприймачів, налаштованих на вільні голоси:
"...А довкола збиралися люди з певним світовідчуттям, різні люди, але всі розуміли, що Україна мусить бути вільною. Бухали, влаштовували філософські, релігійні семінари, обговорювали щось. Ну, якось треба було сконституюватися, то й вигадали "Київський демократичний клуб". Ми були відірваними від українського руху в Києві тому, що більшість із них 1972-го року хлопнули, а решта сиділи тихо й спілкувалися тільки між собою. ...Ми теж знали, що рано чи пізно сядемо, але хотілося сісти трішки пізніше, встигнувши хоч щось зробити. Хоч щось!"
З осені 1987 року, з перших розгромно-погромних публікацій у "Вечірньому Києві" за підписами Сергія Кічігіна-Тойми та Олександра Швеця, він став відомим і на рідних теренах. Особисто для мене ім’я Сергія Набоки почало асоціюватися із поняттям "українського буржуазного націоналізму" значно раніше за імена В'ячеслава Чорновола, братів Горинів і Левка Лук’яненка. Брутальна кампанія в столичній пресі породила цікавість, підкріплену бажанням особисто почути, чого ж насправді хочуть "панове з УКК", "небайдужі", "екстремісти з Демсоюзу".
"...Це було певним поштовхом. Я відчув, що роблю корисну й потрібну справу. Я люблю, коли на мене є тиск. Коли є тиск, значить я живий. Тоді я відчув — о, заворушилися "сволочі", "брешуть", пишуть "подлиє","гнусниє", "ідіотські", "ґебістські" статейки, але ж було і приємно — так, ми все правильно робимо! Треба, значить, далі, нарощувати сили, вперед, рєб’ята!"
Не бажаючи популяризувати "особливо небезпечних державних злочинців", які щойно повернулися із таборів і заслання, влада зробила фатальну для себе помилку — стала писати про Набоку та інших активних "неформалів".
"Уродженець міста Тула Сергій Набока ніде не працює, облишивши посаду вантажника гастроному. Свого часу був засуджений Київським міським судом до трьох років позбавлення волі" ("Прапор комунізму", 5.03.1989 р.).
Це не стилізація під сумної пам’яти радянську партійну журналістику. Це реальний, однак, вирваний із оригінального (насправді, зовсім неоригінального!) тексту, фрагмент однієї з сотень статей про тих, хто "прикриваючись демагогічними гаслами підтримки перебудови...". І таке інше, і таке інше…
Набока залишився б в історії нашої незалежности навіть тоді, коли б зробив тільки одну річ — заснував Український культурологічний клуб. Або, як тоді модно й виразно антирадянськи говорили, "клюб". Напівлегальна організація проіснувала близько двох років: вдалося орендувати кафе десь на околиці — добре, є приватний будиночок і маленька кімната — нехай. Резонанс від дискусій УКК був шалений.
Самі лише враження від особистого спілкування з Набокою, Олесем Шевченком чи Євгеном Сверстюком у той час звільнювали від радянської облуди краще за агітпроп. Інакше кажучи Набока та інші УККівці спромоглися зупинити "інформаційну блокаду" і навіть перевернули ситуацію на свою користь. Засідання клубу проходили за участі сотень людей. Старанна партійна преса, що з числа в число друкувала листи ветеранів, забезпечувала УКК непоганий піар!
Набока та його друзі не були найсміливішими. Вони просто чіткіше за інших усвідомлювали, що вже їхні діти не матимуть змоги бути українцями. Нова історична спільність — єдіний совєтскій народ — не пропагандистська витівка, а історична неминучість. Звідси й зухвалість, цинізм, з якими УКК плював на заборони.
"Якось мене викликав на розмову до парку полковник КГБ. Мені завжди було цікаво, що вони від мене хочуть, я тоді вже був членом Всеукраїнської координаційної ради УГС. Він сказав, що ви у нас номер чотири або три на посадку. І я потрапив у таку симпатичну компанію з Хмарою, Чорноволом та іншими. Мені це дуже сподобалося... Він сказав — але ж ви не екстремісти в культурологічному клубі, ви ж не ставите питання про "самостійність України". Наступного дня я скликав клуб і сказав: давайте не будемо забувати, що наша мета — самостійна Україна. У той день було не стільки зібрання, скільки "нагадування" — не забуваймо, чиї ми діти і яка у нас мета".
У березні 1989 року Сергій Набока увійшов в аннали вітчизняної історії як "відповідальний за випуск" газети "Голос відродження". Скромність на пару з пофігізмом не дозволили йому самоназватись "головним редактором". Це була бомба! Газетку зі "сліпим" і, треба визнати, доволі незграбним текстом вихоплювали з рук. Десятитисячний наклад розлітався за кілька день навіть попри те, що ціна цієї газети в десятки разів перевищувала будь-який тодішній офіціоз. Відтак кур’єри з числа активістів УКК і УГС (чим не аґенти ленінської "Іскри"?) знову брали макет, наплічники і гайда до Литви. Влада божеволіла від такого нахабства.
"К характерным чертам "редакторского стиля" Набоки следует отнести и грубую брань в адрес многих наших сограждан. Так, известного писателя, народного депутата СССР Валентина Распутина он называет "страхолюдним імперіалістом". Таким же оскорблениям подвергает "Голос відродження" и других народных депутатов — рабочего из Запорожья Калиша, прославленого врача-подвижника Касьяна, воина-интернационалиста Червонопиского..." ("Правда Украины", 13.10.1989 р.)
На відміну від більшости колег і однодумців, Набока не пішов у політику. Виразно дистанціювався від неї ще навесні 1990-го, коли УГС перетворилась у першу самостійницьку партію — УРП. Не маючи бажання ставати партійним журналістом, він вирушив у вільне плавання — створив перше в Україні інформаційне агентство УНІАР, допоміг зреалізуватися багатьом нині відомим журналістам. "Я ніколи не любив бути у перших лавах. Інколи просто доводиться. Ось тоді [наприкінці 1980-х — В.К.] мені довелося, адже я знав, що коли не я, то все — гаплик — у лайні будемо сидіти. Я виступав на мітингах до того моменту, коли з’явилися нормальні політики, які хотіли займатись політикою, або просто знали, що їм це потрібно. А мені особисто воно не дуже треба".
***
У книжці "Увага № 0" зібрано вірші Сергія Набоки. Раніше вони ніде не публікувалися. В інтерв’ю, яке він дав незадовго до смерті, він казав: "Одна й та сама робота набридає. Як і кожному журналісту. Кожен журналіст мусить раз на п’ять років змінювати стиль, або роботу, або редактора, або видання, або жанр...".
Ще один пішов –
Не попрощався.
З головою, повною віршів.
А там хтось так зітхнув
З полегшенням
-- Наконец єщо одін іздох –
вирішив.
Та ні, панове, не так усе просто.
Не поспішайте викреслювати,
Краще замовляйте нові теки
Для особистих справ.
Останнє інтерв'ю Сергія Набоки: "Я "по жизни" журналіст, редактор і видавець..."
